- Правова система ipLex360
- Законодавство
- Рішення
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа "Удовиченко проти України" (Заява № 46396/14)
Ст. 10 • Свобода вираження поглядів • Необґрунтоване притягнення до цивільної відповідальності свідка за добросовісно висловлене у коментарі засобам масової інформації фактичне твердження щодо обставин дорожньо-транспортної пригоди, яка становила суспільний інтерес, у зв’язку із застосуванням "презумпції недостовірності" • Від заявниці вимагалося довести достовірність добросовісно висловленого твердження за обставин, які не відповідали наведеним у практиці Суду принципам • Національні суди не навели відповідних і достатніх підстав • Невідповідність та суворість покарання (публічне спростування, значна за розміром сума відшкодування шкоди та обмеження у праві виїзду до повної сплати суми відшкодування)
СТРАСБУРГ 23 березня 2023 року ОСТАТОЧНЕ 23/06/2023 |
Автентичний переклад
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2
статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням
У справі "Удовиченко проти України"
Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Жорж Раварані (<…>), Голова,
Карло Ранцоні (<…>),
Мартіньш Мітс (<…>),
Стефані Моро-Вікстром (<…>),
Марія Елосегі (<…>),
Маттіас Гуйомар (<…>),
Микола Гнатовський (<…>), судді,
та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,
з огляду на:
заяву (№ 46396/14), яку 17 червня 2014 року подала до Суду проти України на підставі
статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Алла Анатоліївна Удовиченко (далі - заявниця),
рішення повідомити про заяву Уряд України (далі - Уряд),
зауваження сторін,
після обговорення за зачиненими дверима 28 лютого 2023 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ВСТУП
1. Справа стосується притягнення заявниці до цивільної відповідальності, як стверджується, усупереч
статті 10 Конвенції у зв’язку з висловленням фактичного твердження, яке вона не змогла довести.
ФАКТИ
2. Заявниця народилася у 1977 році і проживає у м. Рівне. Заявницю представляли п. М. Тарахкало та пані Ю. Коваленко - юристи, які практикують у м. Києві.
3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.
4. Факти справи можуть бути узагальнені таким чином.
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. 02 грудня 2008 року заявниця стала свідком дорожньо-транспортної пригоди в центрі міста Рівне, в якій автомобіль Audi Q7 з київськими номерними знаками завдав тяжких тілесних ушкоджень молодій жінці, що переходила дорогу.
6. 04 грудня 2008 року під час відвідування потерпілої в лікарні заявниця дала коментар щодо обставин дорожньо-транспортної пригоди журналістам, які висвітлювали подію і також були присутні в лікарні. У цьому коментарі, зробленому на прохання журналіста, заявниця зазначила:
"Деякий час з машини ніхто не виходив, там їх було троє, а потім залишилося двоє. З дверей з боку водія вийшов син Б.".
7. Пізніше декілька засобів масової інформації оприлюднили відео та друковані матеріали щодо дорожньо-транспортної пригоди, зокрема відеозапис коментаря заявниці та його дослівне відтворення, а також показання інших очевидців, які стверджували, серед іншого, що водій був у стані алкогольного сп’яніння, а потерпілу збили на пішохідному переході. У супровідних репортажах журналісти припустили, що до дорожньо-транспортної пригоди був причетний депутат місцевої ради М.Б., син колишнього народного депутата Б.
8. У своїх публічних коментарях М.Б. визнав, що був присутній на місці події, але сказав, що прибув невдовзі після дорожньо-транспортної пригоди, щоб підтримати свого друга - водія автомобіля, який збив потерпілу. Він сказав, що заявниця, яка була його сусідкою, ймовірно, помилилася щодо того, кого бачила.
9. Під час розслідування обставин дорожньо-транспортної пригоди працівники міліції встановили, що водієм відповідного автомобіля був місцевий підприємець на ім’я М., і порушили щодо нього кримінальну справу. У червні 2009 року кримінальна справа була закрита, оскільки було встановлено, що потерпіла переходила дорогу, але не на пішохідному переході, тому М. не міг уникнути наїзду. Надані Суду докази свідчать, що заявницю допитували як свідка під час розслідування. Згідно з твердженнями заявниці вона надала працівникам міліції такі ж показання, що й у своєму коментарі журналістам 04 грудня 2008 року (див. пункт 6). Протокол допиту Суду надано не було. Копія постанови про закриття кримінальної справи була надана Суду, і в ній жодним чином не згадують і не роблять посилання на показання заявниці. Наявні матеріали також не свідчать про те, що працівники міліції розглядали М.Б. як підозрюваного у зв’язку з порушенням правил безпеки дорожнього руху та заподіянням тілесних ушкоджень потерпілій.
