Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Трачук проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (<…>), Голова,

Ладо Чантурія (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 24413/13), яку 29 березня 2013 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Зінаїда Вікторівна Трачук (далі - заявниця), 1951 року народження, що проживає у с. Іванівка, яку після надання правової допомоги представляла у Суді пані Н.Г. Охотнікова - юрист, яка практикує у м. Києві,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко, про скарги, зазначені далі (див. пункт 1), а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 02 лютого 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується тверджень за статтею 3 та пунктом 1 статті 6 Конвенції про те, що заявниця зазнала жорстокого поводження з боку працівників Краматорського відділу міліції, її відповідна скарга не була належним чином розслідувана, а її показання, надані в результаті жорстокого поводження, були використані для обґрунтування її засудження.

2. У жовтні 2010 року працівники міліції поінформували А.Т., колишнього чоловіка заявниці, про повідомлення А.Ш., що заявниця просила його організувати вбивство А.Т. Згодом А.Т. погодився на пропозицію працівників міліції сфотографуватися з гримом, який імітував його насильницьку смерть, аби А.Ш. міг надати фотографії заявниці та отримати оплату, і, таким чином, допомогти міліції зібрати докази її злочинного наміру.

3. Близько полудня 29 жовтня 2010 року заявницю затримали та помістили під варту після того, як вона передала суму грошей А.Ш. Пом’яту фотографію інсценованої смерті А.Т. виявили неподалік на траві.

4. Того ж вечора з 20 год. 50 хв. до 21 год. 40 хв. заявниця, яку допитували в присутності обраного нею захисника В.П., зазначила, зокрема, що її колишній чоловік намагався продати їхнє спільне майно, аби мати кошти на вживання спиртних напоїв. З метою захисту власних інтересів та інтересів дітей вона звернулася до А.Ш., аби він поговорив з ним "по-чоловічому", щоб "привести його до тями". А.Ш. сказав їй, що це коштуватиме 10 000 українських гривень (далі - грн), які вона погодилася заплатити. Вона також зазначила, що в середині жовтня 2010 року А.Ш. підійшов до неї, заявивши, що її колишнього чоловіка вбили і вона була винна йому 20 000 грн за організацію його вбивства. Коли вона відмовилася платити, він почав переслідувати її та її доньку й погрожувати їм. Побоюючись за своє благополуччя та благополуччя своїх дітей, заявниця погодилася дати йому 20 000 грн в обмін на те, що він залишить її сім’ю у спокої.

5. Того ж вечора о 22 год. 50 хв. заявницю доставили до Краматорської міської лікарні, де їй діагностували забої м’яких тканин обличчя-1, які згідно з її твердженнями вона отримала раніше того дня у результаті падіння на вулиці. Пізніше того ж дня заявниця, після того як її доставили до Краматорського ізолятора тимчасового тримання (далі - ІТТ), змінила свій виклад подій і пояснила медпрацівникам ІТТ, що її побили під час затримання. Працівники ІТТ передали це пояснення до Краматорського відділу міліції для перевірки. У певний момент справу передали до прокуратури Донецької області і заявниця, допитана в межах відповідної перевірки, змінила свій виклад подій, вказавши, що її били ногами та кулаками під час затримання, а потім неодноразово били в голову та по обличчю у відділі міліції, а працівники міліції вимагали від неї зізнатися у вчиненні вбивства.

__________

-1 Згідно з відповідною випискою з медичної карти тілесні ушкодження клінічно проявлялися як "незначний набряк, гіперемія та крововиливи в області правої щоки та лівої вилиці".

6. 18 грудня 2010 року прокуратура Донецької області вирішила, що не було необхідності у порушенні кримінальної справи у зв’язку з тілесними ушкодженнями заявниці, оскільки з тверджень працівників міліції, які працювали над її справою, та понятих під час проведення затримання вбачалося, що під час затримання не застосовувалася фізична сила чи психологічний тиск. Зокрема, у цій постанові вказувалися твердження двох працівників міліції, які здійснювали затримання та які припустили, що коли вони взяли заявницю під руки, у неї почалася істерика й вона могла вдаритися головою об стіну. Ці працівники міліції також повідомили, що вони бачили певне "незначне почервоніння" на обличчі заявниці незабаром після затримання, але не звернули на нього особливої уваги. Стосовно двох понятих під час проведення затримання, то вони заперечили, що бачили будь-які ушкодження на обличчі заявниці.

7. 20 грудня 2010 року та в багатьох інших випадках заявниця, справу якої за обвинуваченням у замаху на вбивство було передано до суду, скаржилася до Краматорського міського суду на те, що її підставили, а 29 жовтня 2010 року вона зазнала фізичного та психологічного жорстокого поводження з боку працівників міліції, які хотіли, щоб вона визнала себе винною у замаху на вбивство або заплатила їм за закриття справи. Ці скарги суд направив до прокуратури Донецької області. 01 листопада 2012 року остання винесла нову постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, посилаючись, по суті, на нові показання працівників міліції, в яких вони повторили свої попередні фактологічні твердження та заперечували жорстоке поводження чи вимагання.

8. 09 листопада 2012 року суд визнав заявницю винною у замаху на вбивство А.Т. і обрав їй покарання у виді позбавлення волі на строк десять років. Суд посилався на велику кількість доказів, у тому числі, зокрема, показання А.Ш., записи негласної відео- та аудіозйомки зустрічей із заявницею, і висновок судово-медичної експертизи, який вказував, що зім’ята фотографія, вилучена з трави, містила епітеліальні клітини, які, ймовірно, належали заявниці. Суд також послався на показання заявниці від 29 жовтня 2010 року, в яких вона визнала, що попросила А.Ш. вчинити тиск на А.Т. і погодилася заплатити йому за цю послугу. Він зазначив, що згодом вона змінила свої показання під час судового розгляду і стверджувала, що гроші, передані нею А.Ш., не були пов’язані з її проханням "поговорити з її колишнім чоловіком", і ці показання не узгоджувалися з іншими доказами. Суд також відхилив твердження заявниці про жорстоке поводження з нею як необґрунтовані, посилаючись на те, що прокуратура провела перевірку у зв’язку з цим.

9. 22 лютого 2013 року Апеляційний суд Донецької області залишив без задоволення апеляційну скаргу заявниці на цей вирок, в якій вона стверджувала, що справа була сфабрикована працівниками міліції, заперечувала достовірність записів та доказову силу інших доказів, й вирішила, що не було причин підтримувати її скарги на жорстоке поводження. Подальша касаційна скарга, подана заявницею, була також залишена без задоволення Вищим спеціалізованим судом України (26 серпня 2014 року), який, однак, перекваліфікував її дії на "готування" до злочину та зменшив обране їй покарання до позбавлення волі на строк сім з половиною років.

10. Тим часом заявниця також оскаржила постанову прокуратури від 01 листопада 2012 року про відмову в порушенні кримінальної справи у зв’язку зі стверджуваним жорстоким поводженням з нею та вимаганням. 19 лютого 2013 року Ворошиловський районний суд відмовив у задоволенні її скарги. Цю постанову скасував апеляційний суд, який зазначив, що так і не було встановлено, як заявниця отримала задокументовані тілесні ушкодження, й повернув справу на новий розгляд до Ворошиловського районного суду. Цей суд знову відмовив у задоволенні скарги заявниці 13 червня 2013 року.

11. Заявниця скаржилася за статтею 3 Конвенції на те, що 29 жовтня 2010 року працівники міліції піддали її жорстокому поводженню під час її затримання та під час її перебування під вартою, а її відповідні твердження не були належним чином розслідувані.

12. Уряд не висунув жодних заперечень щодо прийнятності скарги та стверджував, що не було порушено статтю 3 Конвенції, оскільки проведені на національному рівні перевірки, які були оперативними та ефективними, не виявили доказів, що тілесні ушкодження заявниці могли бути завдані працівниками міліції.