Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Жура проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Івана Джеліч (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Арнфінн Бордсен (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 66191/10), яку 05 листопада 2010 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Лідія Володимирівна Жура (далі - заявниця),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про заяву,

зауваження сторін,

рішення відхилити заперечення Уряду проти розгляду заяви комітетом,

після обговорення за зачиненими дверима 10 лютого 2022 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Ця заява стосується, головним чином, як стверджувалося, необґрунтованого втручання у право власності заявниці за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та у її пов’язані права за статтею 8 Конвенції. Як стверджувалося, провадження на національному рівні щодо цих питань було розглянуто несправедливо та протягом надмірно тривалого періоду часу всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції.

2. Заявниця народилася у 1956 році та проживає у м. Києві. Спочатку її представляв п. М. Шемяткін, а згодом пані В. Жура - юристи, які практикують у м. Києві.

3. Уряд представляв його Уповноважений, на останній етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. У 1999 році Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація вилучила земельну ділянку та будинок, які належали батьку заявниці, К., оскільки там мала бути побудована нова гілка метрополітену. В якості компенсації за вилучене майно органи місцевого самоврядування, inter alia, виділили йому земельну ділянку та зобов’язали підлеглі органи побудувати для нього новий будинок.

6. Земельна ділянка, яка раніше належала К., була виділена комунальному підприємству "Київський метрополітен" (далі - підприємство "КМ"), яке у свою чергу уклало контракт з відкритим акціонерним товариством "Київметробуд" (далі - товариство "КМБ") на будівництво нового будинку для К. за рахунок міського бюджету.

7. У січні 2001 року будинок був побудований. Місцеві органи влади офіційно прийняли будинок в експлуатацію та видали К. свідоцтво про право власності.

8. У листопаді 2001 року К. звернувся з цивільним позовом проти місцевих органів влади, підприємства "КМ" і товариства "КМБ". Посилаючись на декілька висновків спеціалістів, він стверджував, що новий будинок було збудовано з істотними порушеннями будівельних норм і стандартів і той був непридатний для проживання. Він, inter alia, просив суд зобов’язати підприємство "КМ" "виконати обов’язок по будівництву жилого будинку, який відповідав би будівельним нормам і правилам", а також вимагав відшкодування моральної шкоди.

9. У травні 2002 року К. помер. Заявниця успадкувала його майно, у тому числі відповідний будинок, і їй було надано дозвіл вступити в провадження як його правонаступниці. Вона частково змінила позовні вимоги та вимагала відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої здійсненим з порушеннями будівництвом.

10. У лютому 2003 року підприємство "КМ" подало зустрічний позов до заявниці та двох інших членів її сім’ї, які були офіційно зареєстровані як мешканці у цьому будинку. Підприємство "КМ" стверджувало, що будинок був в аварійному стані, проживання в ньому було небезпечним і він мав бути відремонтований товариством "КМБ" відповідно до гарантійних положень "технічного паспорта" будинку, а заявниця та члени її родини відмовилися дозволити товариству "КМБ" відремонтувати будинок і не захотіли переїхати до тимчасового місця проживання, яке їм виділили місцеві органи влади в м. Києві - квартири площею близько 39 квадратних метрів. Підприємство "КМ" вимагало ухвалити рішення про їхнє тимчасово виселення з будинку на період, необхідний для виконання ремонтних робіт.

11. 01 червня 2004 року Святошинський районний суд міста Києва (далі - Святошинський суд) частково задовольнив позов заявниці та відмовив у задоволенні зустрічного позову підприємства "КМ". Суд присудив заявниці різні суми в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також судових витрат. Суд встановив, що будинок був побудований із серйозними порушеннями і його технічний аварійний стан погіршувався. Суд постановив, що як підприємство "КМ", так і товариство "КМБ" були відповідальними за ці недоліки, і зобов’язав їх сплатити 30% та 70% присуджених сум відповідно. Суд посилався, зокрема, на статті 353 - 355, 440, 440-1, 441, 451 і 453 Цивільного кодексу України 1963 року та на статтю 48 Закону України "Про власність" 1991 року (див. пункти 29, 30 і 41).

