Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Станіслав Луценко проти України (№ 2)"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Сіофра О’Лірі (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Стефані Моро-Вікстром (<…>),

Лятіф Гусейнов (<…>),

Ладо Чантурія (<…>),

Івана Джеліч (<…>),

Арнфінн Бордсен (<…>), судді,

та Віктор Соловейчік (<…>), Секретар секції,

з огляду на:

заяву, яку 11 серпня 2009 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Станіслав Миколайович Луценко (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги щодо поводження із заявником в колоніях після ухвалення рішення Суду у його справі № 30663/04 та визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 25 травня 2021 року та 21 червня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено в останню дату:

1. Ця заява стосується стверджуваного застосування покарань до заявника та поводження з ним адміністрацій колоній після ухвалення рішення Суду у зв’язку з попередньою поданою ним заявою (№ 30663/04). У ній порушуються питання за статтею 8 Конвенції, взятою окремо та у поєднанні зі статтею 18 Конвенції, а також за статтею 34 Конвенції.

2. Заявник народився у 1977 році та проживає у м. Макіївці. Його представляли п. А.П. Бущенко та пані О.Є. Сапожнікова - юристи, які практикують у м. Києві.

3. Уряд представляла в. о. Уповноваженого на той час пані О. Давидчук.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. 05 серпня 2004 року заявник подав заяву до Суду, поскаржившись, зокрема, на те, що 03 жовтня 2003 року Апеляційний суд Донецької області ухвалив вирок, залишений без змін Верховним Судом України 11 березня 2004 року, яким його було визнано винним у вчиненні вбивства на підставі показань його відсутніх співобвинувачених, які надали їх під час досудового розслідування, і згодом відмовилися від них, як наданих під тиском, всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції.

6. 18 грудня 2008 року Суд ухвалив рішення у цій справі (див. рішення у справі "Луценко проти України" (Lutsenko v. Ukraine), заява № 30663/04), встановивши порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Того ж дня сторони були повідомлені про ухвалення рішення, яке було оприлюднено на вебсайті Суду.

7. У рішенні Суд дійшов висновку про обмеження прав заявника на захист такою мірою, що це підірвало справедливість провадження у цілому, встановивши, що показання співобвинувачених заявника, яким заявник не зміг поставити питання у відкритому судовому засіданні, було надано за відсутності процесуальних гарантій проти самообвинувачення та використано вирішальною мірою для встановлення фактів, які мали істотне значення для кваліфікації дій заявника як кримінального правопорушення (там само, пункт 52).

8. Розглядаючи вимогу заявника про справедливу сатисфакцію, Суд встановив, зокрема, таке (там само, пункт 60):

"Суд зазначає, що в цій справі він встановив наявність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Оскільки вимога заявника стосується висновку про таке порушення, Суд повторює, що у випадку, коли заявника було засуджено судом, незважаючи на потенційне порушення його прав, гарантованих статтею 6 Конвенції, необхідно настільки, наскільки це можливо, відновити його становище до того стану, яким би воно було, якби не було б допущено порушення вимог цього положення, і що найприйнятнішою формою сатисфакції могло б бути в принципі проведення нового судового розгляду, якщо буде подано таке клопотання (див. рішення у справах "Оджалан проти Туреччини" [ВП] (Ocalan v. Turkey) [GC], заява № 46221/99, пункт 210 in fine, ЄСПЛ 2005-IV, та "Попов проти Росії" (Popov v. Russia), заява № 26853/04, пункт 263, від 13 липня 2006 року). У зв’язку із цим Суд зазначає, що згідно зі статтею 10 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" справу може бути повторно розглянуто судом, включаючи відновлення провадження у справі, якщо Суд встановить наявність порушення Конвенції".

9. Зазначене рішення стало остаточним 18 березня 2009 року.

А. Накладені на заявника стягнення

10. Коли Суд оприлюднив своє рішення у справі заявника, той відбував сьомий рік свого тринадцятирічного покарання у виді позбавлення волі у Макіївській виправній колонії № 32 (далі - колонія № 1), яка знаходилася за 18 км від його дому. Заявник працював старшим кухарем колонії та продовжував навчання в університеті. Адміністрація колонії одинадцять разів застосовувала до нього заохочення за хорошу поведінку, а з січня 2008 року він тримався під вартою за умов найменш суворого режиму (соціальна реабілітація), і це означало, що йому дозволялося тимчасово покидати межі колонії та бачитися зі своєю родиною. Заявнику дозволили носити цивільний одяг, мати із собою гроші та інші цінні речі. Застосування цього режиму зазвичай передувало звільненню.

