Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Панченко та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Лятіф Гусейнов (<…>), Голова,

Ладо Чантурія (<…>),

Маттіас Гуйомар (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяви (№ 66179/14, № 58700/16, № 58829/16 та № 38002/17), які подали у різні дати, зазначені в таблиці у додатку, до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадяни України - п. Андрій Олексійович Панченко, п. Микола Євдокимович Сілі, п. Олег Григорович Байло та п. Павло Миколайович Кус (далі - заявники),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за статтями 8 та 13 Конвенції у всіх заявах і за пунктом 1 статті 6 Конвенції у всіх заявах, окрім заяви № 58700/16, та визнати решту скарг у заявах неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 23 вересня 2021 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Усі справи стосуються поміщення заявників в установи виконання покарань, розташовані далеко від їхніх родин, і неодноразових відмов у задоволенні їхніх заяв про переведення до установ, розташованих ближче (статті 8 та 13 Конвенції). Три заяви (усі, окрім заяви № 58700/16) також стосуються стверджуваної відмови заявникам у доступі до суду (пункт 1 статті 6 Конвенції).

2. Усі заявники відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі. Деталі та відповідні факти щодо заявників наведені в таблицях у додатку.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Стаття 93, яка стосується цих справ, наведена в рішенні у справі "Вінтман проти України" (Vintman v. Ukraine), заява № 28403/05, пункт 42, від 23 жовтня 2014 року, у редакції до внесення змін, що набрали чинності з 07 травня 2014 року. До внесення змін це положення передбачало, що засуджений мав відбувати весь строк покарання в одній установі виконання покарань, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження. Змінами від 2014 року було додано варіант "місце постійного проживання родичів засудженого". Як до внесення змін, так і після цього, переведення з однієї установи до іншої допускалося та допускається за виняткових обставин, які перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в цій установі.

5. Відповідні положення Державного департаменту з питань виконання кримінальних покарань, а пізніше Міністерства юстиції України, які були чинні до 10 березня 2017 року наведені в згаданому рішенні у справі "Вінтман проти України" (Vintman v. Ukraine), пункт 43.

6. 27 лютого 2017 року Міністерство юстиції України-1 видало наказ № 680/5-2 про запровадження нових процесуальних норм і створення спеціальних органів (центральної комісії, центральних комісій щодо установ центрального та південного регіонів і міжрегіональних комісій) для розгляду заяв про переведення засуджених.

__________

-1 У травні 2016 року було ліквідовано Державний департамент з питань виконання кримінальних покарань, а його функції покладено на Міністерство юстиції України.

-2 Набрав чинності 10 березня 2017 року і згодом до нього декілька разів вносилися зміни.

7. Новими положеннями передбачено, що засуджений може подати заяву про переведення до установи виконання покарань, розташованої поблизу його місця проживання до засудження, або місця проживання його близьких родичів. Він (чи його близький родич, в останньому випадку за письмовою згодою засудженого) повинен подати заяву про це до адміністрації установи виконання покарань, при цьому підпис засудженого засвідчується керівником установи. До такої заяви додаються довідка-витяг з особової справи засудженого та копія паспорта або іншого документа, що посвідчує особу. Якщо заява стосується переведення до установи виконання покарань відповідно до місця постійного проживання близьких родичів, до неї також додається копія паспорта родича або іншого документа, що посвідчує особу, довідку про реєстрацію місця проживання чи місця перебування, та документи, що підтверджують наявність родинних стосунків. Стосовно заяви про переведення засудженого відповідно до його місця проживання до засудження, то до неї має додаватися документ, що підтверджує реєстрацію його місця проживання або місця перебування до засудження.

8. Заяви про переведення подаються до адміністрації установи виконання покарань, яка потім направляє їх до міжрегіональної або центральної комісії. Рішення цих комісій можуть бути оскаржені до начальника міжрегіонального управління, центральної комісії або начальника Департаменту з питань виконання кримінальних покарань. Рішення останніх можуть бути згодом оскаржені до судів "у порядку, встановленому законодавством".

9. Уряд послався на три рішення адміністративних судів 2018 року, якими було скасовано відмови центральної комісії у задоволенні заяв про переведення засуджених.

10. Заявник у справі № 58700/16 подав копії чотирьох рішень адміністративних судів за 2016-2018 роки, в яких зазначено про відсутність у них юрисдикції для розгляду цього питання. Він також навів таку практику. 06 березня 2018 року Хмельницький окружний адміністративний суд задовольнив скаргу засудженого на рішення центральної комісії про відмову у задоволенні його заяви про переведення до іншої установи виконання покарань та зобов’язав її повторно розглянути це питання. 13 червня 2018 року Вінницький апеляційний адміністративний суд скасував це рішення та закрив провадження на тій підставі, що це питання мало розглядатися відповідно до кримінально-процесуального законодавства, оскільки стосувалося виконання покарань. 29 листопада 2018 року-3 за поданою засудженим касаційною скаргою Верховний Суд ухвалив, що Справа мала бути передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв’язку зі стверджуваним порушенням у справі правил предметної юрисдикції. 10 квітня 2019 року Велика Палата Верховного Суду задовольнила касаційну скаргу засудженого та постановила, що розгляд скарг, поданих проти Міністерства юстиції України (до складу якого входить центральна комісія), належав до юрисдикції адміністративних судів.

__________

-3 Виправлено 25 жовтня 2021 року: дата була "19 листопада 2018 року".

11. Уряд надав статистику розгляду центральною комісією Міністерства юстиції України заяв засуджених про переведення. У 2018 році комісія отримала 181 заяву і задовольнила 67 із них, у 2019 році розглянула 165 таких заяв, з яких 81 було задоволено. На початок травня 2020 року ці цифри становили 22 та 10 відповідно.

12. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

13. Заявники скаржилися на позбавлення їх можливості бачитися зі своїми родичами у зв’язку з поміщенням до віддалених установ виконання покарань та відмовами органів державної влади у задоволенні їхніх заяв про переведення. Заявники посилалися на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя...

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

A. Прийнятність

1. Заява № 66179/14 ("Панченко проти України" (Panchenko v. Ukraine))

14. Заявник стверджував, що його поміщення до Новгород-Сіверської установи виконання покарань № 31 становило свавільне та непропорційне втручання у його право підтримувати спілкування з матір’ю. У відповіді на зауваження Уряду він також поскаржився на його поміщення до Криворізької установи виконання покарань № 3.

15. Уряд заперечив проти цих аргументів.

16. Суд зауважує, що заявник не надав відомостей про стан здоров’я його матері, доступний громадський транспорт між її місцем проживання та установою виконання покарань, чи інформацію щодо будь-яких інших перешкод, які б робили її поїздки до Новгород-Сіверської установи виконання покарань № 31 неможливими або надмірно складними. Також відсутні вказівки, що такі відомості надавалися національним органам влади, які розглядали заяву заявника про переведення (див. в якості протилежного прикладу рішення у справі "Вінтман проти України" (Vintman v. Ukraine), заява № 28403/05, пункти 11 і 81, від 23 жовтня 2014 року).

17. Крім того, хоча українські органи влади дійсно доклали зусиль, аби зменшити відстань між установою виконання покарань, в якій тримався заявник, і місцем проживання його матері, запропонувавши йому переведення до Криворізької установи виконання покарань № 3 на початку грудня 2013 року (у результаті чого відповідна відстань зменшилася б з 750 км до 400 км), заявник заперечив проти цього з невідомих причин. З його адміністративного позову на національному рівні вбачається, що він наполягав на переведенні до конкретної установи виконання покарань, не розглядаючи інших можливих варіантів (див. таблицю у додатку).

