Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "ТОВ "Азалія" та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Карло Ранцоні (<…>), Голова,

Маттіас Гуйомар (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 31211/14), яку 14 квітня 2014 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зареєстроване в Україні товариство з обмеженою відповідальністю (далі - перше підприємство-заявник), яке у Суді представляли пані Г. Овдієнко та пані Т. Беспала - юристи, що практикують у м. Харкові,

заяву (№ 31338/14), яку 14 квітня 2014 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зареєстроване в Україні приватне підприємство (далі - друге підприємство-заявник) та його одноосібна власниця - громадянка України пані Марина Мамінашвілі (далі - індивідуальна заявниця), яких у Суді представляв п. А. Крістенко - юрист, що практикує у м. Харкові,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла виконувач обов’язків Уповноваженого пані О. Давидчук, про скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 09 лютого 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Обидві заяви стосуються знесення органами державної влади будівель, які належали підприємствам-заявникам і використовувалися ними для комерційної діяльності (кафе та магазин). Підприємства-заявники скаржилися на те, що втручання в їхнє право власності було незаконним і необґрунтованим. Вони посилалися на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. Відповідні будівлі були зведені в 1970-х роках і розташовувалися на "Кінному" ринку у м. Харкові. У 1995 та 1994 роках відповідно попередники підприємств-заявників викупили будівлі у держави та отримали відповідні свідоцтва про право власності. У січні 2003 року та грудні 2006 року, після реорганізації підприємств-попередників у підприємства-заявники, Харківське міське бюро технічної інвентаризації видало офіційне свідоцтво (далі - технічний паспорт) на будівлі, в яких перше та друге підприємства-заявники відповідно були зазначені власниками.

3. До 2011 року (заява № 31211/14) та 2010 року (заява № 31338/14) підприємства-заявники орендували в органів місцевого самоврядування земельні ділянки, на яких розташовувалися відповідні будівлі, на підставі укладених договорів оренди, строк дії яких продовжувався. У договорах оренди вказувалося, що мета оренди полягала у забезпеченні експлуатації та обслуговування кафе та магазину, розташованих в будівлях. З 2010 року органи місцевого самоврядування відмовляли підприємствам-заявникам у задоволенні численних запитів про продовження дії договорів оренди, посилаючись на необхідність реконструкції території в межах генерального плану міста. Підприємствам-заявникам неодноразово надходили приписи про звільнення земельних ділянок, оскільки вони більше не мали права на користування ними, а також про знесення будівель як самовільно розміщених об’єктів. Заявники відмовлялися, стверджуючи, що приписи порушували їхні права власності, та вимагали продовження строку дії договорів оренди. Останній припис про звільнення земельної ділянки був виданий підприємствам-заявникам 07 листопада 2012 року та передбачав знесення розташованих на ній будівель не пізніше 18 год. 00 хв. 08 листопада 2012 року.

4. Того ж дня, 07 листопада 2012 року, міська рада ухвалила рішення № 679 про благоустрій міста, яким наказала органам місцевого самоврядування звільнити місто від деяких "самовільно розміщених об’єктів". Будівлі, які належали підприємствам-заявникам, були включені до переліку "самовільно розміщених об’єктів", долученого до цього рішення. Згідно з офіційними документами того ж дня відповідні будівлі були знесені органами державної влади. Акти про проведення звільнення території від самовільно розміщених об’єктів містили посилання на рішення № 679 міської ради як на законну підставу для знесення будівель.

5. Підприємства-заявники оскаржили до Комінтернівського районного суду міста Харкова (далі - районний суд) законність рішення міської ради № 679 у частині щодо їхнього майна, а також саме знесення. Вони вимагали відшкодування шкоди за знесене майно.

6. 19 вересня 2013 року районний суд визнав знесення законним. Встановивши, що підприємства-заявники були законними власниками будівель, районний суд вважав, що вони користувалися земельною ділянкою без відповідного законного права, оскільки строк дії їхніх договорів оренди закінчився. Отже, суд дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, наділені повноваженнями здійснювати контроль за використанням земельних ділянок міста, діяли законно під час звільнення земельних ділянок від розміщених на них будівель. Він посилався на Закон України "Про місцеве самоврядування" та на Закон України "Про благоустрій населених пунктів".