II. СУДОВИЙ РОЗГЛЯД
10. У листопаді 2009 року Б. і М.Б. подали цивільний позов проти заявниці, звинувативши її у висловленні неправдивого твердження у коментарі засобам масової інформації: "З дверей з боку водія вийшов син Б.". Згідно з їхніми твердженнями із коментаря заявниці випливало, що М.Б. був винен у вчиненні дорожньо-транспортної пригоди і цей коментар став джерелом для оприлюднення у засобах масової інформації обвинувачень щодо М.Б. Позивачі стверджували, що таке обвинувачення завдало шкоди їхній честі, гідності та діловій репутації, і вимагали спростування як неправдивого твердження заявниці, що саме син Б. вийшов з дверей з боку водія. Вони також вимагали відшкодування матеріальної та моральної шкоди, подвоївши суму своєї вимоги, коли заявниця відмовилася від пропозиції укласти мирову угоду. Спочатку позов також був поданий проти засобів масової інформації, які поширили коментар заявниці, але після укладення мирової угоди, згідно з якою відповідні засоби масової інформації зобов’язалися вилучити свої матеріали з публічного доступу, провадження щодо них було припинено 23 липня 2010 року.
11. У своїх показаннях в національному суді заявниця стверджувала, серед іншого, що її коментар був наданий на прохання журналіста телеканалу "Рівне-1", який висвітлював цю дорожньо-транспортну пригоду, і вона повідомила лише про те, що бачила на власні очі. Вона була впевнена в тому, що бачила, і її коментар не потребував будь-якого підтвердження від неї; саме відповідні органи державної влади мали перевірити та встановити всі обставини події. Заявниця доводила, що надала таку ж інформацію, що й у своєму коментарі журналісту, органам досудового розслідування, коли її допитували як свідка у кримінальній справі у зв’язку з дорожньо-транспортною пригодою, і їй ніколи не пред’являли обвинувачення у наданні неправдивих показань.
12. Заявниця також доводила, що фраза про сина Б., який вийшов з дверей з боку водія, не була сформульована образливо чи принижуюче і не містила оцінки поведінки позивачів чи обвинувачення їх у вчиненні злочину; вона навіть не назвала ім’я сина Б., і хоча у м. Рівне було щонайменше сорок інших осіб з таким самим прізвищем, ніхто з них не звернувся проти неї з позовом. Згідно з твердженнями заявниці вона не могла бути відповідальною за тлумачення її слів позивачами чи засобами масової інформації, або за контекст, в якому її слова були розміщені засобами масової інформації.
13. 11 квітня 2011 року Рівненський міський суд (далі - Рівненський суд) ухвалив рішення на користь позивачів і зобов’язав заявницю спростувати оскаржуване твердження, висловивши нове у такому формулюванні:
"Я [заявниця], заявляю, що інформація стосовно причетності [M.Б.] - сина голови Рівненської обласної державної адміністрації, народного депутата V скликання Василя Берташа [Б.] до дорожньо-транспортної пригоди, яка мала місце 02 грудня 2008 року біля Свято-Покровського собору у м. Рівному, під час якої постраждала [потерпіла], є неправдивою та недостовірною. Хто виходив з дверей з боку водія автомобіля - учасника цієї дорожньо-транспортної пригоди, я не бачила".
14. Заявницю також зобов’язали сплатити кожному позивачу по 50 000 українських гривень (далі - грн, приблизно 4 320 євро на момент подій) в якості відшкодування моральної шкоди та 3 546,30 грн (приблизно 304 євро на момент подій) - в якості відшкодування матеріальної шкоди, з неї також стягувалися витрати по сплаті судових зборів.
