Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Цмокалов проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Арнфінн Бордсен (<…>), Голова,

Катержіна Шімачкова (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 15524/13), яку 19 лютого 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Олег Олександрович Цмокалов (далі - заявник), 1975 року народження, що проживає у м. Мукачеве, якого у Суді представляв п. М.О. Тарахкало - юрист, який практикує у м. Києві,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина, про скарги за статтями 6 та 8 Конвенції та визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 06 жовтня 2022 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Ця справа по суті стосується ненадання органами державної влади заявнику належного відшкодування шкоди за неналежне виконання професійних обов’язків медичними працівниками під час лікування в державних лікарнях. У ній порушуються питання за пунктом 1 статті 6 і статтею 8 Конвенції.

2. Заявник перебуває на обліку як особа з інвалідністю з дитинства та страждає на низку хронічних захворювань. У 2001 році він перебував на лікуванні в трьох державних лікарнях після того, як поскаржився на погане самопочуття. Йому поставили помилковий діагноз "Синдром Бехчета", хоча насправді він хворів на туберкульоз, і близько трьох місяців він отримував неналежне лікування, у тому числі незареєстровані лікарські засоби, що спричинило значне погіршення стану його здоров’я та посилення прогресування туберкульозу. Під час лікування в одній з лікарень заявника роздягали (як він стверджував проти його волі) та демонстрували студентам-медикам і клінічним ординаторам як "пацієнта з рідкісною хворобою".

3. З огляду на зазначені факти у жовтні 2003 року заявник подав заяву про вчинення персоналом лікарень кримінального правопорушення, але безуспішно. Щонайменше чотири рази у період з 2006 по 2011 роки прокуратура Закарпатської області відмовляла у порушенні кримінальної справи за скаргами заявника, не знайшовши доказів неправомірних дій лікарів. Згодом ці постанови скасовували вищі прокурори, які встановлювали, що розслідування, проведене за скаргою заявника, не було всебічним.

4. 03 лютого 2012 року прокуратура порушила кримінальну справу щодо посадових осіб лікарні за фактом неналежного виконання професійних обов’язків медичним працівником і підробки документів. Прокуратура посилалася, зокрема, на результати судово-медичної експертизи, проведеної в межах цивільного провадження за позовом заявника до посадових осіб лікарні (див. пункт 5). Згідно з твердженнями заявника це провадження все ще триває, тоді як строк давності притягнення до відповідальності за кримінальні правопорушення, на які він скаржився, закінчився. Заявник скаржився на бездіяльність слідчого, але безуспішно.

5. У серпні 2004 року заявник подав цивільний позов проти лікарень, вимагаючи 300 000 українських гривень (далі - грн, приблизно 45 500 євро на той момент) в якості відшкодування моральної шкоди та певні суми в якості відшкодування матеріальної шкоди. Провадження закінчилося постановленням остаточної ухвали Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ 05 вересня 2012 року. Під час цього провадження національні суди, посилаючись на висновок судово-медичної експертизи, підготовлений Головним бюро судово-медичної експертизи МОЗ України у м. Києві (висновок № 109/109 A11), встановили факт неналежного виконання професійних обов’язків медичними працівниками у зв’язку з лікуванням заявника у всіх трьох лікарнях, що могло призвести до погіршення стану здоров’я заявника та збільшення терміну його одужання від туберкульозу, і присудили йому суму у розмірі 10 000 грн (близько 965 євро на той момент) в якості відшкодування моральної шкоди, а також додатково суму у розмірі 12 199 грн (приблизно 1 172 євро на той момент) в якості компенсації судових витрат. Позов заявника щодо відшкодування матеріальної шкоди було залишено без задоволення, оскільки він не надав відповідних доказів.

6. У січні 2016 року заявник звернувся до суду з клопотанням про видачу виконавчого листа у зв’язку з ухвалою, постановленою на його користь, і до січня 2017 року йому було сплачено повну суму відшкодування шкоди, присудженої йому згідно з цією ухвалою.

7. Заявник стверджував, що провадження за позовом про відшкодування шкоди було неефективним, оскільки національні суди не врахували всі випадки втручання в його приватне життя, які відбулися в лікарнях, і присудили йому дуже малу суму відшкодування, що була сплачена йому більш ніж через чотири роки після закінчення провадження.

8. Уряд стверджував, що заявник більше не міг вважатися потерпілим від порушення його прав за статтею 8 Конвенції, оскільки національні суди чітко визнали порушення його прав і надали йому належне та достатнє відшкодування шкоди. Уряд також доводив, що скарга заявника на його показ студентам-медикам та ординаторам була явно необґрунтованою, оскільки участь таких осіб у медичних оглядах була звичайною процедурою, не спрямованою на втручання в приватне життя заявника чи приниження його гідності, а здійснювалася в контексті навчання майбутніх практикуючих лікарів.

9. Крім (i) питання, чи можна вважати висновки національних судів належним визнанням стверджуваного порушення Конвенції, та (ii) розміру присудженої суми, Суд вважає, що тривалість провадження, яке заявник мав ініціювати для отримання відшкодування шкоди, і згодом сплати присудженої суми була в будь-якому випадку надмірною (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Сулейман Еге проти Туреччини" (<...>), заява № 45721/09, пункт 59, від 25 червня 2013 року).

10. Отже, заявник все ще може вважатися "потерпілим" від порушення статті 8 Конвенції у розумінні статті 34 Конвенції. Тому заперечення Уряду у зв’язку з цим має бути відхилено.

11. Суд також зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

12. Загальні принципи, застосовні до обвинувачень у неналежному виконанні професійних обов’язків медичним працівником, наведені в рішенні у справі "Мехмет Улусой та інші проти Туреччини" (Mehmet Ulusoy and Others v. Turkey), заява № 54969/09, пункти 82-86, від 25 червня 2019 року).

13. Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що заявник вважав персонал лікарень відповідальним за погіршення стану свого здоров’я та психічного стану, спричинені неналежним виконанням ними своїх професійних обов’язків та некваліфікованими діями, і стверджував, що судові органи були неефективними у встановленні відповідальності причетних до цього лікарів.