Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "М.К. проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Сіофра О’Лірі (<…>), Голова,

Мартіньш Мітс (<…>),

Ганна Юдківська (<…>),

Лятіф Гусейнов (<…>),

Ладо Чантурія (<…>),

Арнфінн Бордсен (<…>),

Катержіна Шімачкова (<…>) судді,

та Віктор Соловейчік (<…>), Секретар секції,

з огляду на:

заяву (№ 24867/13), яку 04 квітня 2013 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані М.К. (далі - заявниця),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за статтею 8 Конвенції та визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

рішення про нерозголошення відомостей про особу заявниці,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 22 березня і 17 травня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено в останню дату:

1. Заява стосується стверджуваного порушення права заявниці на повагу до її приватного життя за статтею 8 Конвенції у зв’язку з незаконним проведенням її тестування на виявлення вірусу імунодефіциту людини (далі - ВІЛ) в її крові під час планового медичного огляду у військовому госпіталі, а також неповідомлення її належним чином про результати тестування. Вона також скаржилася на незаконне розголошення результатів тестування третім особам, у тому числі за місцем її служби.

2. Заявниця народилася у 1980 році і проживає в м. Миколаєві. Їй була надана правова допомога та у Суді її представляли п. М. Тарахкало, пані Є. Тітомер, пані О. Чилутьян та пані Філіппова - юристи, які практикують у м. Києві.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. З 15 листопада по 04 грудня 2005 року згідно з твердженнями заявниці, проте 02 грудня 2005 року згідно з документами в матеріалах справи, заявниця, яка тоді проходила військову службу за контрактом у Державній прикордонній службі України, пройшла плановий медичний огляд у госпіталі Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України (далі - госпіталь) з метою визначення її придатності до продовження військової служби. У госпіталі їй зробили тестування крові, яке 02 грудня 2005 року виявило, що вона була ВІЛ-інфікована. У матеріалах справи міститься підписана заявницею форма інформаційної згоди на проходження тесту на ВІЛ від 18 листопада 2005 року.

6. Після подання нею написаного від руки рапорту від 02 грудня 2005 року заявницю виписали з госпіталя. У своєму рапорті вона також зобов’язувалася виконувати рекомендації лікарів і зазначила, що претензій до медичного персоналу госпіталю не мала. Їй було надано виписний епікриз, в якому зазначалося про проведення аналізів і вказувалося, що вона страждала на гепатит С та інші захворювання. Ні про тестування на ВІЛ, ні про ВІЛ-позитивний статус заявниці у виписному епікризі не вказувалося.

7. 05 грудня 2005 року військово-лікарська комісія, очолювана головним лікарем госпіталю, підготувала свідоцтво про хворобу (№ 420/34), згідно з яким заявниця страждала на гепатит С, ВІЛ та інші захворювання. Тому вона була визнана непридатною до військової служби на підставі статей 5-а та 55-б Розкладу хвороб, станів та фізичних вад, який є додатком до Положення про військово-лікарську експертизу та медичний огляд у Збройних Силах України (далі - Положення), затвердженого наказом Міністерства оборони України № 2 від 04 січня 1994 року (див. пункт 25). На першій сторінці свідоцтва було зазначено, що знімати копії, видавати на руки, розголошувати відомості заборонялося.

8. Після затвердження Центральною військово-лікарською комісією Державної прикордонної служби України (далі - ЦВЛК), як це передбачалося пунктом 265 Положення, у невстановлену дату свідоцтво було надіслано до військової частини, де заявниця проходила службу, згідно з пунктом 261 Положення.

9. 20 лютого 2006 року заявницю звільнили з військової служби "за станом здоров’я" на підставі підпункту "в" пункту 85 Положення про проходження військової служби солдатами (матросами), сержантами і старшинами Збройних Сил України у редакції, чинній на момент подій (див. пункт 26).