12. 26 серпня 2004 року Апеляційний суд міста Києва (далі - апеляційний суд) задовольнив апеляційні скарги підприємства "КМ" і товариства "КМБ", скасував зазначене рішення та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог заявниці та частково задовольнив зустрічний позов підприємства "КМ". Він встановив, що під час будівництва було допущено порушення та будинок мав бути відремонтований підприємством "КМ" і товариством "КМБ". Він також зазначив, що ці підприємства та місцеві органи влади пропонували тимчасове житло тим, хто проживав у будинку, для проведення необхідних ремонтних робіт, але останні відмовилися від цієї пропозиції. Таким чином, апеляційний суд зобов’язав заявницю усунути перешкоди у проведенні робіт, які підприємство "КМ" та товариство "КМБ" мали виконати для ремонту будинку. Він також зазначив, що на той момент у будинку ніхто не проживав.

13. 07 грудня 2005 року Верховний Суд України скасував обидва рішення судів нижчих інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Посилаючись, зокрема, на статтю 46 Земельного кодексу України 1990 року та постанову Пленуму Верховного Суду України № 13 від 25 грудня 1996 року (див. пункти 36 і 43), він вважав, що суди нижчих інстанцій всебічно не з’ясували обставини справи, не визначили характер відповідних правовідносин, не встановили, ким була спричинена шкода заявниці та хто мав нести відповідальність за заподіяні збитки. Верховний Суд України також встановив, що апеляційний суд не взяв до уваги той факт, що заявниця вирішила отримати компенсацію за вартість необхідних ремонтних робіт, які вона хотіла виконати самостійно.

14. 18 травня 2007 року заявниця і підприємства "КМ" відмовилися від своїх позовних вимог один до одного, а тому Святошинський суд закрив провадження у цій частині.

15. 06 грудня 2007 року заявниця знову змінила свої позовні вимоги, головним чином, вимагаючи від суду зобов’язати Київську міську раду, Київську міську державну адміністрацію та товариство "КМБ" сплатити їй 1 266 636 українських гривень (далі - грн, еквівалентно приблизно 169 000 євро на момент подій) в якості відшкодування матеріальної шкоди та інші суми в якості відшкодування моральної шкоди та судових витрат.

16. Змінені вимоги заявниці ґрунтувалися, зокрема, на висновках Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України (далі - КНДІ) від 19 вересня 2006 року та 20 листопада 2007 року, згідно з якими зазначена сума відповідала вартості необхідного ремонту будинку, який перебував в аварійному стані і "безпечне використання якого для постійного проживання" було неможливим. Згідно з твердженнями КНДІ причиною всіх дефектів було будівництво будинку з порушенням різних стандартів і норм. КНДІ також вказав, що з жовтня 2001 року технічний стан будинку погіршився, чого можна було б запобігти, якби необхідні ремонтні роботи були виконані вчасно.

17. 25 грудня 2007 року Святошинський суд, посилаючись, inter alia, на зазначені висновки експертиз від 19 вересня 2006 року та 20 листопада 2007 року, а також на статті 46 і 89 Земельного кодексу України 1990 року та статті 1210 і 1211 Цивільного кодексу України 2003 (див. пункти 32 і 36), частково задовольнив позов заявниці та присудив їй суму, яка вимагалася, у розмірі 1 266 636 грн (еквівалентно близько 169 000 євро на момент подій) в якості відшкодування матеріальної шкоди та суму судових витрат, які мали бути стягнуті з товариства "КМБ", на яке була покладена вся відповідальність за спричинену їй шкоду. Позов заявниці про відшкодування моральної шкоди було залишено без задоволення як необґрунтований.

18. Суд зазначив, що підприємство "КМ" було комунальним підприємством, підпорядкованим Київській міській державній адміністрації, яке в 1999 році доручило першому побудувати новий будинок для батька заявниці, хоча його статутна діяльність не передбачала проєктування та будівництво житлових будинків. У 2000 році Київська міська державна адміністрація створила "міський штаб по координації дій із будівництва дільниць метрополітену". Згодом згаданий "штаб" вирішив, що новий будинок мусило будувати товариство "КМБ".

19. 27 серпня 2008 року апеляційний суд скасував рішення від 25 грудня 2007 року та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог заявниці. Зокрема, він погодився з аргументом товариства "КМБ", що суд першої інстанції помилково послався на статті 1210 і 1211 Цивільного кодексу України 2003 року, які стосувалися позадоговірних зобов’язань, тоді як між товариством "КМБ" і підприємством "КМ" був укладений контракт про будівництво будинку. Таким чином, остаточна відповідальність за руйнування будинку, як було встановлено висновками експертиз від 19 вересня 2006 року та 20 листопада 2007 року, покладалася на останнього. Проте заявниця відмовилася від своїх позовних вимог до підприємства "КМ". Апеляційний суд посилався на статті 46 і 89 Земельного кодексу України 1990 року та постанову Пленуму Верховного Суду України № 13 від 25 грудня 1996 року (див. пункти 36 і 43).

20. 04 березня 2009 року Верховний Суд України задовольнив касаційну скаргу заявниці, скасував рішення апеляційного суду від 27 серпня 2008 року та залишив без змін рішення Святошинського суду від 25 грудня 2007 року. Верховний Суд України погодився з висновком останнього, що відповідно до статей 1210 і 1211 Цивільного кодексу України 2003 року товариство "КМБ" мало відшкодувати матеріальну шкоду, завдану заявниці (див. пункт 32).

21. 15 квітня 2009 року виконавча служба відкрила виконавче провадження у зв’язку з цим.

22. 22 квітня 2009 року товариство "КМБ" звернулося до Верховного Суду України "зі скаргою у зв’язку з винятковими обставинами" відповідно до статті 354 Цивільного процесуального кодексу 2004 року (див. пункт 38) на його ухвалу від 04 березня 2009 року, зазначивши, що це призвело до різного застосування статті 5 Цивільного кодексу України 2003 року (див. пункт 31) щодо дії актів цивільного законодавства у часі.

23. 16 червня 2009 року Верховний Суд України ухвалив, що скарга товариства "КМБ" була прийнятною та зупинив виконавче провадження.

24. 24 червня 2009 року Верховний Суд України надіслав цю ухвалу разом з копіями касаційної скарги товариства "КМБ" сторонам, у тому числі заявниці.

25. Згідно з твердженнями заявниці вона не подала заперечення у відповідь, оскільки їй не було чітко вказано зробити це.

26. 06 травня 2010 року Верховний Суд Україна, засідаючи in camera без виклику сторін, задовольнив скаргу товариства "КМБ". Він скасував ухвалу від 04 березня 2009 року як помилкову та залишив у силі рішення апеляційного суду від 27 серпня 2008 року. Він встановив, що Цивільний кодекс України 1963 року - зокрема, його стаття 440 про деліктну відповідальність - мав бути застосований до відповідного спору за принципом ratione temporis. У зв’язку з цим Верховний Суд України навів низку своїх рішень, ухвалених у період 2005-2008 років.

27. Верховний Суд України також зазначив, що стаття 1210 Цивільного кодексу України 2003 року, який набрав чинності 01 січня 2004 року, застосовувалася до договірних правовідносин, тоді як між заявницею і товариством "КМБ" таких правовідносин не було.

28. Згідно з доводами заявниці у листопаді 2010 року та серпні 2014 року вона та її сім’я проживали у відповідному будинку. Вона надала кольорові фотографії зовнішнього та внутрішнього вигляду цього будинку, на яких видно численні тріщини на стінах. Деякі з них були достатньо широкими, щоб бачити їх наскрізь. В одній з кімнат підлога глибоко провалилася.

