Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Молчанов проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ладо Чантурія (<…>) Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Маттіас Гуйомар (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 13911/14), яку 05 лютого 2014 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Олександр Едуардович Молчанов, 1992 року народження, який проживає у м. Чубинське (далі - заявник), якого у Суді представляв п. М.О. Тарахкало - юрист, який практикує у м. Києві,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 10 березня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується скарг заявника за пунктами 1, 3 і 5 статті 5 Конвенції на те, що тримання його під вартою було свавільним і необґрунтованим, та у нього не було ефективного і забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з триманням його під вартою.

2. 12 червня 2013 року заявнику було пред’явлено обвинувачення в шахрайстві у зв’язку з обманом неповнолітнього і заволодінням його мобільним телефоном під неправдивим приводом.

3. 16 липня 2013 року заявнику було обрано запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання про виконання ним процесуальних обов’язків обвинуваченого.

4. 12 серпня 2013 року Солом’янський районний суд міста Києва (далі - суд першої інстанції) провів підготовче засідання у справі заявника. Суд першої інстанції заслухав доводи заявника та прокурора щодо того, чи слід було призначати справу заявника до судового розгляду. Згідно з твердженнями заявника ні він, ні прокурор не подавали клопотань про зміну обраного заявнику запобіжного заходу, суд першої інстанції не питав їхньої думки щодо такої можливості й не повідомляв, що розглядає зміну цього заходу.

5. Наприкінці підготовчого засідання суд першої інстанції ухвалив призначити справу заявника до судового розгляду та змінив обраний йому запобіжний захід з особистого зобов’язання на тримання під вартою. Ця ухвала оскарженню не підлягала. Суд першої інстанції зазначив, що, хоча злочин, у вчиненні якого обвинувачувався заявник, не був особливо тяжким і не передбачав покарання у виді позбавлення волі, заявник не мав постійного місця реєстрації, і у суду були сумніви щодо його явки в подальші засідання. Суд першої інстанції дійшов висновку, що заявник міг вчинити інший злочин або перешкоджати кримінальному провадженню.

6. 30 вересня 2013 року суд першої інстанції визнав заявника винним у шахрайстві, обравши йому покарання у виді обмеження волі на строк один рік і шість місяців, і звільнив від відбування покарання з випробувальним строком три роки. У вироку було зазначено посилання на особисті дані заявника, у тому числі на постійне місце реєстрації у м. Києві. Заявника негайно звільнили з-під варти.

7. Заявник скаржився на те, що ухвала суду першої інстанції від 12 серпня 2013 року про поміщення його під варту та подальше тримання під вартою до 30 вересня 2013 року були свавільними і необґрунтованими. Він також стверджував, що ухвалу було постановлено за ініціативою суду першої інстанції, а не у відповідь на клопотання прокурора, і суд навів лише формальні підстави тримання заявника під вартою, не довівши наявність ризиків для виправдання свого рішення.

8. Уряд стверджував, що оскаржувана ухвала суду першої інстанції була постановлена відповідно до частини третьої статті 315 Кримінального процесуального кодексу України. Ухвала була законною і відповідала вимогам Конвенції.

9. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

10. Суд зауважує, що сторони не дійшли згоди стосовно того, чи можна вважати ухвалу про тримання заявника під вартою такою, яка була постановлена відповідно до частини третьої статті 315 Кримінального процесуального кодексу України. У зв’язку з цим Суд зазначає, що в рішенні у справі "Ігнатов проти України" (Ignatov v. Ukraine), заява № 40583/15, пункти 31-37, від 15 грудня 2016 року, рішення національного суду про тримання заявника під вартою, ухвалене відповідно до частини третьої статті 315 Кримінального процесуального кодексу України було визнано таким, що порушувало пункт 1 статті 5 Конвенції, оскільки не забезпечило заявнику належного захисту від свавілля.