Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Лисак проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<...>), Голова,

Ладо Чантурія (<...>),

Івана Джеліч (...), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 52299/14), яку 15 липня 2014 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Світлана Василівна Лисак (далі - заявниця), 1949 року народження, яка проживає у м. Черкасах,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла виконувач обов’язків Уповноваженого пані О. Давидчук, про скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 29 вересня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується скарги заявниці за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що обладнання, яке належало їй та було розташоване на земельних ділянках комунальної власності, було незаконно демонтовано, і вона не могла отримати за це відшкодування.

2. Заявниця, приватний підприємець, володіла та керувала трьома кіосками (тимчасовими спорудами, де продавалися товари), розташованими на земельних ділянках комунальної власності у трьох місцях у м. Черкасах.

3. Міська рада вважала, що заявниця втратила своє право на користування землею. Заявниця оскаржила таку оцінку до Господарського суду Черкаської області, який 14 серпня 2008 року та 19 травня 2009 року вживав заходів для забезпечення позову, забороняючи міській раді демонтувати обладнання. 31 березня 2010 року в остаточному рішенні суд визнав протиправними рішення органів державної влади та ухвалив, що заявниця продовжувала мати право на оренду відповідних земельних ділянок.

4. 28 квітня 2009 року виконавчий комітет міської ради наказав міській робочій групі, яка займалася демонтажем самовільно встановлених споруд, продовжити вивезення обладнання заявниці. Члену групи, пану К., директору комунального підприємства, було дано вказівку забезпечити техніку для демонтажу та організувати зберігання демонтованого обладнання.

5. 28 травня 2009 року, незважаючи на тимчасову заборону господарського суду (див. пункт 3), міська робоча група демонтувала обладнання заявниці та його вміст (кіоски, касові апарати, запаси товарів для продажу) і перевезла для зберігання. Заявниця стверджувала, що в процесі демонтажу обладнання було пошкоджено й внаслідок цього воно стало непридатним для використання, а запаси товарів були втрачені.

6. 21 вересня 2010 року Соснівський районний суд міста Черкаси своєю остаточною постановою визнав протиправним рішення виконавчого комітету від 28 квітня 2009 року (див. пункт 4). Він посилався, зокрема, на той факт, що рішення було ухвалено без урахування заборони господарського суду (див. пункт 3).

7. Заявниця подала заяву про вчинення злочину, обвинувативши посадових осіб міської ради у зловживанні службовим становищем і вчиненні інших злочинів. У зв’язку з цим К. зрештою було пред’явлено обвинувачення у службовій недбалості. Заявниця подала цивільний позов про відшкодування шкоди у межах цього провадження проти К. та Державного казначейства України.

8. 04 жовтня 2013 року К. було визнано винним, але звільнено від відбування покарання. У задоволенні цивільного позову було відмовлено. Суд зазначив, що такий позов міг бути поданий повторно у порядку окремого цивільного провадження. Згодом обвинувальний вирок було скасовано, а справу направлено на додаткове розслідування, останній раз - 16 лютого 2016 року. Інформація про подальший хід цього провадження відсутня.

9. Заявниця звернулася до адміністративних судів з позовом проти міської ради та виконавчого комітету міської ради, вимагаючи визнання їхніх дій щодо демонтажу її обладнання незаконними, а також надання їй відшкодування шкоди. 22 січня 2014 року Вищий адміністративний суд України залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій про відмову у задоволенні позову. Зокрема, суди обґрунтували це тим, що заявниця мала вимагати відшкодування шкоди у межах кримінального провадження щодо К.

А. Доводи сторін

10. Уряд стверджував, що заява була неприйнятною у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту. Заявниця могла подати окремий цивільний позов проти пана К., подати позов про відшкодування шкоди проти міської ради після того, як її рішення про демонтаж кіосків було визнано протиправним, або вимагати перегляду ухвали Вищого адміністративного суду України від 22 січня 2014 року за "нововиявленими обставинами" після скасування вироку про визнання К. винним.

11. Стосовно суті справи Уряд доводив, що знесення тимчасових споруд заявниці становило законний захід контролю за користуванням майном для забезпечення дотримання норм містобудування.