10. Згідно з твердженнями заявниці тестування на ВІЛ було проведено у госпіталі без її відома чи згоди. Форму інформаційної згоди від 18 листопада 2005 року вона підписала пізніше разом з іншими документами, наданими їй для підпису. У формулярі заяви вона стверджувала, що посадові особи госпіталю надали їй документи, "коли її діагноз підтвердився"; у своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду вона зазначила, що форма інформаційної згоди була серед документів, підписаних нею під час виписки. Вона підписала документи, не прочитавши їх і не усвідомлюючи їхнього змісту, оскільки довіряла персоналу госпіталю та погано почувалася. У госпіталі їй не повідомлялося про результати тестування на ВІЛ. Про те, що вона ВІЛ-інфікована, вона дізналася лише після того, як на прохання матері ще раз пройшла тестування на ВІЛ. У формулярі заяви заявниця стверджувала, що пройшла тестування після звільнення з військової служби у лютому 2006 року, тоді як у своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду вона доводила, що зробила це в грудні 2005 року. Згідно з твердженнями заявниці свідоцтво від 05 грудня 2005 року, яке містило повний діагноз, було складено і надіслано до ЦВЛК, а потім до її військової частини без її відома або згоди. Госпіталь також розголосив відомості про її діагноз її партнеру К., який приходив до госпіталю та спілкувався з лікарями щодо стану її здоров’я, та її батькам, хоча вона ніколи не давала згоди повідомляти будь-кому про свій діагноз; якби вона того бажала, вона сама могла повідомити матері про свій ВІЛ-статус.

11. Згідно з доводами Уряду під час огляду заявниці її лікуючий лікар Кал. запідозрила, що заявниця могла бути ВІЛ-інфікованою, і запропонувала їй пройти тестування на ВІЛ. Заявниця погодилася, підписавши форму інформаційної згоди. Коли результати тестування стали відомі, головний лікар госпіталю в присутності Кал. та інших членів лікарської комісії госпіталю повідомив заявницю, що вона була ВІЛ-інфікована, надав їй рекомендації щодо подальшого лікування та отримав її усну згоду, з огляду на її поганий емоційний стан, на повідомлення її батьків про стан її здоров’я. Їй також повідомили, що її медична картка буде надіслана до ЦВЛК для затвердження. Після цього заявниця подала рапорт про виписку з госпіталю, зазначивши, що виконуватиме рекомендації лікарів. Через деякий час після виписки заявниці, до госпіталю прибула її мати, щоб поговорити з лікарем Кал. На той момент вона вже знала про діагноз дочки, тому лікар Кал. підтвердила цю інформацію з огляду на попередню згоду заявниці на повідомлення її батьків.

12. У травні 2008 року заявниця звернулась до Приморського районного суду міста Одеси (далі - районний суд) з цивільним позовом, вимагаючи відшкодування завданої госпіталем шкоди (50 000 гривень-1 (далі - грн)). У цьому провадженні вона, по суті, навела виклад подій, аналогічний узагальненому в пункті 10, стверджуючи, що госпіталь діяв усупереч вимогам Закону України "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ" (далі - Закон "Про ВІЛ"). Посилаючись на статтю 8 Закону "Про ВІЛ", вона стверджувала, зокрема, що Положення, яке не мало сили закону, не слід було застосовувати у її справі, оскільки відповідна інформація стосувалася її ВІЛ-статусу, і її розголошення було суворо заборонено Законом "Про ВІЛ", яким надавався особливий захист ВІЛ-інфікованим особам. Вона також зазначила, що лікар Кал. повідомила обох батьків про її ВІЛ-статус, коли вони повернулися до госпіталю після того, як партнер заявниці К. повідомив матері заявниці, що та була ВІЛ-інфікованою.

__________

-1 Близько 6700 євро на той момент.

13. Згідно з журналом засідань районного суду мати заявниці засвідчила, що вона дізналася про діагноз заявниці від К. дорогою з госпіталю, і потім це підтвердила лікар заявниці Кал. Коли вона запитала К., як йому стало відомо про діагноз її доньки, він відповів, що, можливо, здогадувався або отримав цю інформацію, але не надав жодних подробиць. Вона також зазначила, що повідомила батька заявниці про діагноз їхньої доньки приблизно через шість місяців після того, як сама про це дізналася. За клопотанням заявниці суд викликав К. як свідка сторони заявниці, але він так і не з’явився. Згідно з твердженнями заявниці він не бажав давати показання.

Посилаючись на підписану заявницею форму інформаційної згоди та її рапорт про виписку з госпіталя, посадові особи госпіталю доводили у суді, що вона була належним чином поінформована про тестування та його результати. Вони заперечили, що поінформували її партнера про її діагноз. Її лікар Кал. засвідчила і визнала, що повідомила матері заявниці про діагноз заявниці, однак стверджувала, що зробила це за усною згодою заявниці та у зв’язку з її важким психологічним та емоційним станом. Згідно з твердженнями Кал. Положення не передбачало отримання згоди пацієнта військово-лікарськими комісіями перед ухваленням рішень щодо обробки відомостей, пов’язаних зі станом його здоров’я. Під час обробки дотримувався конфіденційний характер відомостей, і всі відомості передавалися від одного органу до іншого в запечатаному конверті з відміткою "конфіденційно".

14. 03 листопада 2011 року районний суд відмовив у задоволенні позову заявниці як необґрунтованого. При цьому суд встановив, що заявниця надала згоду на проходження тестування на ВІЛ, підписавши форму інформаційної згоди. Суд також визнав встановленим - без посилання на якісь докази,- що заявниці були повідомлені результати тестування. Районний суд також зазначив, що військова прокуратура перевірила скарги заявниці та відмовила в порушенні кримінальної справи у зв’язку з відсутністю складу злочину в діях посадових осіб госпіталю. Національний суд дійшов висновку, що медичний персонал госпіталю належним чином виконав свої зобов’язання за Законом "Про ВІЛ", провівши тестування заявниці на виявлення ВІЛ і повідомивши її про результати тестування, а також поінформувавши її про подальше лікування та попередивши про кримінальну відповідальність за зараження вірусом інших осіб. Суд наголосив, що під час надання згоди на проходження тестування на ВІЛ, заявниця не наполягала на анонімності.

15. Заявниця оскаржила рішення від 03 листопада 2011 року до Апеляційного суду Одеської області (далі - апеляційний суд), підтримавши свої скарги. Вона стверджувала, inter alia, про відсутність задокументованих доказів, що госпіталь коли-небудь повідомляв її про результати тестування на ВІЛ, а вона надавала згоду на розголошення комусь відомостей про її проблеми зі здоров’ям. З журналів засідань в апеляційному суді випливає, що представниця заявниці також заперечувала проти застосування Положення в контексті повідомлення військовій частині діагнозу ВІЛ заявниці, стверджуючи, що останнє суперечило Закону "Про ВІЛ", який мав застосовуватися у ситуації заявниці.

16. 06 квітня 2012 року апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу заявниці та залишив без змін рішення районного суду. Суд встановив, зокрема, що: (a) заявниця надала згоду на проходження тестування на ВІЛ, і це підтверджувалося її письмовою згодою, яка містилася в матеріалах справи; (б) згідно з Положенням ВІЛ-інфіковані особи визнавалися непридатними до військової служби у мирний час; (c) виданий заявниці госпіталем виписний епікриз не містив інформації про її ВІЛ-статус з метою забезпечення конфіденційності такої інформації, як того вимагав Закон "Про ВІЛ", з огляду на те, що виписний епікриз був загальнодоступним документом і заявниця мала надати його до своєї військової частини; та (d) свідоцтво про хворобу (№ 420/34) було складено госпіталем і надіслано до ЦВЛК для затвердження згідно з пунктами 261-265 наказу Міністерства оборони України № 2 від 04 січня 1994 року, яким було затверджено Положення.

Крім того, апеляційний суд вирішив, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку стосовно недоведення заявницею її тверджень про розголошення посадовими особами госпіталю відомостей про її ВІЛ-позитивний статус третім особам. Він зазначив, що в матеріалах справи були відсутні докази, що госпіталь розголосив будь-яку конфіденційну інформацію К. Стосовно матері заявниці апеляційний суд встановив, що згідно з твердженнями самої матері у районному суді вбачалося, що вона вже знала про діагноз доньки під час розмови з лікарем і до того ж заявниця не спростувала твердження відповідача, що вона дала усну згоду на інформування її матері про діагноз доньки; закон не вимагав надання письмової згоди у зв’язку з цим. Також суд зазначив, що заявниця не ініціювала жодного провадження проти госпіталю щодо відшкодування шкоди до 2008 року, тоді як інформація про її ВІЛ-статус стала відома її матері ще у 2005 році.

Насамкінець апеляційний суд вказав, що інформування батьків заявниці про діагноз їхньої доньки мало на меті забезпечення надання підтримки останній та необхідної психологічної допомоги, а тому такі дії не були розголошенням відомостей про ВІЛ-захворювання.

17. Заявниця подала касаційну скаргу. Вона доводила, inter alia, що: ніколи не надавала згоду на проходження тестування на ВІЛ і підписала форму інформаційної згоди заднім числом; госпіталь не надав жодних підтверджуючих документів, що вона коли-небудь була поінформована про своє право на проведення анонімного тестування на ВІЛ або що вона надавала згоду на розголошення результатів її матері та К. У зв’язку з цим заявниця зазначила, що була повністю дієздатною і не потребувала допомоги третіх осіб, аби повідомити цю інформацію своїм батькам. Вона також заперечувала, що її матері було відомо про ВІЛ-статус її дочки під час розмови з персоналом госпіталю.

18. 19 жовтня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відхилив касаційну скаргу заявниці та залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій. Суд у загальних формулюваннях встановив, що суди всебічно розглянули та правильно визначились з характером спірних правовідносин та нормою права, а наведені в касаційній скарзі доводи не містили доказів, які могли б спростувати висновки судів.

19. Згідно з твердженнями заявниці 06 серпня 2008 року вона поскаржилася до військової прокуратури на те, що посадові особи госпіталю незаконно розголосили відомості про її ВІЛ діагноз третім особам. Вона також стверджувала, що свідоцтво від 05 грудня 2005 року (див. пункт 7) містило неточний опис її фізичного стану.

20. 29 жовтня 2008 року прокурор виніс постанову про відмову у порушенні кримінальної справи у зв’язку з відсутністю corpus delicti. Посилаючись на показання, надані посадовими особами госпіталю, прокурор встановив відсутність доказів, що відомості про стан здоров’я заявниці були розголошені персоналом госпіталю комусь, окрім батьків заявниці. Він дійшов висновку, що оскільки відповідна інформація була повідомлена батькам за згодою заявниці та в її найкращих інтересах, наміру незаконно розголошувати особисті відомості про здоров’я заявниці не було. Прокурор не допитував заявницю, її мати та К.

21. У січні 2009 року заявниця оскаржила цю постанову до суду. Згідно з її твердженням ця скарга розглянута не була.

22. Згідно зі статтею 132 Кримінального кодексу України розголошення конфіденційної інформації про проведення огляду на виявлення ВІЛ та його результатів медичними працівниками та іншими особами, яким у зв’язку з виконанням їхніх професійних або службових обов’язків стало відомо про зараження особи цією хворобою, є кримінальним правопорушенням.

23. Згідно зі статтею 40 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров’я" (Закон України № 2801-XII від 19 листопада 1992 року у редакції, чинній на момент подій) медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про конфіденційні медичні відомості, не мали права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

Статтею 70 Закону передбачалося, що порядок організації та проведення військово-лікарської експертизи у військових формуваннях встановлювався Кабінетом Міністрів України.

24. Закон України "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ" 1992 року в редакції, чинній на момент подій, передбачав таке.