11. 25 грудня 2008 року працівники міліції, як стверджувалося, доставили заявника до відділу міліції, де вимагали від нього зізнатися у вчиненні злочину та погрожували, inter alia, зробити умови тримання під вартою нестерпними для нього. Того ж дня заявника помістили до дисциплінарного ізолятора (далі -ДІЗО) на п’ятнадцять діб за те, що він самовільно залишив своє робоче місце та не був присутнім у приміщенні колонії.

12. 18 січня 2009 року заявника помістили до дисциплінарного ізолятора ще на десять діб за те, що він зберігав мобільний телефон.

13. 26 січня 2009 року начальник колонії № 1 виніс постанову, погоджену спостережною комісією адміністрації Макіївської виправної колонії, про зміну режиму тримання заявника на той момент (соціальна реабілітація) на більш суворий (ресоціалізація), і це означало, що заявник більше не мав права тимчасово покидати межі колонії, йому не дозволялося носити цивільний одяг або мати із собою гроші. Уряд не надав копію цієї постанови. Згідно з поданою Урядом службовою запискою від 09 березня 2017 року, наданою заступником директора Департаменту Державної кримінально-виконавчої служби України, законною підставою для зміни режиму ув’язнення заявника були статті 100 та 101 Кримінально-виконавчого кодексу України. Інформація про фактологічну підставу для винесення постанови наведена не була. Вбачається, що дисциплінарні стягнення від 25 грудня 2008 року та 18 січня 2009 року стали підставою для зміни режиму тримання заявника під вартою.

14. Згідно з твердженнями заявника у березні 2009 року його, як стверджувалося, побили працівники колонії та змусили підписати документи, в яких зазначалося, що всі несприятливі рішення, ухвалені адміністрацією колонії стосовно нього, не були жодним чином пов’язані з рішенням Суду у його справі. Згідно з твердженнями Уряду 04 лютого 2009 року заявник упав зі сходів в установі, внаслідок чого отримав перелом правої руки. Службове розслідування випадку та висновок судово-медичної експертизи підтвердили, що ушкодження заявника могло бути отримано внаслідок його падіння зі сходів. Крім того, Уряд стверджував про відсутність вказівок в особовій справі заявника, що несприятливі рішення, ухвалені адміністрацією установи стосовно нього, були пов’язані з рішенням Суду у його справі.

15. 19 травня 2009 року заявник протягом дев’яти діб тримався під вартою у Донецькому СІЗО, де чекав на переведення до колонії № 2 (див. пункт 20) за те, що зберігав 20 українських гривень (далі - грн, приблизно 2 євро).

16. 21 травня 2009 року заявнику було оголошено догану за те, що він зберігав лезо розміром 15 см.

17. 02 червня 2009 року заявника було поміщено до дисциплінарного ізолятора колонії № 2 на десять діб за зберігання 20 грн.

18. 27 травня 2010 року заявнику було оголошено попередження за самовільне залишення строю та порушення форми одягу.

19. 19 серпня 2010 року заявнику було оголошено догану за те, що він зберігав мобільний телефон.

В. Переведення заявника до інших колоній

20. 24 травня 2009 року заявника було переведено до Криворізької виправної колонії № 80 (далі - колонія № 2), яка була розташована приблизно за 450 км від його дому.

21. 07 травня 2010 року заявника було переведено до Дзержинської виправної колонії у Донецькій області № 2 (далі - колонія № 3), яка була розташована приблизно за 72 км від його дому.

22. 23 березня 2011 року заявника було переведено до Дрогобицької виправної колонії Львівської області № 40 (далі - колонія № 4), яка була розташована приблизно за 1390 км від його дому.

23. Під час провадження в Суді у цій справі представник заявника неодноразово повідомляв, що йому було важко зв’язатися із заявником з різних причин, за жодну з яких сам заявник відповідальність не ніс.

С. Скарги заявника на національному рівні

24. Згідно з твердженнями заявника після згаданої постанови від 26 січня 2009 року (див. пункт 13) його законний представник поскаржилася до прокуратури та Департаменту Державної кримінально-виконавчої служби України, вимагаючи скасувати постанову про його переведення з дільниці соціальної реабілітації до дільниці ресоціалізації, оскільки таке переведення мало здійснюватися на підставі неправомірно накладених дисциплінарних стягнень. Заявник не надав копії цих скарг.