7. 25 листопада 2013 року Харківський апеляційний адміністративний суд (далі - апеляційний суд) залишив без змін постанову від 19 вересня 2013 року та наведене судом першої інстанції обґрунтування. Стосовно скарги підприємств-заявників на те, що відповідні будівлі були знесені з порушенням їхніх прав власності, апеляційний суд зазначив, що Цивільний кодекс України 2003 року передбачав державну реєстрацію права власності, а підприємства-заявники належним чином не реєстрували право власності у встановленому Кодексом порядку.

8. Підприємства-заявники подали касаційні скарги на постанову від 19 вересня 2013 року, стверджуючи, що їх незаконно позбавили майна, і доводячи, серед іншого, що їхні права власності були належним чином зареєстровані згідно з порядком, чинним на момент купівлі нерухомості, й потреби в перереєстрації не було.

9. 26 грудня 2013 року Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргами підприємств-заявників, зазначивши у загальних формулюваннях про відсутність доказів порушення норм матеріального або процесуального права судами нижчих інстанцій.

10. Заявники скаржилися на відсутність законних підстав для визнання відповідних будівель самовільно розміщеними об’єктами і їхнє знесення на підставі рішення міської ради № 679 від 07 листопада 2008 року суперечило статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

А. Об’єднання заяв

11. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

В. Статус потерпілої пані Мамінашвілі

12. Заявниця пані Мамінашвілі подала зазначену скаргу від власного імені та від імені підприємства-заявника. У зв’язку з цим Суд нагадує, що одноосібний власник підприємства може вважатися "потерпілим" у розумінні статті 34 Конвенції, якщо оскаржувані заходи були вжиті щодо його або її підприємства (див., серед інших джерел, ухвалу щодо прийнятності у справі "Анкаркрона проти Швеції" (Ankarcrona v. Sweden), заява № 35178/97, ЄСПЛ 2000-VI, та рішення у справі "Глас Надєжда ЕООД та Анатолій Єленков проти Болгарії" (Glas Nadezhda EOOD and Anatoliy Elenkov v. Bulgaria), заява № 14134/02, пункт 40, від 11 жовтня 2007 року).

13. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд не вбачає підстав відходити від зазначеної практики у цій справі і вважає, що пані Мамінашвілі може вважатися потерпілою від порушення.

14. Підприємства-заявники стверджували, що вони мали належним чином зареєстроване право власності на відповідні будівлі. Понад п’ятнадцять років вони відкрито та добросовісно володіли ними та законно користувалися земельними ділянками, на яких вони розташовувалися, доки органи державної влади під різними приводами не відмовили у продовженні строку дії договорів оренди та не ухвалили рішення про знесення будівель як самовільно розміщених об’єктів. Згідно з твердженнями підприємств-заявників "інтерес суспільства", на який посилалися органи державної влади у зв’язку з цим, був надуманою підставою, оскільки, як з’ясувалося, земельна ділянка, на якій розташовано "Кінний" ринок, не була реконструйована, а продана приватному підприємству.

15. Уряд визнав, що підприємства-заявники були власниками відповідних будівель і було втручання у право власності підприємств-заявників. Однак він підкреслив, що право підприємств-заявників на зайняття земельної ділянки, на якій були розташовані їхні будівлі, було тимчасовим і неоднозначним. Тому знесення споруд на земельній ділянці після закінчення строку дії договорів оренди слід було розглядати як захід щодо контролю за користуванням майном, а не як позбавлення власності. Дії були законними та відповідали суспільному інтересу щодо розвитку інженерно-транспортної інфраструктури міста.

16. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

17. Загальні принципи щодо захисту власності добре узагальнені у практиці Суду та наведені, серед інших джерел, в рішенні у справі "Кривенький проти України" (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункти 41, 42 і 45, від 16 лютого 2017 року.

18. Сторонами не оскаржується, що відповідні будівлі становили власність підприємств-заявників і їхнє знесення становило втручання в права підприємств-заявників, як наведено у статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Хоча апеляційний суд, як вбачається, висловив сумніви щодо наявності у підприємств-заявників права власності на будівлі на момент знесення (див. пункт 7), Уряд визнав, що відповідні будівлі дійсно були власністю підприємств-заявників, і свідоцтво про право власності, видане органами державної влади, підтверджує цю позицію (див. пункти 2 і 15). Суд не вбачає підстав вважати інакше.

19. За обставин цієї справи, беручи до уваги свою практику та наведений аналіз, Суд вважає застосовною норму щодо позбавлення власності (див. рішення у справі "Світлана Ільченко проти України" (Svitlana Ilchenko v. Ukraine), заява № 47166/09, пункти 60-64, від 04 липня 2019 року).