Стаття 7 передбачала, що медичний огляд з метою виявлення ВІЛ проводився добровільно і пацієнт мав право одержати результати такого огляду та відповідні рекомендації.

Згідно зі статтею 8 медичний огляд з метою виявлення ВІЛ міг бути проведений анонімно за бажанням особи, яка пройшла медичний огляд. Відомості про результати медичного огляду з метою виявлення ВІЛ були конфіденційними та становили лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозволялася лише особі, якої вони стосувалися, а у випадках, передбачених законом,-її законним представникам, закладам охорони здоров’я та правоохоронним органам.

Згідно зі статтею 9 особі, в якої за даними медичного огляду було виявлено ВІЛ-інфекцію, повідомлялося про діагноз працівником закладу охорони здоров’я, в якому було проведено огляд, з урахуванням конфіденційного характеру відповідної інформації. У випадку виявлення ВІЛ-інфекції в осіб, що не досягли вісімнадцяти років, про діагноз повідомлялися її батьки. Згідно зі статтею 14 ВІЛ-інфікована особа повинна була письмово засвідчити факт одержання інформації про свій діагноз.

Згідно зі статтею 31 розголошення відомостей про проведення медичного огляду з метою виявлення ВІЛ та його результатів медичними працівниками та працівниками органів, зазначених у статті 8, тягнуло за собою відповідальність, встановлену законом.

25. Відповідні норми Положення про військово-лікарську експертизу та медичний огляд у Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністерства оборони України № 2 від 04 січня 1994 року (втратив чинність 28 листопада 2008 року) можуть бути узагальнені таким чином.

Військово-лікарська експертиза проводилася штатними та позаштатними військово-лікарськими комісіями (пункт 4), які у своїй роботі керувалися цим Положенням, іншими документами, що стосувалися питань військово-лікарської експертизи, а також вказівками Військово-медичного управління Міністерства оборони України та Центральної військово-лікарської комісії (пункт 5). Штатні військово-лікарські комісії вважалися військово-медичними установами спеціального призначення (пункт 6), які, inter alia, розглядали та затверджували постанови інших військово-лікарських комісій (пункт 13). Центральна військово-лікарська комісія була штатною військово-лікарською комісією (пункт 14). Постанови військово-лікарських комісій ґрунтувалися на Розкладі хвороб, станів і фізичних вад, що містився у додатку до Положення (пункт 75). У випадку виявлення під час стаціонарного обстеження військовослужбовця-жінки захворювання, яке зумовлювало (обмежену або повну) непридатність до військової служби, вона направлялася начальником відповідного військового лікувально-профілактичного закладу на медичний огляд військово-лікарською комісією з внесенням відповідного запису до її історії хвороби (пункт 146). На військовослужбовців, визнаних непридатними до військової служби, складалося свідоцтво про хворобу (пункт 262). Свідоцтво підлягало затвердженню штатною військово-лікарською комісією (пункт 265) і мало надсилатися на затвердження протягом п’яти днів після медичного огляду (пункт 261). Протягом двох днів після затвердження штатною військово-лікарською комісією свідоцтво надсилалося командиру військової частини військовослужбовця, який пройшов огляд, або особі, яка направила військовослужбовця на медичний огляд (пункт 261).

Згідно з пунктом "а" статті 5 Розкладу хвороб, станів і фізичних вад, що містився у додатку до Положення, військовослужбовці, які мали свідоцтво військово-медичної комісії про ВІЛ-захворювання або були ВІЛ-інфіковані, визнавалися непридатними (обмежено або повністю) до військової служби. Пункт "б" статті 55 передбачав, що придатність до військової служби осіб, з помірним порушенням функцій шлунково-кишкового тракту, визначалася індивідуально.

