Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Бахаров проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Карло Ранцоні (<…>), Голова,

Маттіас Гуйомар (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 28982/19), яку 21 травня 2019 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Болгарії п. Даніел Крастов Бахаров (далі - заявник), 1973 року народження, який проживає у м. Нью-Йорку, і якого представляв п. Д.С. Круговий - юрист, який практикує у м. Києві,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції, про скаргу за статтею 8 Конвенції щодо тривалості провадження на національному рівні, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 30 березня 2023 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується, як стверджувалося, надмірної тривалості провадження, під час якого заявник вимагав повернення своєї дитини, народженої у січні 2010 року, з України, де вона проживала з липня 2016 року після того, як її туди забрала її мати без дозволу заявника, до Сполучених Штатів Америки - місця її постійного проживання, відповідно до Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (далі - Гаазька конвенція). Заявник скаржився на порушення статей 6 і 8 Конвенції.

2. Зазначену заяву заявника було подано до органів державної влади України у жовтні 2016 року. За цією заявою у квітні 2017 року головне територіальне управління юстиції у Харківській області, діючи від його імені, подало позов до Київського районного суду міста Харкова, який зрештою відмовив у задоволенні позовної заяви 29 травня 2017 року, посилаючись, зокрема, на статтю 13 Гаазької конвенції, в якій наведені підстави для відмови у поверненні дитини до місця її постійного проживання. Апеляційна та касаційна скарги, подані заявником на це рішення, були залишені без задоволення Апеляційним судом Харківської області 30 серпня 2017 року та Верховним Судом 29 листопада 2018 року. Мати дитини не дозволяла заявникові будь-які контакти з його дитиною протягом усього провадження. З жовтня 2018 року заявнику офіційно заборонили в’їзд до України. Згідно з твердженнями Уряду постанова про заборону була винесена у зв’язку з його "причетністю до протиправної діяльності" та наявністю у нього "сталих зв’язків зі злочинними організаціями". Більш конкретну інформацію у зв’язку з цим було засекречено і надати не вдалося.

3. Посилаючись на статті 6 і 8 Конвенції, заявник скаржився на те, що у цій справі провадження на національному рівні, під час якого він не міг бачитися зі своєю неповнолітньою дитиною, було надмірно тривалим. Це, як стверджувалося, призвело до відчуження дитини від заявника.

4. Уряд стверджував, що тривалість провадження була виправдана необхідністю всебічного розгляду обставин справи, а заявник ніс відповідальність за деякі затримки, оскільки подавав скарги та процесуальні клопотання. Єдина затримка, за яку могли нести відповідальність органи державної влади, сталася під час розгляду касаційної скарги заявника Верховним Судом і була наслідком судової реформи, яка на той момент здійснювалася в Україні.

5. Суд вважає, що скаргу заявника слід розглядати виключно за статтею 8 Конвенції.

6. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.