18. Отже, Суд вважає, що заявник не обґрунтував свою скаргу, як стосовно його поміщення до Новгород-Сіверської установи виконання покарань № 31 і, тим більше, стосовно його подальшого переведення до Криворізької установи виконання покарань № 3. Навіть припустивши, що остання згадана скарга входить у межі розгляду справи, хоча це і викликає сумніви з огляду на строк її подання, вона недостатньо обґрунтована.

19. З цього випливає, що скарга заявника за статтею 8 Конвенції має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

2. Заява № 58700/16 ("Сілі проти України" (Sili v. Ukraine))

20. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, оскільки не оскаржив до адміністративних судів відмову центральної комісії у задоволенні його заяви про переведення.

21. Заявник доводив, що у зв’язку з відсутністю чіткості стосовно юрисдикції адміністративних судів з цього питання, яка існувала до постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року (див. пункт 10), вказаний Урядом засіб юридичного захисту не міг вважатися ефективними. Він стверджував, що навіть після ухвалення постанови його ефективність залишалася обмеженою.

22. Суд повторює, що оцінка питання про вичерпання національних засобів юридичного захисту зазвичай проводиться Судом з посиланням на дату подання до нього заяви. Однак у цього правила є винятки, які можуть бути виправдані конкретними обставинами кожної справи (див. рішення у справі "Бауманн проти Франції" (Baumann v. France), заява № 33592/96, пункт 47, ЄСПЛ 2001-V (витяги), та ухвалу щодо прийнятності у справі "Бруско проти Італії" (Brusco v. Italy), заява № 69789/01, ЄСПЛ 2001-IX). Наприклад, Суд визнав, що так буває, коли на національному рівні новий закон, спеціально розроблений для забезпечення прямого відшкодування за порушення основоположних процесуальних прав, мав зворотну дію, і таким чином вирішив структурну проблему, що існувала у національній правовій системі до його прийняття (див. рішення у справі "Стоїка проти Румунії" (Stoica v. Romania), заява № 42722/02, пункт 104, від 04 березня 2008 року).

23. Повертаючись до цієї справи, Суд не вбачає підстав, які б виправдовували відхід від наведеного загального правила. Заявник намагався домогтися переведення ближче до місця проживання його дочки з 2014 року (див. таблицю у додатку), тобто після внесення змін до національного законодавства, які передбачали забезпечення переведення засуджених до установ виконання покарань, розміщених поблизу місця проживання їхніх близьких родичів (див. пункт 4). Крім того, щойно у 2017 році були запроваджені нові процесуальні норми (див. пункти 6-8), заявник звернувся до новоствореної центральної комісії, яка у грудні 2017 року відмовила у задоволенні його заяви (див. таблицю у додатку). Як випливає з наведеної заявником національної практики (див. пункт 10), на той момент залишалося незрозумілим, які суди були компетентні розглядати скарги на рішення цієї комісії.

24. Загалом Суд вважає, що заперечення Уряду має бути відхилено. Він також зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

3. Заява № 58829/16 ("Байло проти України" (Baylo v. Ukraine))

25. Заявник стверджував, що відмовивши у задоволенні його заяви про переведення до установ виконання покарань у Вінницькій чи Житомирській області, національні органи влади унеможливили його побачення з матір’ю, яка проживала у Львівській області і померла через декілька днів після подання такої заяви, а також з двома його сестрами, які проживають у Львівській області. У відповіді на зауваження Уряду заявник зазначив, що у травні 2017 року він одружився і його дружині, яка також проживає у Львівській області, було складно відвідувати його у Новгород-Сіверській установі виконання покарань № 31. Заявник також згадав про свого брата, не зазначивши додаткових відомостей.

26. Уряд стверджував, що скарга заявника була необґрунтованою.

27. Суд зазначає, що згідно з наданими заявником документами його мати була єдиним родичем, про існування якого він вказав у своїй заяві про переведення на національному рівні (див. таблицю у додатку). Крім того, він наголошував на відсутності у нього інших родичів. З огляду на це він не може обвинувачувати національні органи влади у стверджуваних труднощах у підтримці зв’язку з родичами.