15. Посилаючись на наданий позивачами висновок експертного лінгвістичного дослідження, Рівненський суд встановив, що твердження заявниці у її інтерв’ю засобам масової інформації, що вона бачила сина Б., який виходив з дверей з боку водія, було фактичним твердженням, яке у позатекстовій формі вказувало на те, що М.Б. був водієм автомобіля, який вчинив дорожньо-транспортну пригоду. Застосувавши так звану "презумпцію недостовірності", передбачену
статтею 277 Цивільного кодексу України, Рівненський суд просив заявницю довести достовірність її фактичних тверджень про перебування М.Б. за кермом автомобіля, зазначивши, що вони не були підтверджені висновками розслідування у кримінальній справі. Крім того, встановивши, що ані заявниця, ані свідки, допитані під час розгляду справи, не довели протилежного, суд дійшов висновку, що її твердження, широко розповсюджене засобами масової інформації та використане як джерело для висловлення ними обвинувачень проти M.B., було неправдивим і принизило честь, гідність та ділову репутацію позивачів, оскільки вони були відомими публічними особами. З наданих Суду документів неможливо встановити, ким були свідки, згадані в рішенні Рівненського суду, або яка сторона провадження просила викликати їх для надання показань.
16. В апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції заявниця підтримала свої попередні аргументи та, додатково, стверджувала, що:
(i) її коментар стосувався питання, яке становило суспільний інтерес;
(ii) той факт, що сталася дорожньо-транспортна пригода і М.Б. був присутній на місці події позивачі не заперечували;
(iii) постанова про закриття кримінальної справи не могла бути достатнім доказом неправдивості її слів, оскільки в постанові була наведена низка інших аспектів обставин дорожньо-транспортної пригоди, що суперечили показанням потерпілої та допитаних судом першої інстанції свідків, які доводили, що потерпіла перебувала на пішохідному переході в момент, коли її збив автомобіль; крім того, хоча ці свідки не вказали у суді, хто саме вийшов з автомобіля, кожен з них сказав, що особа, яка вийшла з дверей з боку водія, залишила місце події, а замість неї з’явилася інша особа, а саме - особа, яку слідчий встановив як водія;
(iv) суд першої інстанції не розглянув питання, чи діяла вона недобросовісно, або чи існував причинно-наслідковий зв’язок між її коментарем та шкодою, яку, як стверджувалося, зазнали позивачі; і
(v) накладене на неї покарання було необґрунтованим.
17. Насамкінець заявниця звернула увагу суду на те, що позивачі подали позов через рік після дорожньо-транспортної пригоди, а тим часом Б. був призначений головою Рівненської обласної державної адміністрації, а М.Б. переобраний депутатом до місцевої ради, і це свідчило про те, що їхня репутація не постраждала.
18. 23 листопада 2011 року Апеляційний суд Рівненської області (далі - апеляційний суд) залишив без змін рішення суду першої інстанції по суті, погодившись з наведеним ним мотивуванням. Однак він змінив положення про спростування твердження, відмовив у задоволенні вимог щодо стягнення матеріальної шкоди та судових витрат як необґрунтованих, та зменшив розмір відшкодування моральної шкоди до 500 грн (45 євро на момент подій) кожному з позивачів.
19. Стосовно положення про спростування апеляційний суд зазначив, що заявниця не давала інтерв’ю засобам масової інформації, а лише коментар. У зв’язку з цим суд вважав, що оскаржувана інформація мала бути спростована шляхом оголошення посилання на резолютивну частину його рішення у відповідній програмі на телеканалі "Рівне-1".
20. Посилаючись на результати розслідування, апеляційний суд також звернув увагу на підтвердження того, що коментар заявниці не відповідав справжнім обставинам дорожньо-транспортної пригоди. Питання, чи діяла заявниця добросовісно або недобросовісно, коли давала свій коментар, апеляційний суд визнав таким, яке не було суттєвим для цілей
статті 277 Цивільного кодексу України.
21. У своїй подальшій касаційній скарзі заявниця повторила аргументи, наведені нею у судах нижчих інстанцій (див. пункти 11 і 16).
