Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "М.М. та З.М. проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Арнфінн Бордсен (<…>), Голова,

Катержіна Шімачкова (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 4669/20), яку 30 грудня 2019 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) двоє громадян України - М.М. (далі - перша заявниця) та З.М. (далі - другий заявник), 1983 та 2015 років народження відповідно, які згідно з останньою інформацією проживають у Республіці Джибуті, їх представляла пані О. Доманчук - юрист, яка практикує у м. Києві,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції,

рішення не розкривати імена заявників,

рішення про надання заяві статусу пріоритетної ( правило 41 Регламенту Суду),

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 06 жовтня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заявники, мати та її син, стверджували, що стали потерпілими від низки випадків домашнього насильства, і скаржилися на те, що органи державної влади, як стверджувалося, не вжили заходів для їхнього захисту, як вимагається статтями 3, 8 та 13 Конвенції. Вони також скаржилися за статтями 6, 8 і 13 Конвенції на спосіб розгляду судами заяви першої заявниці про забезпечення позову під час провадження щодо опіки над дітьми.

2. Перша заявниця та Р., її цивільний чоловік, розійшлися в березні 2017 року. Після розлучення їхні сини, другий заявник і С., 2017 року народження, переважно проживали з першою заявницею. Р., як стверджувалося, намагався змусити її відновити їхні стосунки та поводився агресивно з нею та їхніми синами. Зокрема, близько десяти разів у період з липня 2017 року по вересень 2018 року він, як стверджувалося, приходив додому до першої заявниці, кричав і нецензурно обзивав її, хапав за горло, погрожував побити чи вбити її та підпалити її квартиру, забрав другого заявника без її згоди й відмовлявся повернути його протягом близько чотирьох місяців, і намагався "викрасти" їхнього другого сина, С. Перша заявниця негайно повідомила про відповідні події працівників поліції та надала їм письмові показання кількох осіб, які, як стверджувалося, були свідками деяких випадків. Працівники поліції не вбачали підстав для розслідування її тверджень, зазначаючи, у більшості випадків, що вони не змогли знайти та допитати Р. і вона мала скористатися цивільно-правовими засобами юридичного захисту для вирішення суперечок, які вона мала з ним щодо виховання їхніх дітей.

3. 06 та 12 лютого 2019 року заявниця подала до поліції ще дві заяви про вчинення кримінального правопорушення з проханням порушити кримінальну справу у зв’язку з вказаними випадками за статтею 126-1 Кримінального кодексу України-1. У своїх заявах вона вказала імена та контактні дані ймовірних свідків відповідних подій.

__________

-1 Статтю 126-1 було включено до Кримінального кодексу України Законом України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" від 07 грудня 2017 року (див. рішення у справі "Левчук проти України" (Levchuk v. Ukraine), заява № 17496/19, пункти 50 і 51, від 03 вересня 2020 року). Це положення визначає поняття "домашнє насильство" як "умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров’я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи". За такі дії передбачено максимальне покарання у виді позбавлення волі на строк до двох років.

4. 12 березня 2019 року працівники поліції вирішили не порушувати кримінальну справу за заявою про вчинення кримінального правопорушення від 12 лютого 2019 року. 26 квітня 2019 року Печерський районний суд залишив без задоволення скаргу першої заявниці на це рішення як подану поза встановленим строком.

5. За заявою першої заявниці від 06 лютого 2019 року працівники поліції порушили кримінальне провадження 14 червня 2019 року відповідно до ухвали Дніпровського районного суду міста Києва від 12 квітня 2019 року, постановленої за її скаргою на бездіяльність працівників поліції. 18 липня 2019 року працівники поліції допитали її та 27 грудня 2019 року закрили кримінальне провадження, вказавши, що відомостей про притягнення Р. "до адміністративної відповідальності" за фактами домашнього насильства не було, а тому були відсутні докази "систематичних" дій, заборонених статтею 126-1 КК України. У постанові від 27 грудня 2019 року також було зазначено, що перша заявниця не відреагувала на виклики до поліції для її направлення на медичний огляд, і тому не вдалося отримати відомості про її психологічний стан. Згідно з твердженнями першої заявниці вона не отримувала викликів з поліції.

6. 18 лютого 2020 року прокуратура міста Києва скасувала постанову поліції від 27 грудня 2019 року, головним чином, у зв’язку з тим, що працівники поліції не розшукали та не допитали Р. і свідків, а також не призначили комплексну психолого-психіатричну експертизу першої заявниці. Працівникам поліції було надано вказівку провести подальше розслідування справи.

7. 06 серпня 2020 року поліція знову закрила кримінальне провадження, зазначивши, що ймовірну особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, не вдалося знайти, а дванадцятимісячний строк, протягом якого їй мали офіційно повідомити про підозру у вчиненні злочину, минув. Працівники поліції також посилалися на ті ж підстави, що й у своїй постанові від 27 грудня 2019 року (див. пункт 5).

8. У період з червня по жовтень 2019 року, до закриття кримінального провадження, перша заявниця надіслала декілька листів до поліції з клопотанням пришвидшити розслідування та повідомити її про будь-які зміни, але відповіді не отримала.

9. Тим часом у травні 2018 року перша заявниця подала цивільний позов до Печерського районного суду міста Києва проти Р., вимагаючи визначити місце проживання другого заявника і С. з нею, і цей позов був задоволений рішенням від 30 липня 2020 року, яке не оскаржувалося.

10. У ході цього провадження 13 липня 2018 року зазначений суд вирішив шляхом застосування заходу забезпечення позову повернути другого заявника, який на той момент перебував у Р., першій заявниці до завершення розгляду спору. 05 вересня 2018 року ухвалу було виконано, а 19 червня 2019 року її скасував Київський апеляційний суд, хоча другий заявник продовжував проживати з першою заявницею.

11. Посилаючись спочатку на статтю 13 Конвенції, заявники скаржилися на те, що національні органи влади не вжили заходів за скаргами першої заявниці на агресивну поведінку Р. щодо неї та її дітей. Згодом перша заявниця також посилалася на статті 3 і 8 Конвенції у зв’язку з цим.

12. Посилаючись на статті 6, 8 і 13 Конвенції, заявники також скаржилися на скасування ухвали Печерського районного суду від 13 липня 2018 року (див. пункт 10).

13. Наявні у Суду матеріали не містять медичних доказів, які б доводили, що заявники зазнали фізичного насильства. Також немає достатньо матеріалів, які дозволили б Суду встановити, чи досяг психологічний вплив стверджуваних випадків агресивної поведінки Р. на заявників необхідного рівня суворості за статтею 3 Конвенції. За цих обставин і з огляду на те, що позитивний обов’язок захищати заявників від насильницької поведінки приватної особи може виникати за різними положеннями Конвенції, у тому числі статтями 3 і 8 Конвенції, на які було зроблено посилання, Суд вважає за доцільне розглянути скарги заявників на відсутність належної реакції органів державної влади на стверджувані випадки виключно за статтею 8 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах "A. проти Хорватії" (A. v. Croatia), заява № 55164/08, пункти 57-60, від 14 жовтня 2010 року, та "Реметін проти Хорватії (№ 2)" (Remetin v. Croatia (no. 2), заява № 7446/12, пункти 55-63, від 24 липня 2014 року, а також, в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Володіна проти Росії" (Volodina v. Russia), заява № 41261/17, пункт 74, від 09 липня 2019 року).