Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Свіргунець проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ладо Чантурія (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Маттіас Гуйомар (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 12 травня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 38262/10), яку 25 червня 2010 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Антоніна Анатоліївна Свіргунець (далі - заявниця).

2. В рішенні, ухваленому 30 квітня 2020 року (далі - основне рішення), Суд постановив, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження щодо заявниці та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з конфіскацією її майна (28% магазину) в межах цього кримінального провадження та неможливістю отримати відшкодування за нього після того, як обвинувачення проти неї зрештою були зняті за відсутністю складу злочину (див. рішення у справі "Свіргунець проти України" [Комітет] (Svirgunets v. Ukraine) [Committee], заява № 38262/10, пункти 58-63 і 74-82, а також пункти 1 і 2 резолютивної частини, від 30 квітня 2020 року).

3. Відповідно до статті 41 Конвенції заявниця висунула такі вимоги щодо відшкодування матеріальної шкоди. По-перше, вона вимагала 154 130 євро, вказавши на висновок експертів, на який посилався Шепетівський суд у своєму рішенні від 17 червня 2013 року, згідно з яким ринкова вартість вилученої у заявниці частини магазину на той момент становила 1 661 649 українських гривень (далі - грн). У випадку конвертації в євро за курсом, встановленим Національним банком України у червні 2013 року, ця сума відповідала 154 130 євро (там само, пункти 24 і 84). По-друге, заявниця вимагала за цим пунктом 126 000 євро в якості відшкодування упущеної вигоди, яку вона могла отримати за ці роки у випадку здачі приміщення магазину в оренду (там само, пункт 84). Крім того, вона вимагала відшкодування моральної шкоди, а також судових та інших витрат (там само, пункти 85 і 89). Її вимоги були частково задоволені в частині стосовно моральної шкоди й судових та інших витрат. Питання про відшкодування матеріальної шкоди не було готове до вирішення та відкладено. Суд запропонував Уряду та заявниці протягом трьох місяців подати свої письмові зауваження з цього питання та, зокрема, поінформувати Суд про досягнення сторонами будь-якої угоди щодо цього (там само, пункт 87 та підпункт "b" пункту 5 резолютивної частини).

4. Заявниця і Уряд повідомили Суд про відповідні події на національному рівні після ухвалення основного рішення та подали зауваження, які вони згодом доповнили з огляду на події.

5. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

6. Після того, як кримінальна справа щодо заявниці була закрита, вона робила численні спроби або повернути своє конфісковане майно, або отримати відшкодування за нього (там само, пункти 23-45). Останньою подією, яка мала значення на момент ухвалення основного рішення, було направлення справи до суду першої інстанції на новий розгляд Касаційним цивільним судом 12 червня 2019 року (там само, пункти 43-45).

7. 10 вересня 2020 року Шепетівський суд ухвалив нове рішення, яким частково задовольнив позовні вимоги заявниці та постановив витребувати відповідне майно (28% магазину) in natura у його останніх власників. Один з відповідних власників, пан К. (який тим часом придбав частину магазину у ПАТ "Комерційний банк "Надра" (там само, пункти 13, 28 і 36)), подав апеляційну скаргу, яку 27 січня 2021 року Хмельницький апеляційний суд залишив без задоволення. З цього моменту рішення Шепетівського суду набрало законної сили, а 26 лютого 2021 року Державна виконавча служба відкрила виконавче провадження. Однак 21 та 22 квітня 2021 року вона встановила, що виконання було неможливим, оскільки відповідне майно більше не було зареєстровано як належне особам, зазначеним у рішенні.