25. 02 березня 2009 року прокуратура міста Донецьк скасувала постанови про накладення дисциплінарних стягнень від 25 грудня 2008 року та 18 січня 2009 року (див. пункти 11 і 12), визнавши їх необґрунтованими. Заявник не надав копію цієї постанови. Про це зазначалося в постанові Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області (далі - Дрогобицький суд) від 16 травня 2011 року (див. пункт 35).

26. У червні 2009 року представник заявника звернулася до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом проти адміністрації колоній № 2 і № 1. Вона стверджувала, inter alia, що оголошені заявнику догани у цих колоніях були незаконними, як і твердження про його схильність до суїциду. Вона також скаржилася, що перешкоджання йому в отриманні побачень з його захисником та отриманні необхідної правової допомоги було незаконним і не було жодних підстав для зміни режиму тримання його під вартою на суворіший. Вона також вимагала, щоб заявника повернули до колонії № 1, яка була найближчою колонією до його дому.

27. 11 серпня 2009 року заявник подав цю заяву до Суду.

28. 30 березня 2010 року Дніпропетровський окружний адміністративний суд визнав відсутність у нього компетенції розглядати скаргу заявника, зазначивши, що вона мала розглядатися у порядку кримінального судочинства.

29. 14 травня 2010 року представник заявника подала до Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу заяву проти адміністрацій колоній № 2 і № 1 аналогічну поданій до Дніпропетровського окружного адміністративного суду у червні 2009 року.

30. 25 травня 2010 року районний суд направив скаргу представника заявника до прокуратури, встановивши, що вона не могла розглядатися судами.

31. Уряд надав лист прокурора Донецької області від 06 березня 2017 року, в якому пояснювалося, що було неможливо надати копії скарг заявника чи його представника, а також відповідних постанов прокуратури, оскільки вони, ймовірно, зберігалися у м. Донецьк, на непідконтрольній Україні території.

32. У серпні 2021 року Уряд надав лист заступника начальника Департаменту з питань виконання кримінальних покарань, в якому зазначалося, що особова справа заявника була знищена у зв’язку із закінченням п’ятирічного строку її зберігання.

33. Згідно з твердженнями заявника 13 квітня 2011 року начальник колонії № 4 погодив рішення, в якому не рекомендував умовно-дострокове звільнення заявника, дійшовши висновку, що той не зміг довести свою реабілітацію, оскільки дотримувався режиму ув’язнення лише завдяки тому, що перебував під контролем.

34. У невстановлену дату в 2011 році адміністрація колонії № 4 та виконавчий комітет Дрогобицької міської ради направили клопотання заявника про його умовно-дострокове звільнення до Дрогобицького суду. Заявник скаржився на незаконність застосованих до нього заходів і стверджував, посилаючись на низку інших дій, вжитих різними адміністраціями колоній стосовно нього, що покарання з боку адміністрацій були пов’язані з ухваленням Судом рішення на його користь. Крім того, він зазначив, що адміністрація колонії № 4 не могла вирішувати, чи можна було звільняти заявника у зв’язку з його нещодавнім переведенням до цієї колонії та коротким періодом його перебування там, стверджуючи, що така ситуація була умисною.

35. 16 травня 2011 року Дрогобицький суд задовольнив подання заявника про умовно-дострокове звільнення, посилаючись на зразкову поведінку заявника під час його ув’язнення, і постановивши негайно звільнити його. Суд зазначив, inter alia, що:

