Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Лях проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Карло Ранцоні (<…>), Голова,

Маттіас Гуйомар (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 53099/19), яку 04 жовтня 2019 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Держави Ізраїль п. Сергій Іванович Лях (далі - заявник), 1978 року народження, який проживає у м. Бат Ям, Держава Ізраїль, і якого представляла пані О. Кобильська - юрист, що практикує у м. Бровари,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції, про скарги за статтями 6 та 8 Конвенції щодо результату і тривалості провадження на національному рівні, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

рішення про надання заяві статусу пріоритетної ( правило 41 Регламенту Суду ),

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 30 березня 2023 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується скарг заявника за статтями 6 і 8 Конвенції на те, що органи державної влади України оперативно не розглянули та не задовольнили його заяву про повернення двох його синів, народжених у липні 2004 року та липні 2007 року, до Держави Ізраїль, де вони проживали до грудня 2013 року, з України, де вони мешкають, відколи спершу були привезені туди заявником, а згодом залишилися жити зі своєю бабою.

2. Заявник подав зазначену заяву до органів державної влади України в лютому 2017 року відповідно до Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (далі - Гаазька конвенція). За його заявою у вересні 2017 року головне територіальне управління юстиції у Хмельницькій області, діючи від його імені, подало позов до Хмельницького міськрайонного суду, який 20 грудня 2017 року залишив без задоволення позовну заяву, посилаючись, зокрема, на положення статей 12 та 13 Гаазької конвенції, в яких наведені підстави для відмови у поверненні дитини до місця її постійного проживання. Апеляційна та касаційна скарги, подані заявником на це рішення, були залишені без задоволення Апеляційним судом Хмельницької області 04 квітня 2018 року та Верховним Судом 05 червня 2019 року, які погодилися з фактичними та правовими висновками Хмельницького міськрайонного суду, зокрема в частині стосовно застосування Гаазької конвенції.

3. Суди вирішили, що дітей не можна було вважати такими, які були незаконно переміщені чи утримувалися в Україні, де вони проживали більше трьох років за згодою своїх батьків і де вони повністю влаштувалися, і повернення їх до Держави Ізраїль суперечило б їхнім найкращим інтересам. Суди посилалися на пояснення дітей, які були заслухані особисто, що вони не бажали повертатися до свого батька до Держави Ізраїль, оскільки там у них виникнули б мовні труднощі, вони не мали друзів у цій країні, і їм було комфортно жити з бабою в Україні. Суди також посилалися на висновок психолога та письмові пояснення матері дітей, які підтверджували бажання дітей залишитися з бабою в Україні. Суди також взяли до уваги докази, які свідчили про те, що діти проживали в задовільних матеріально-побутових умовах.

4. Згідно з твердженнями заявника з квітня 2014 року по червень 2016 року він не міг поїхати в Україну, оскільки щодо нього в Державі Ізраїль було порушено кримінальне провадження. У липні 2016 року він поїхав в Україну і зустрівся з дітьми. Його подальшим спробам бачитися з ними, як стверджувалося, перешкоджала їхня баба, з якою вони проживали. Незабаром після його візиту в Україну у липні 2016 року заявнику довелося повернутися до Держави Ізраїль та залишитися там на наступні вісімнадцять місяців для виконання покарання у виді громадських робіт, накладеного на нього в межах згаданого кримінального провадження.

5. Посилаючись на статті 6 і 8 Конвенції, заявник скаржився на те, що органи державної влади України безпідставно затягнули розгляд його заяви про повернення його дітей до Держави Ізраїль та не забезпечили його возз’єднання з дітьми.

6. Уряд стверджував, що національні суди належним чином розглянули справу заявника та ухвалили рішення в найкращих інтересах його дітей з огляду на той факт, що до лютого 2017 року він не заперечував проти проживання його синів окремо від нього в Україні; він не був позбавлений можливості бачитися з ними особисто; його сини влаштувалися в Україні і бажали залишитися в цій країні.

7. Уряд також стверджував, що тривалість провадження була виправдана необхідністю всебічного розгляду відповідних обставин справи, а сторони несли відповідальність за затримки у приблизно сорок днів, оскільки подавали процесуальні клопотання та не з’являлися у судові засідання. Крім того, заявнику знадобилося близько двох місяців, з червня по серпень 2017 року, щоб відповісти на попередні доводи інших сторін. Єдина затримка, за яку могли нести відповідальність органи державної влади, сталася під час розгляду касаційної скарги заявника Верховним Судом і була спричинена великим навантаженням цього суду на той момент.

8. Суд вважає, що скарги заявника мають розглядатися виключно за статтею 8 Конвенції.

9. Навіть якщо незрозуміло, чи стосується ця справа ситуації, яка підпадає під сферу дії Гаазької конвенції, з огляду на встановлення національними судами, що дітей не можна було вважати такими, які були незаконно переміщені або утримувалися в Україні, слід зазначити, що національні суди не визнали, що Гаазька конвенція була незастосовною, і до того ж посилалися на її окремі положення, залишаючи без задоволення заяву заявника (див. пункти 2 і 3). Таким чином, на думку Суду, загальні принципи стосовно способу розгляду національними судами справ за Гаазькою конвенцією, які були наведені, серед інших джерел, в рішенні у справі "Віленчик проти України" (Vilenchik v. Ukraine), заява № 21267/14, пункти 47 та 53, від 03 жовтня 2017 року, можна застосувати до цієї справи, хоча її розгляд на національному рівні, можливо, не вимагав такого ж ступеня терміновості, як у справах, пов’язаних із незаконним переміщенням або утриманням дітей у розумінні Гаазької конвенції.