22. 18 грудня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) скасував рішення апеляційного суду як таке, що було ухвалено з порушенням норм процесуального та матеріального права, й залишив у силі рішення суду першої інстанції. Він зазначив, що суд першої інстанції повно та всебічно встановив обставини справи та обґрунтовано визначив розмір шкоди, яка підлягала відшкодуванню, а також сформулював спростування, яке мало бути поширене.
23. ВССУ зазначив, що докази та обставини, на які посилалася заявниця, вже були розглянуті судами нижчих інстанцій, і аргументи, наведені у касаційній скарзі, не свідчили про те, що висновки суду першої інстанції були явно неправильними.
24. Зобов’язання спростувати своє твердження заявниця виконала у лютому 2013 року. Стосовно відшкодування шкоди, то виконавче провадження тривало з липня 2012 року по січень 2018 року. Протягом цього періоду державні виконавці наклали арешт на майно заявниці та її банківські рахунки, а 20% її заробітної плати щомісяця відраховувалося для стягнення боргу за рішенням суду. Також її тимчасово обмежили у праві виїзду за межі України до повної сплати відшкодування. У 2017 році заявниця безуспішно зверталася із заявою про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду.
ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА
I. ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ ВІД 16 СІЧНЯ 2003 РОКУ
25. Положення Цивільного кодексу України, які стосуються справи, передбачали:
Спростування недостовірної інформації
"1. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також [право] на спростування цієї інформації...
...
3. Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного …
4. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію...
...
6. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також [право] на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом...
Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила.
7. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена".
Право фізичної особи, особисте немайнове право якої порушено, на відшкодування шкоди
"1. Якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню.
...".
II. КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ ВІД 05 КВІТНЯ 2001 РОКУ
26. Статті 383 і 384
Кримінального кодексу України у редакції, чинній на момент подій, передбачали кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину і завідомо неправдиве показання свідка.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ
27. Посилаючись на
статті 6 і
10 Конвенції, заявниця скаржилася на те, що цивільне провадження щодо неї та подальше притягнення її до відповідальності порушили її право на свободу вираження поглядів. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, вважає, що скаргу заявниці слід розглядати лише з точки зору статті 10 Конвенції. Стаття 10 Конвенції передбачає:
"1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду".
А. Прийнятність
28. Суд зауважує, що сторонами не оскаржується питання застосовності
статті 10 Конвенції. Зазначаючи, що стаття 10 Конвенції передбачає свободу поширення інформації, а у цивільному провадженні заявниця була визнана відповідальною за коментар, наданий нею журналістам, Суд вважає, що стаття 10 Конвенції є застосовною у цій справі.
29. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3
статті 35 Конвенції чи неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
30. Заявниця доводила, що в оскаржуваному твердженні вона просто повідомила на прохання журналіста те, що бачила на місці події як очевидець, і це твердження не мало на меті заплямувати репутацію позивачів. Частина третя
статті 277 Цивільного кодексу України, яку застосували національні суди, не передбачала винятків, у тому числі для осіб, які діяли добросовісно, і не давала їй можливості захиститися від обвинувачень у поширенні неправдивої інформації. Згідно з доводами заявниці саме правоохоронні органи були зобов’язані перевірити показання свідка та у випадку недобросовісного поширення завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину притягнути цю особу до відповідальності, передбаченої
Кримінальним кодексом України. Щодо заявниці ніколи не порушувалася кримінальна справа у зв’язку з її показаннями, але національні суди проігнорували її аргументи у зв’язку з цим.
31. Заявниця також зазначила, що застосоване до неї покарання було надто суворим, оскільки її заробітна плата становила близько 1 834 грн (приблизно 158 євро) на місяць, і вона мала двох неповнолітніх дітей та непрацездатну матір, яких утримувала. Вона також доводила, що спростування, яке її зобов’язали здійснити, було невідповідним і принизливим.
32. Уряд визнав, що рішення, ухвалене не на користь заявниці, у відповідному цивільному провадженні становило обмеження її прав, гарантованих
статтею 10 Конвенції. Однак він доводив, що таке втручання ґрунтувалося на положеннях національного законодавства та переслідувало законну мету захисту репутації інших осіб. Покарання було пропорційним шкоді, завданій репутації позивачів, які були публічними особами.
2. Оцінка Суду
(а) Чи мало місце втручання
................Перейти до повного тексту