"щодо накладених дисциплінарних стягнень, то слід категорично і однозначно вказати, що такі [стягнення] почали накладатися на нього лише після проголошення 18.12.2008 р. рішення Європейського суду з прав людини в справі "Луценко проти України", в якому зроблені категоричні та однозначні висновки, що [не]правомірності та [не]справедливості засудження [заявника]. Луценко С.М. двічі оголошував голодування через безпідставне та незрозуміле накладення дисциплінарних стягнень …, [при цьому] зразу найбільш важких [стягнень], які безпосередньо пов’язував із вказаним рішенням (в грудні 2008 - січні 2009 р. в МВК № 32 [Колонія № 1] два стягнення відразу 15 та 10 діб [поміщення до дисциплінарного ізолятора] за незрозумілі, суперечливі та неоднозначні (виходячи із раніше тривало-бездоганної поведінки [заявника]) порушення, більшість із накладених дисциплінарних стягнень - п’ять, були скасовані, як упереджені та безпідставні, постановами відповідного наглядового прокурора, при цьому ці постанови прокурора були скасовані вищестоящим прокурором, не через їх безпідставність і відсутність належного мотивування, а лише через порушення таким (прокурором) територіальності … Ці ж стягнення [пізніше були] скасовані постановою начальника ДВК № 2 [колонія № 3] … як незаконні, і таке рішення прийнято на підставі належним чином обґрунтованого і такого, що заслуговує на увагу висновку, який ставить під сумнів правомірність накладення таких стягнень... Заслуговує на увагу і той факт, що засуджений Луценко С.М. відбуває покарання вже у четвертій установі відбування покарання, при тому, що як правило, навіть злісні порушники умов відбування покарання відбувають таке в одній установі, а переведення можливе лише у виняткових випадках".

36. Прокурор оскаржив цю постанову.

37. У невстановлену дату Апеляційний суд Львівської області скасував зазначені рішення та направив справу на новий розгляд. Сторони не надали копії цього рішення.

38. 09 серпня 2011 року Дрогобицький суд знову постановив умовно-достроково звільнити заявника від відбування покарання, посилаючись на одинадцять заохочень заявника, оголошених різними адміністраціями колоній, його позитивне ставлення до роботи та навчання, а також його участь у різноманітних програмах у попередніх колоніях й у колонії № 4. Крім того, Дрогобицький суд зауважив, що адміністрація колонії № 4 не мала зауважень до поведінки заявника та дотримання ним вимог режиму установи. Прокурор оскаржив цю постанову. Він посилався на рішення від 13 квітня 2011 року (див. пункт 33), в якому не рекомендувалося умовно-дострокове звільнення заявника. Однак під час апеляційного провадження він відкликав свою апеляційну скаргу.

39. 02 грудня 2011 року Апеляційний суд Львівської області закрив провадження.

40. 06 грудня 2011 року заявника було звільнено.

41. 08 квітня 2009 року заявник звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд і, посилаючись на рішення Суду від 18 грудня 2008 року, вимагав скасування вироку Апеляційного суду Донецької області від 03 жовтня 2003 року та ухвали Верховного Суду України від 11 березня 2004 року і звільнення його під підписку про невиїзд на час повторного розгляду кримінальної справи щодо нього.

42. 20 листопада 2009 року Верховний Суд України повідомив заявника, що після перевірки матеріалів справи він не вбачав підстав для перегляду його справи.

43. 05 грудня 2011 року за новою заявою заявника про перегляд Верховний Суд України скасував вирок від 03 жовтня 2003 року та ухвалу Верховного Суду України від 11 березня 2004 року, направивши справу заявника на новий розгляд. Результат цього провадження невідомий.

44. Відповідні положення Кримінально-виконавчого кодексу України 2003 року передбачають:

"1. [Особа], засуджена до позбавлення волі, відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до її постійного ["постійного" - було вилучено у редакції від 16 квітня 2009 року] місця проживання до засудження.

2. Переведення засудженої [особи] для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України [у редакції до внесення змін від 16 квітня 2009 року: "Державного департаменту України з питань виконання покарань"].

"1. Залежно від поведінки засудженого і ставлення до праці та навчання умови відбування покарання можуть змінюватися в межах однієї колонії або шляхом переведення до колонії іншого виду...".

"...

3. Засуджені, які злісно порушують режим відбування покарання, можуть бути переведені: з дільниці соціальної реабілітації до іншої дільниці; з колонії середнього рівня безпеки чи звичайного жилого приміщення колонії максимального рівня безпеки в приміщення камерного типу колонії максимального рівня безпеки".

"Злісним порушником установленого порядку відбування покарання є засуджений, який не виконує законних вимог адміністрації, необґрунтовано відмовляється від праці (не менш як три рази протягом року); припинив роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів; вживає спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби; виготовляє, зберігає, купує, розповсюджує заборонені предмети; бере участь у настільних та інших іграх з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди; вчинив дрібне хуліганство; систематично ухиляється від лікування захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, а також вчинив протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов’язки, були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку".