Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Клименко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (<…>), Голова,

Ладо Чантурія (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 14301/14), яку 07 лютого 2014 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) троє громадян України - п. Микола Олексійович Клименко, 1951 року народження, пані Юлія Миколаївна Клименко (донька першого заявника), 1983 року народження, та п. Ігор Миколайович Клименко (син першого заявника), 1986 року народження (далі - заявники), яких представляла пані О. Сєришева - юрист, що практикує у м. Харкові,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко, про скарги, зазначені у пункті 1, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 02 лютого 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується, як стверджується, незаконного та невиправданого виселення заявників з державного гуртожитку. Заявники також скаржилися на те, що національні суди не навели належного обґрунтування для своїх рішень і не забезпечили наявність у них ефективного засобу юридичного захисту. Заявники посилалися на статті 6, 8 і 13 Конвенції.

2. У травні 2012 року заявники звернулися з позовом проти Харківського національного медичного університету (далі - університет), вимагаючи визнання їхнього права на користування квартирою в державному студентському гуртожитку, яким управляв відповідач. Вони зазначили, що спірна квартира, яка була виділена їм у 1998 році у зв’язку з роботою першого заявника в університеті, була їхнім єдиним житлом.

3. Адміністрація університету подала зустрічний позов, вимагаючи виселити заявників. Вона стверджувала, що не була зобов’язана продовжувати договір найму із заявниками, строк дії якого мав закінчитися у серпні 2012 року, оскільки весною 2011 року перший заявник припинив роботу в цьому закладі.

4. Заявники оскаржили цю вимогу. Вони стверджували, що в 1998 році, коли їм вперше виділили спірне приміщення (яке на той момент складалося з трьох окремих кімнат), Дзержинська районна рада міста Харкова видала спеціальний ордер, згідно з яким ці три кімнати були визначені як "ізольована квартира", та уклали безстроковий договір найму. Заявникам довелося провести ремонтні роботи, необхідні для переобладнання трьох кімнат в одну квартиру за власний кошт. У зв’язку з виданням спеціального ордеру сім’ю заявників на той момент було знято з черги очікування на отримання соціального житла. У 2009 році рішення 1998 року було скасовано районною радою на тій підставі, що воно порушувало чинне законодавство. На той момент заявники вже не могли повернути місце, яке вони втратили в черзі на житло, і були змушені підписувати з університетом щорічні договори найму. Незважаючи на це, вони вважали, що їхнє право на користування квартирою було захищено, оскільки перший заявник працював на факультеті університету з 1974 року. Згідно зі статтею 125 Житлового кодексу України, яка забороняла роботодавцям, що володіли службовим жилим приміщенням, виселяти колишніх працівників, які працювали не менше десяти років, перший заявник і члени його сім’ї не могли бути виселені без надання їм іншого житла.

5. 12 червня 2013 року Дзержинський районний суд міста Харкова (далі - районний суд) відмовив у задоволенні позову заявників і задовольнив зустрічний позов університету, посилаючись у своєму обґрунтуванні на припинення роботи першим заявником і закінчення строку дії договору найму. Суд зазначив, що перший заявник працював в університеті завідувачем кафедри патологічної фізіології з 2004 року на підставі строкового контракту, який згодом був продовжений і зрештою припинений у 2011 році. Він також вказав, що стаття 132 Житлового кодексу України передбачала відсутність у сезонних, тимчасових працівників і осіб, які працювали за строковим трудовим договором, права на проживання в службовому гуртожитку після припинення ними роботи. Районний суд не розглянув доводи заявників щодо їхніх особистих обставин або їхніх аргументів, що вони мали особливе право відповідно до статті 125 Житлового кодексу України на продовження проживання у своєму житлі з огляду на те, що перший заявник протягом тривалого часу безперервно працював викладачем в університеті.

6. Заявники подали апеляційну скаргу, повторивши свої попередні аргументи та зазначивши, зокрема, що перший заявник присвятив всю свою кар’єру університету та обіймав там різні посади безперервно з 1974 року. Він працював викладачем на постійній основі, поки не обійняв свою першу "строкову" конкурсну посаду в 1999 році; і він припинив працювати на факультеті у 2011 році після досягнення встановленого законодавством пенсійного віку. Заявники також зазначили, що у 2012 році друга заявниця народила дитину, й органи опіки та піклування мали бути залучені до провадження про виселення.

7. 05 серпня 2013 року Апеляційний суд Харківської області відхилив апеляційну скаргу заявників. Він підтримав аргументацію районного суду та зазначив, що доводи заявників стосовно їхнього попереднього користування спірним житлом згідно з рішенням про укладення договору житлового найму та народження дитини другою заявницею були несуттєвими, оскільки зазначене рішення вже було скасовано, а право дитини займати спірне приміщення було похідним від права користування приміщенням першим і другою заявниками.

8. 06 вересня 2013 року Вищий спеціалізований суд України у межах письмового провадження відмовив у задоволенні скарги заявників про відкриття касаційного провадження, а 09 грудня 2013 року він також відмовив у задоволенні їхнього клопотання стосовно подання заяви про перегляд до Верховного Суду України.

9. 07 жовтня 2013 року заявників виселили.

10. Заявники скаржилися на те, що їхнє виселення не було ані законним, ані необхідним, а національні суди не навели належних відповідей на їхні основні аргументи та не оцінили їхні особисті обставини. У відповідь на заперечення Уряду, що скарга другої заявниці була явно необґрунтованою, оскільки на момент провадження вона навчалася за кордоном, де і народила свою дитину, заявники стверджували, що друга заявниця залишалася резидентом України та не мала іншого житла, куди могла б повернутися після закінчення навчання.

11. Суд вважає, що другу заявницю не можна вважати такою, що втратила свій зв’язок зі спірною квартирою як "житлом" у зв’язку з її тимчасовою відсутністю (див., зокрема, ухвалу щодо прийнятності у справі "Лазаренко та інші проти України" (Lazarenko and Others v. Ukraine), заява № 27427/02, пункт 53, від 11 грудня 2012 року). З рішень національних судів також не вбачається, що її навчання за кордоном, про яке їм було відомо, було суттєвим критерієм під час ухвалення рішення про її виселення чи виселення її дитини (див., для порівняння, рішення у справі "Дакус проти України" [Комітет] (Dakus v. Ukraine) [Committee], заява № 19957/07, пункт 51, від 14 грудня 2017 року). Суд вважає, що відповідне заперечення слід відхилити. Він також вважає, що ця скарга, висунута всіма трьома заявниками, не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, і тому вона має бути визнана прийнятною.