26. Згідно з Положенням про проходження військової служби солдатами (матросами), сержантами і старшинами Збройних Сил України, затвердженим Указом Президента України № 1053/2001 від 07 листопада 2001 року в редакції, чинній на момент подій, висновок військово-лікарської комісії про непридатність особи до військової служби за станом здоров’я призводив до розірвання контракту та звільнення відповідної особи (підпункт "в" пункту 85). Наказ про звільнення видавався командиром, уповноваженим видавати такі накази (пункт 93).

27. Заявниця скаржилася на те, що тестування на ВІЛ було проведено без її попередньої згоди і госпіталь приховав його результати. Вона також скаржилася, що персонал госпіталю розголосив відомості про стан її здоров’я її матері та партнеру, а також адміністрації її військової частини. Вона посилалася на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

A. Доводи сторін

28. Посилаючись на свою версію подій (див. пункт 10), заявниця заперечувала проти фактів, встановлених національними судами, і стверджувала, що втручання в її приватне життя було незаконним, оскільки дії госпіталю суперечили положенням Закону "Про ВІЛ". Їй не було роз’яснено мету частого забору аналізу крові в госпіталі, вона не була поінформована про своє право пройти тестування на ВІЛ добровільно та анонімно. У зв’язку з цим жодних задокументованих доказів про протилежне госпіталь не надав. Так само відповідач не надав жодних задокументованих доказів, що вона була поінформована про результати свого тестування на ВІЛ або коли-небудь давала згоду на розголошення конфіденційної інформації про її здоров’я іншим особам. Якби вона бажала, то сама повідомила б тим, кому хотіла. Розголошення госпіталем конфіденційної інформації її партнеру, матері та на її роботі завдало їй емоційного болю та страждань. До того ж повідомлення відомостей про її ВІЛ-позитивний статус її військовій частині не було необхідним, оскільки хронічний гепатит С, на який вона також страждала, міг бути достатньою підставою для її звільнення згідно з Положенням. Крім того, до закінчення строку її контракту про проходження служби залишалося лише чотири місяці, а з огляду на характер роботи, яку вона виконувала, її ВІЛ-статус не становив загрози чиємусь здоров’ю чи правам.

29. Посилаючись на свою версію подій, яка ґрунтувалася на висновках національних судів, Уряд доводив, що скарги заявниці на незаконне тестування на ВІЛ, неповідомлення їй результатів тестування і розголошення відомостей про стан її здоров’я її матері та К. були явно необґрунтованими. Він також стверджував, що розголошення інформації про ВІЛ-позитивний статус заявниці за місцем її служби становило втручання в її приватне життя. Однак таке втручання було законним, оскільки обробка відомостей про її стан здоров’я була проведена згідно з Положенням в контексті оцінки її придатності до військової служби. Це було зроблено в інтересах національної та громадської безпеки, а також у власних інтересах заявниці, оскільки її звільнення дозволило б їй належним чином подбати про себе та пройти необхідне лікування. Конфіденційний характер відповідних даних завжди дотримувався.

B. Оцінка Суду

1. Прийнятність

30. Насамперед Суд зауважує, що Уряд не заперечував того, що госпіталь був державною установою і дії та бездіяльність його адміністрації та медичного персоналу могли призвести до відповідальності держави-відповідача за Конвенцією (див. рішення у справах "Гласс проти Сполученого Королівства" (Glass v. the United Kingdom), заява № 61827/00, пункт 71, ЄСПЛ 2004-II, "І. проти Фінляндії" (I. v. Finland), заява № 20511/03, пункт 35, від 17 липня 2008 року, та "Авілкіна та інші проти Росії" (Avilkina and Others v. Russia), заява № 1585/09, пункт 31, від 06 червня 2013 року).