29. Статті 353-357 Цивільного кодексу України 1963 року (втратив чинність із січня 2004 року) передбачали положення, застосовні до правовідносин між суб’єктами, що виникали з договорів підряду на "капітальне будівництво". Замовники будівельних робіт мали контролювати та наглядати за виконанням робіт, а підрядники були зобов’язані за свій рахунок усувати недоліки, за які вони несли відповідальність.

30. Статті 440 і 440-1 передбачали, що особи, відповідальні за заподіяну матеріальну або моральну шкоду фізичній або юридичній особі, повинні були відшкодувати її у повному обсязі. Відповідно до статті 441 організація, працівники якої під час виконання своїх обов’язків заподіяли шкоду третім особам, була зобов’язана її відшкодувати. Стаття 451 передбачала солідарну відповідальність перед потерпілими, якщо шкода була заподіяна спільно декількома особами. Згідно зі статтею 453 суди мали повноваження вирішувати, чи повинні за обставин справи особи, відповідальні за шкоду, усунути недоліки чи повністю відшкодувати шкоду.

31. Цивільний кодекс України 2003 року, який замінив Цивільний кодекс України 1963 року, визначає, що він регулює цивільні відносини, що виникли після набрання ним чинності у січні 2004 року. Він також передбачає, що він застосовується до "прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності" (стаття 5 Кодексу та пункт 4 його прикінцевих і перехідних положень).

32. Статті 1209-1211, які є частиною положень Цивільного кодексу України 2003 року, що регулюють "позадоговірні зобов’язання", містять компенсаційні гарантії, застосовні у випадку шкоди, заподіяної конструктивними, технологічними та іншими недоліками товарів, робіт (послуг). У редакції, чинній на момент подій, статті 1209-1211 передбачали, зокрема, що шкода, заподіяна недоліками роботи (послуг), має бути відшкодована виконавцями роботи (послуг), незалежно від того, чи є останні відповідальними за шкоду та чи були вони зв’язані за договором vis-а-vis з тими, кому було завдано шкоду.

33. Стаття 50 Кодексу передбачає, що жилі приміщення, які надаються громадянам для проживання, inter alia, державою, повинні відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам.

34. Відповідно до статті 171 власникам будинків, які підлягають знесенню у зв’язку з вилученням відповідних земельних ділянок для громадських потреб, відшкодовується вартість таких будинків або надається інше житло за встановленими нормами.

35. Ці положення залишаються незмінними з 1993 року.

36. Стаття 46 Кодексу встановлювала такі умови, які мали бути виконані перед тим, як земельну ділянку, що належить громадянину, можна було вилучити (викупити) для громадських потреб: (i) місцева рада мала виділити йому або їй рівноцінну земельну ділянку; (ii) суб’єкт господарювання, яким відводилася вилучена земельна ділянка, мав побудувати новий будинок замість вилученого; та (iii) усі інші збитки мали бути відшкодовані у повному обсязі відповідно до розділу IV цього Кодексу.

37. Відповідно до статей 88 і 89 (у розділі IV) шкода, завдана власникам землі у зв’язку з вилученням у них земельних ділянок, підлягала відшкодуванню у повному обсязі суб’єктами, яким були надані вилучені земельні ділянки.

38. Цивільний процесуальний кодекс України 2004 року у редакції, чинній на момент подій, гарантував сторонам провадження, яке вже було закінчено ухваленням рішення за касаційною скаргою, "право оскаржити до Верховного Суду України... судові рішення у цивільних справах у зв’язку з винятковими обставинами" (стаття 353). Відповідно до частини першої статті 354 "неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одного і того самого положення закону" було однією з двох підстав, у зв’язку з якими могла бути подана така скарга. Стаття 357 також визначає "розгляд справи у зв’язку з винятковими обставинами" як "різновид касаційного провадження", при цьому скарга у зв’язку з винятковими обставинами підлягає такому ж порядку розгляду, як і касаційна скарга - сторони не викликаються, але можуть подати заперечення на скаргу у зв’язку з винятковими обставинами, копія якої має бути надіслана їм після того, як її буде визнано прийнятною (статті 328, 355 і 356).