Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Шановський проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (<…>), Голова,

Ладо Чантурія (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 61431/15), яку 27 листопада 2015 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Дмитро Ярославович Шановський (далі - заявник), 1980 року народження, що проживає у м. Івано-Франківську, якого представляв п. П. Поляк - юрист, який практикує у м. Чернівці,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла виконувач обов’язків Уповноваженого пані О. Давидчук, про скарги за пунктами 1 і 4 статті 5 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 22 вересня 2022 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується, як стверджувалося, незаконного тривалого тримання та лікування заявника у психіатричній лікарні з кінця 2012 року, застосованого судами, незважаючи на подання заяв лікарнею про заміну примусових заходів медичного характеру. Він посилався на статтю 3, пункти 1 і 4 статті 5 та статтю 13 Конвенції.

2. Заявника довгий час тримали в психіатричному закладі у примусовому порядку згідно з постановою національного суду від 2010 року в контексті кримінальної справи щодо нього за обвинуваченням у вбивстві, вчиненим ним у стані недієздатності. До 24 липня 2012 року заявник перебував у психіатричній лікарні із посиленим наглядом. 24 липня 2012 року згідно з постановою суду заявника перевели до Івано-Франківської обласної психоневрологічної клінічної лікарні № 1 (далі - лікарня), закладу зі звичайним наглядом.

3. 31 жовтня 2012 року, 08 травня та 05 грудня 2013 року, 14 травня та 07 жовтня 2014 року Івано-Франківський міський суд (далі - міський суд) відмовляв у задоволенні заяв лікарні про заміну примусових заходів медичного характеру заявника і проходження ним амбулаторного психіатричного лікування, встановлюючи, що він досі становив небезпеку для суспільства. Апеляційну скаргу заявника на постанову від 31 жовтня 2012 року було визнано поданою з порушенням строку, а постанову від 08 травня 2013 року він не оскаржував. Апеляційний суд Івано-Франківської області (далі - апеляційний суд) 28 січня, 11 червня та 11 листопада 2014 року відмовляв у задоволенні його скарг на постанови від 05 грудня 2013 року, 14 травня та 07 жовтня 2014 року відповідно. Він не оскаржував у касаційному порядку ухвали від 28 січня та 11 червня 2014 року. Остаточною ухвалою від 14 квітня 2015 року касаційний суд відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника на ухвалу апеляційного суду від 11 листопада 2014 року.

4. 30 березня 2015 року лікарня на підставі медичного огляду заявника, проведеного комісією лікарів-психіатрів 17 березня 2015 року, звернулася до міського суду із заявою про заміну заявнику примусових заходів медичного характеру на амбулаторну психіатричну допомогу, зазначивши, що протягом попередніх двох років його психічний стан покращився завдяки медикаментозній терапії, він став стабільним і неагресивним.

5. 09 липня 2015 року міський суд, заслухавши психіатра лікарні та заявника, відмовив у задоволенні заяви лікарні, встановивши, що у висновку комісії психіатрів від 17 березня 2015 року було відсутнє належне обґрунтування необхідності зміни застосовних примусових заходів. Зокрема, висновок 2015 року суперечив висновку, складеному тією ж комісією у 2013 році, в якому з огляду на поведінку заявника в лікарні було зазначено, що стан заявника залишався нестабільним та агресивним. Врахувавши також невеликий проміжок часу між висновками 2013 і 2015 років, пославшись на тяжкість пред’явленого заявнику обвинувачення та продемонстровану ним агресивну поведінку під час одного із судових засідань, міський суд дійшов висновку, що заявник усе ще становив небезпеку для суспільства та існував ризик недотримання заявником свого лікування у випадку зміни застосованого заходу, а також ризик можливого рецидиву вчинених діянь. У задоволенні клопотання заявника про допит двох інших лікарів лікарні як свідків-експертів було відмовлено судом як такого, що не мав суттєвого значення для справи.

6. 07 серпня 2015 року апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу заявника на зазначену ухвалу. При цьому він значною мірою підтримав обґрунтування суду першої інстанції. Стосовно скарги заявника на те, що суд першої інстанції не мав спеціальної кваліфікації, необхідної для визнання його психічнохворим на підставі поведінки у залі суду, апеляційний суд зазначив, що суд не встановлював діагноз, а лише вказав на факт.

7. 05 листопада 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у задоволенні скарги захисника заявника про відкриття касаційного провадження та підтримав висновки судів нижчих інстанцій. Стосовно скарги заявника на те, що суди не призначили судово-психіатричну експертизу для отримання альтернативного висновку про стан психічного здоров’я заявника, касаційний суд зазначив, що повноваження призначати таку експертизу було правом, а не обов’язком судів. Аргументи, висунуті заявником щодо невідповідності висновків, складених у 2013 році, ситуації у 2015 році, з огляду на зміну такої ситуації у проміжний період, залишилися без відповіді.

8. 09 листопада 2017 року після декількох проваджень та подання різних скарг заявником Івано-Франківський суд задовольнив чергову заяву лікарні та змінив заявнику примусовий захід медичного характеру на амбулаторну психіатричну допомогу, надання якої згідно з твердженнями Уряду досі триває.

9. Заявник скаржився, що починаючи з кінця 2012 року його подальше тримання та лікування в психіатричній лікарні, застосоване судами, незважаючи на подання заяв лікарнею про зміну примусового заходу медичного характеру, були незаконними. Він посилався на статтю 3, пункти 1 і 4 статті 5 та статтю 13 Конвенції.

10. Беручи до уваги, що Суду належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справах "Лопес де Соуза Фернандес проти Португалії" [ВП] (Lopes de Sousa Fernandes v. Portugal) [GC], заява № 56080/13, пункт 145, від 19 грудня 2017 року, та "Єлена Коджокару проти Румунії" (Elena Cojocaru v. Romania), заява № 74114/12, пункт 74, від 22 березня 2016 року), він вважає, що зазначені скарги мають розглядатися виключно з точки зору пунктів 1 і 4 статті 5 Конвенції.

А. Прийнятність

11. Уряд стверджував про неприйнятність заяви, оскільки заявник не повідомив Суд, що у 2017 році йому зрештою змінили примусовий захід медичного характеру, а тому він зловжив своїм правом на подання індивідуальної заяви. Однак у своїй заяві заявник скаржився на порушення його права, гарантованого статтею 5 Конвенції, лише щодо періоду до 05 листопада 2015 року, надавши Суду відповідну інформацію та докази. Вбачається, що він не розширив межі своєї скарги у своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду. Таким чином, неповідомлення ним Суду про зміну його ситуації після 2015 року не має стосунку до розгляду справи. Отже, Суд відхиляє цю частину заперечення Уряду про неприйнятність заяви.

12. З іншого боку, Суд підтримує попереднє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту стосовно рішень судів від 31 жовтня 2012 року, 08 травня і 05 грудня 2013 року та 14 травня 2014 року, якими було відмовлено у задоволенні заяв лікарні про зміну примусового заходу медичного характеру на амбулаторну допомогу, оскільки заявник не оскаржив ці рішення ні до апеляційного, ні до касаційного судів (див. пункт 3).

13. Стосовно відмови суду у задоволенні заяви від 07 жовтня 2014 року Суд зауважує, що скарга заявника на цю постанову була зрештою залишена без змін в касаційному порядку 14 квітня 2015 року, тобто більш ніж за шість місяців до подання цієї заяви. Отже, ця частина скарги також має бути визнана неприйнятною на підставі пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції.