Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Будаєва проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Карло Ранцоні (<…>), Голова,

Маттіас Гуйомар (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 75485/12), яку 27 липня 2012 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Світлана Андріївна Будаєва (далі - заявниця), яка народилася та проживає у м. Одесі,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко з Міністерства юстиції,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 09 лютого 2023 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Ця справа стосується скарг заявниці за статтями 2 і 13 Конвенції на неефективність розслідування та подальшого судового розгляду обставин смерті її сина, до якої, як стверджувалося, були причетні представники держави, а також скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість розгляду її цивільного позову, поданого в межах кримінального провадження.

2. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

3. 28 травня 1993 року син заявниці, керуючи мотоциклом з двома пасажирами, зіткнувся зі службовим автомобілем працівників міліції на вулиці у м. Одесі. Наступного дня від отриманих тілесних ушкоджень він помер у лікарні.

4. 04 червня 1993 року прокуратура Київського району міста Одеси порушила кримінальну справу за фактом смерті сина заявниці.

5. 22 грудня 1993 року заявницю було визнано потерпілою.

6. 25 грудня 1993 року працівнику міліції, який керував службовим автомобілем, було обрано запобіжний захід у виді підписки про невиїзд. 03 січня 1994 року запобіжний захід було скасовано.

7. 17 липня 1994 року слідчий закрив кримінальне провадження щодо Г. у зв’язку з відсутністю в його діях corpus delicti. Ця постанова була скасована у грудні 1994 року.

8. 05 січня 1995 року Г. було пред’явлено обвинувачення і наступного дня йому знову було обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.

9. 16 квітня 1996 року розслідування було закінчено, а 08 травня 1996 року кримінальну справу було направлено до суду для розгляду по суті.

10. 19 серпня 1996 року Г. було оголошено у розшук у зв’язку з його численними неявками у судові засідання та ухвалено постанову про його затримання і взяття під варту.

11. 24 жовтня 2005 року та 11 листопада 2008 року заявницю повідомляли, що працівники міліції все ще розшукували Г. і за результатами перевірки було встановлено, що пошукові заходи були неналежними, а до відповідальних працівників міліції було вжито заходів дисциплінарного впливу.

12. 24 вересня 2009 року Г. затримали.

13. 14 квітня 2010 року Київський районний суд м. Одеси ухвалив обвинувальний вирок, встановивши, що Г. порушив правила безпеки дорожнього руху, перевищив свої посадові повноваження та залишив в небезпеці сина заявниці, і всі ці дії спричинили смерть останнього. Суд обрав Г. покарання у виді позбавлення волі на строк вісім років з позбавленням права керування транспортними засобами на строк три роки і права займатися діяльністю, пов’язаною з робою в правоохоронних органах, на строк п’ять років.

14. 02 грудня 2010 року Апеляційний суд Одеської області скасував зазначений вирок як необґрунтований та направив справу прокурору на додаткове розслідування. Апеляційний суд зазначив, що наявні докази на підтримку викладу подій заявниці вказували, що Г. міг діяти навмисно для того, аби зупинити мотоцикл, і його дії могли бути неналежним чином кваліфіковані згідно з кримінальним законодавством. Він також визнав, що заходи, вжиті для встановлення місцезнаходження Г., були неналежними з огляду на його неспростовані твердження, що він завжди жив у своїй квартирі в Росії і нічого не знав про те, що його розшукували працівники міліції в Україні.

15. 23 серпня 2011 року, після закінчення додаткового розслідування, Приморський районний суд м. Одеси ухвалив обвинувальний вирок, в якому вказав, що Г. порушив правила безпеки дорожнього руху та перевищив свої посадові повноваження, і ці дії спричинили смерть сина заявниці. Суд звільнив Г. від кримінальної відповідальності у зв’язку зі спливом строку давності. Того дня його звільнили з-під варти.

16. 24 січня 2012 року Апеляційний суд Одеської області скасував вирок від 23 серпня 2011 року та направив справу до суду першої інстанції на новий розгляд.

17. 08 жовтня 2014 року Приморський районний суд міста Одеси направив справу прокурору на додаткове розслідування з метою встановлення обставин, за яких дії Г. могли бути неправильно кваліфіковані.

18. 10 листопада 2015 року прокурор затвердив обвинувальний акт щодо Г. та направив справу до суду.

19. 16 листопада 2016 року Київський районний суд м. Одеси повернув обвинувальний акт прокурору для усунення процесуальних недоліків.

20. Станом на лютий 2017 року додаткове розслідування усе ще тривало. Сторони не повідомили Суд про подальші події у зв’язку з цим.

21. Заявниця скаржилася за статтею 2 і 13 Конвенції на те, що розслідування та подальший судовий розгляд обставин смерті її сина не були ефективними. Заявниця також скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що її цивільний позов про відшкодування шкоди залишався без розгляду протягом тривалого часу.

22. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, вважає, що зазначені скарги мають розглядатися лише за статтею 2 Конвенції (див. рішення у справі "Ігор Шевченко проти України" (Igor Shevchenko v. Ukraine), заява № 22737/04, пункт 38, від 12 січня 2012 року).

23. Уряд стверджував, що період розслідування до 11 вересня 1997 року (дата набрання чинності Конвенцією щодо України) не підпадає під юрисдикцію ratione temporis Суду, але відповідні події, які відбулися до цієї дати, повинні бути враховані. Уряд також зазначив, що компетентні органи досудового розслідування продемонстрували готовність провести ретельне розслідування та діяли з належною ретельністю, щоб встановити обставини смерті сина заявниці та осіб, причетних до злочину.

24. Заявниця не погодилася та підтримала свої скарги.

25. Насамперед Суд зазначає, що первинне розслідування події, яка призвела до смерті сина заявниці, було розпочато 04 червня 1993 року та закінчено до 11 вересня 1997 року, тому цей період не підпадає під сферу дії юрисдикції ratione temporis Суду, у зв’язку з чим відповідну частину заяви слід визнати неприйнятною відповідно до підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції. Однак, щоб оцінити контекст та оскаржувану ситуацію у цілому, Суд візьме до уваги відповідні факти, які мали місце до дати набрання Конвенцією чинності щодо України (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Мілановіч проти Сербії" (<...>), заява № 44614/07, пункт 78, від 14 грудня 2010 року).