Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "А.А. проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<…>), Голова,

Марія Елосегі (<…>),

Катержіна Шімачкова (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 79750/16), яку 27 грудня 2016 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Республіки Таджикистан пан А.А., який народився у 1994 році та проживає у Королівстві Нідерланди (далі - заявник), і якого представляв пан В. Мельничук - юрист, який практикує у м. Харкові та наразі проживає у м. Берліні,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляв на той момент його Уповноважений, п. І. Ліщина, про скарги, зазначені у пункті 1, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

рішення вказати Уряду тимчасовий захід згідно з правилом 39 Регламенту Суду, який згодом було скасовано,

рішення про нерозголошення відомостей про особу заявника,

заперечення Уряду проти розгляду заяви комітетом, яке було відхилено,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 24 листопада 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа, головним чином, стосується скарги заявника за статтею 3 Конвенції на те, що йому загрожувало жорстоке поводження у випадку видворення з України до Республіки Таджикистан, а тримання його під вартою в контексті процедури його видворення суперечило статті 5 Конвенції. Заявник також висунув скарги за статтею 34 Конвенції та статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції і стверджував за статтею 13 Конвенції про відсутність у нього ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за статтею 3 Конвенції та статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції.

2. У червні 2016 року заявник прибув в Україну з м. Стамбула. Як громадянин Республіки Таджикистан він мав право перебувати в Україні без візи протягом дев’яноста днів - до 23 вересня 2016 року.

3. 15 липня 2016 року органи міграційної служби на підставі оперативної інформації, згідно з якою заявник прибув в Україну з метою нелегального в’їзду до Західної Європи, вирішили, що період дозволеного йому перебування в Україні мав закінчитися 17 липня 2016 року.

4. 21 липня 2016 року Дзержинський районний суд міста Харкова постановив примусово видворити заявника за межі України.

5. 09 жовтня 2017 року Харківський окружний адміністративний суд скасував постанову від 15 липня 2016 року, встановивши, що оперативна інформація не могла бути законною підставою для ухвалення таких рішень.

6. 22 липня 2016 року Державна міграційна служба України ухвалила рішення про поміщення заявника до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства з неврегульованим статусом (далі - пункт тимчасового перебування).

7. 19 вересня 2016 року прокуратура повідомила директора пункту тимчасового перебування іноземців, що згідно зі статтею 183-7 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції від 18 червня 2016 року) лише суди мали повноваження ухвалювати рішення про затримання з метою виконання рішення про видворення. Тому директору було доручено врегулювати це питання щодо заявника.

8. 21 вересня 2016 року Ріпкинський районний суд Чернігівської області (далі - Ріпкинський суд), посилаючись, зокрема, на положення законодавства, на яке посилалася прокуратура, постановив помістити заявника під варту до 20 березня 2017 року під час процедури його видворення. Постанова була проголошена в присутності заявника та перекладача й містила твердження про можливість її оскарження до Київського апеляційного адміністративного суду.

9. 24 березня 2017 року заявника звільнили.

10. 24 липня 2017 року Ріпкинський суд визнав тримання заявника під вартою з 21 по 24 березня 2017 року незаконним і присудив йому відшкодування шкоди.

11. 30 серпня 2016 року заявник подав заяву про визнання його біженцем. Він стверджував, що йому загрожувало переслідування як члену організації "Група 24", яка виступала проти влади Республіки Таджикистан.

12. Державна міграційна служба України провела співбесіди із заявником і 19 вересня 2016 року відмовила у задоволенні його заяви як неприйнятної. Служба встановила, що виклад подій заявника був недостовірним, він не довів, що був членом "Групи 24", і його особиста ситуація не вказувала, що йому загрожувало переслідування у Республіці Таджикистан.

13. 28 вересня 2016 року заявник оскаржив цей наказ. Ця та подальші скарги були надруковані українською мовою та містили детальні фактологічні й правові аргументи, які ґрунтувалися на національному законодавстві та міжнародному праві.

14. 04 липня 2019 року Верховний Суд своєю остаточною постановою залишив наказ Державної міграційної служби України без змін.

15. У 2020 році заявник подав нову заяву про визнання його біженцем. Органи міграційної служби відмовили в задоволенні цієї заяви як неприйнятної. Суди нижчих інстанцій залишили цей наказ без змін, але 07 лютого 2022 року Верховний Суд скасував їхні рішення та повернув справу до суду першої інстанції.

16. У вересні 2019 року органи державної влади Республіки Таджикистан звернулися із запитом про видачу заявника з України у зв’язку з пред’явленням йому обвинувачення у "незаконній участі у збройному конфлікті на території інших держав". Відповідно до пред’явлених обвинувачень у 2016 році заявник поїхав до Туреччини, аби приєднатися до терористичної організації ІДІЛ у Сирії, але був затриманий турецькими органами влади та виданий до України.

17. Процедура видачі була призупинена до ухвалення рішення у провадженні про надання заявнику статусу біженця.

18. 15 березня 2022 року захисник заявника повідомив Суд, що "заявник покинув територію України через російську війну і наразі перебуває в притулку для біженців у Королівстві Нідерланди".

19. З огляду на інформацію про переїзд заявника до Королівства Нідерланди Суд вважає, що йому більше не загрожує видача до Республіки Таджикистан українськими органами державної влади і він більше не може вважатися потерпілим від можливого порушення Україною його прав за статтею 3 Конвенції. З цього випливає, що ця частина заяви має бути відхилена як несумісна за критерієм ratione personae з положеннями Конвенції відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

20. З огляду на встановлення Судом того, що заявник більше не може вважатися потерпілим від порушення його прав за статтею 3 Конвенції, заявник не висунув небезпідставну скаргу для цілей статті 13 Конвенції у зв’язку з цим (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі "Осмаєв проти України" (Osmayev v. Ukraine), заява № 50609/12, пункт 57, від 30 червня 2015 року). Стосовно скарги заявника за статтею 13 Конвенції щодо періоду, коли йому загрожувало видворення з України до Республіки Таджикистан, вона також є неприйнятною з таких підстав.

21. У зв’язку з цією скаргою заявник, головним чином, стверджував, що органи державної влади не провели належної перевірки загроз, з якими він зіткнувся б у Республіці Таджикистан під час процедури його видворення (див. пункт 4).

22. Проте в українському законодавстві відповідним механізмом для розгляду скарг на можливі загрози, з якими, як стверджувалося, заявник зіткнувся б у Республіці Таджикистан, була процедура надання статусу біженця (див., для порівняння, наприклад, рішення у справі "С.A. проти України" [Комітет] (S.A. v. Ukraine) [Committee], заява № 7445/21, від 24 лютого 2022 року). Стосовно цієї процедури заявник скаржився, що йому не було надано переклад наказів Державної міграційної служби України та судових рішень мовою, яку він міг зрозуміти. Однак це твердження є необґрунтованим і спростовується детальними та добре аргументованими зверненнями заявника, вочевидь підготовленими для заявника українським юристом чи іншим спеціалістом, який володів українською мовою та відповідним законодавством (див. пункт 13), що вказують на точне знання та розуміння відповідних наказів і рішень.