28. З цього випливає, що скарга заявника за статтею 8 Конвенції має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

4. Заява № 38002/17 ("Кус проти України" (Kus v. Ukraine))

29. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть (заяви № 58700/16 "Сілі проти України" (Sili v. Ukraine) та № 38002/17 "Кус проти України" (Kus v. Ukraine))

30. Заявники підтримали свої скарги.

31. Уряд доводив, що права заявників порушені не були.

32. Суд зазначає, що він уже розглядав питання аналогічні наведеним у цих заявах в згаданому рішенні у справі "Вінтман проти України" (Vintman v. Ukraine), пункти 76-104, та в рішенні у справі "Родзевілло проти України" (Rodzevillo v. Ukraine), заява № 38771/05, пункти 83-87, від 14 січня 2016 року. Суд вважає, що, так само як і в згаданих справах, було втручання у право заявників на повагу до їхнього сімейного життя за статтею 8 Конвенції, воно було здійснено "згідно із законом" і переслідувало законну мету запобігання переповненості установ виконання покарань (див. згадані рішення у справах "Вінтман проти України" (Vintman v. Ukraine), пункти 76-99, та "Родзевілло проти України" (Rodzevillo v. Ukraine), пункти 83 і 84).

33. Розглядаючи питання, чи було втручання також "необхідним у демократичному суспільстві" у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції, Суд зазначає, що з наявних у нього матеріалів справи вбачається, що уповноважені органи державної влади притримувалися формалістичного та обмежувального підходу до тлумачення і застосування відповідного законодавства. Не вбачається, що вони здійснили будь-яку серйозну спробу розглянути доводи заявників та їхніх родичів щодо їхнього особистого становища. Зазначені обставини, які стали підставою для подання заявниками скарг за статтею 8 Конвенції, дуже схожі на ті, що стали підставою для встановлення порушення зазначеного положення в згаданих рішеннях у справах "Вінтман проти України" (Vintman v. Ukraine), пункти 100-104, та "Родзевілло проти України" (Rodzevillo v. Ukraine), пункти 85-87. Правова оцінка відповідних фактів в згаданих рішеннях так само застосовна і до цих справ.

34. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.

35. Посилаючись на пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції, заявники у трьох згаданих справах скаржилися на відмову у доступі до суду та відсутність ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з їхніми скаргами за статтею 8 Конвенції.

36. Суд зазначає, що стаття 6 грає роль lex specialis стосовно статті 13 Конвенції і вимоги статті 13 Конвенції поглинаються більш суворими вимогами статті 6 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Бака проти Угорщини" [ВП] (Baka v. Hungary) [GC], заява № 20261/12, пункт 181, від 23 червня 2016 року). З цього випливає, що Суд розглядатиме скарги заявників лише за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Кане та інші проти Мальти" (Cane and Others v. Malta), заява № 24788/17, пункти 43 і 44, від 13 квітня 2021 року з подальшими посиланнями на практику). Відповідна частина цього положення передбачає:

"Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру...".

A. Прийнятність

1. Заява № 66179/14 ("Панченко проти України" (Panchenko v. Ukraine))

37. Суд розгляне сумісність цієї скарги з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції за критерієм ratione materiae, хоча Уряд не висловив заперечень щодо цього (див. рішення у справі "Блечіч проти Хорватії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 59532/00, пункт 67, ЄСПЛ 2006-III).

38. Суд зазначає, що кримінальний аспект статті 6 Конвенції не застосовується до цієї справи, оскільки спроби заявника отримати доступ до суду не стосувалися встановлення обґрунтованості будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Для того, щоб був застосовним "цивільний" аспект пункту 1 статті 6 Конвенції, має існувати реальний та серйозний спір стосовно права, яке принаймні небезпідставно можна назвати таким, що визнане національним законодавством (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Булуа проти Люксембургу" [ВП] (Boulois v. Luxembourg) [GC], заява № 37575/04, пункт 90, ЄСПЛ 2012).