31. Повертаючись до скарги заявниці на ненадання згоди на проведення тестування на ВІЛ, Суд зазначає, що в матеріалах справи міститься підписана заявницею письмова згода на тестування від 18 листопада 2005 року, на яку також посилалися національні суди у своїх рішеннях. Аргумент заявниці, що вона підписала форму інформаційної згоди заднім числом, не прочитавши її чи не зрозумівши її зміст, не є переконливим і не підтверджується жодними доказами. Її твердження щодо обставин, за яких вона підписала форму інформаційної згоди, також суперечливі (див. пункт 10). У будь-якому випадку вона мусила ознайомитись зі змістом офіційних документів. Вона могла зробити це без особливих зусиль. За необхідності заявниця могла звернутися за допомогою до члена сім’ї чи третьої особи. З цього випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена на підставі підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

32. Стосовно стверджуваного розголошення відомостей про стан здоров’я заявниці її партнеру К. Уряд заперечував, що таке розголошення мало місце. З матеріалів справи вбачається, що під час цивільного провадження у справі заявниці персонал госпіталю також заперечував розголошення будь-яких відомостей про стан здоров’я заявниці К., тоді як мати заявниці стверджувала, що саме К. повідомив їй про діагноз її доньки, проте не розкрив джерела цієї інформації (див. пункт 13). Однак у своїй касаційній скарзі заявниця заперечила, що її мати знала про ВІЛ-статус доньки, коли розмовляла з лікуючим лікарем заявниці та дізналася від неї відповідну інформацію (див. пункт 17). К. не з’явився у засідання районного суду, оскільки не бажав давати показання (див. пункт 13), а апеляційний суд не вбачав у матеріалах справи жодних доказів на підтримку твердження заявниці про те, що К. повідомили про діагноз заявниці у госпіталі (див. пункт 16). За цих обставин і на підставі наявних матеріалів справи Суд не має достатніх доказів для висновку на користь заявниці, що К. знав про ВІЛ-статус заявниці і цю інформацію йому розголосили посадові особи госпіталю. Отже, ця частина заяви також має бути відхилена як явно необґрунтована на підставі підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

33. Стосовно решти скарг у заяві заявниці Суд вважає, що вони не є явно необґрунтованими у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

2. Суть

(a) Загальні принципи, встановлені у практиці Суду

34. Суд повторює, що особиста інформація, яка стосується пацієнта, належить до його приватного життя (див., наприклад, рішення у справах "I. проти Фінляндії" (I. v. Finland), заява № 20511/03, пункт 35, від 17 липня 2008 року, та "Л.Л. проти Франції" (L.L. v. France), заява № 7508/02, пункт 32, ЄСПЛ 2006-XI). Захист персональних даних, не тільки медичних, має основоположне значення для реалізації особою свого права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції. Повага до конфіденційності відомостей про стан здоров’я є невід’ємним принципом правових систем усіх Високих Договірних Сторін Конвенції. Вкрай важливо не лише поважати медичну таємницю пацієнта, але й підтримувати його довіру до медичної професії та медичних послуг загалом (див. рішення у справах "З. проти Фінляндії" (Z v. Finland), від 25 лютого 1997 року, пункт 95, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1997-I, "П. і С. проти Польщі" (P. and S. v. Poland), заява № 57375/08, пункт 128, від 30 жовтня 2012 року, та "Л.Х. проти Латвії" (L.H. v. Latvia), заява № 52019/07, пункт 56, від 29 квітня 2014 року). Без такого захисту особи, які потребують медичної допомоги, можуть уникати розкриття такої інформації особистого та інтимного характеру, яка може бути необхідною для отримання належного лікування, і навіть від звернення за такою допомогою, чим поставлять під загрозу власне здоров’я, а у випадку інфекційних хвороб і здоров’я суспільства. Тому національне законодавство має забезпечувати відповідні гарантії запобігання передачі чи розголошенню персональних даних про стан здоров’я, що може суперечити гарантіям статті 8 Конвенції (див. згадане рішення у справі "З. проти Фінляндії" (Z v. Finland), пункт 95). Право на приватність та інші міркування також застосовуються, зокрема, коли йдеться про захист конфіденційності інформації щодо ВІЛ, оскільки розголошення такої інформації може мати руйнівні наслідки для приватного та сімейного життя особи, її соціального та професійного становища, у тому числі призвести до її стигматизації та можливої ізоляції (там само, пункт 96).