Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Шевчук проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Івана Джеліч (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Арнфінн Бордсен (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 30854/09), яку 06 червня 2009 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Олена Сильвестрівна Шевчук, 1953 року народження, яка проживає у с. Кам’янка (далі - заявниця), її представляв п. Б. Фокій - юрист, який практикує у м. Чернівці,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції, про заяву,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 10 лютого 2022 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява, головним чином, стосується скарг заявниці за пунктом 1 статті 6 і статті 8 Конвенції, а також статті 1 Першого протоколу до Конвенції на хід і результати цивільного провадження, внаслідок якого вона, як стверджувалося, була необґрунтовано позбавлена права на користування квартирою, була виселена з неї та втратила право власності на неї.

2. Заявниця проживала разом з В.Г. у цивільному шлюбі в його квартирі у смт Глибока з 1985 року до смерті В.Г. у липні 2005 року. У 1993 році В.Г., який на той момент був єдиним зареєстрованим наймачем квартири, приватизував її та отримав у Глибоцькій сільській раді свідоцтво про право власності. У 2003 році В.Г. склав заповіт, в якому заповів квартиру своєму онуку А.Г.

3. У січні 2006 року заявниця звернулася до Глибоцького районного суду Чернівецької області (далі - Глибоцький суд) з позовом проти А.Г. та Глибоцької селищної ради, вимагаючи суд визнати, що вона проживала в квартирі з В.Г. однією сім’єю, а тому мала право на користування квартирою (далі - перше провадження). У межах цієї позовної заяви вона також вимагала визнання недійсним розпорядження про передачу квартири у власність В.Г. у 1993 році, про що їй, як стверджувалося, стало відомо лише після його смерті. 10 листопада 2006 року Глибоцький суд відмовив у задоволенні позовних вимог заявниці, встановивши, що вона проживала в квартирі на правах тимчасового жильця, не набула права на правомірне користування квартирою, і була офіційно зареєстрована в будинку своєї матері в іншому селі - Кам’янка. 25 січня 2007 року Апеляційний суд Чернівецької області (далі - апеляційний суд) скасував рішення Глибоцького суду та задовольнив апеляційну скаргу заявниці. 10 жовтня 2007 року колегія суддів Верховного Суду України у складі трьох суддів відхилила касаційні скарги сторін на рішення апеляційного суду від 25 січня 2007 року.

4. 25 грудня 2008 року колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України (далі - Судова палата у цивільних справах ВСУ), засідаючи in camera, як стверджувалося, без виклику сторін, задовольнила "скаргу А.Г. у зв’язку з винятковими обставинами" від 22 травня 2008 року, скасувавши рішення від 25 січня та 10 жовтня 2007 року, і залишила без змін рішення Глибоцького суду від 10 листопада 2006 року. Судова палата у цивільних справах ВСУ постановила, що оскаржувані судові рішення у справі заявниці призвели до неоднакового застосування відповідного законодавства, посилаючись на ініційовану у м. Києві справу, в якій, згідно з твердженням Уряду, Верховний Суд України у своєму рішенні від 17 жовтня 2007 року ухвалив, що позивач, який на час приватизації був зареєстрований за іншою адресою, не міг вважатися таким, що набув право на користування квартирою, де він не був зареєстрований.

5. Коли у січні 2009 року заявницю повідомили про ухвалу Судової палати у цивільних справах ВСУ від 25 грудня 2008 року, 12 лютого 2009 року вона звернулася до Верховного Суду України зі "скаргою у зв’язку з винятковими обставинами" на цю ухвалу, стверджуючи, що вона суперечила іншим ухвалам Верховного Суду України і призвела до неоднакової практики. Верховний Суд України відмовив у прийнятті скарги заявниці.

6. Тим часом розпорядженням від 03 грудня 2007 року Глибоцька селищна рада задовольнила заяву заявниці про приватизацію квартири. На цій підставі вона отримала свідоцтво про право власності на своє ім’я та продовжила проживати в квартирі.

7. У 2009 та 2010 роках А.Г. подав два позови до Глибоцького суду, вимагаючи визнати недійсною приватизацію квартири заявницею у грудні 2007 року та виселити її з квартири (далі - друге і третє провадження). Суд задовольнив ці позовні заяви 11 червня 2009 року та 23 листопада 2010 року відповідно. 14 жовтня 2009 року апеляційний суд залишив без змін рішення від 11 червня 2009 року, а касаційна скарга до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не подавалася. Рішення від 23 листопада 2010 року було частково змінено, а 30 березня 2011 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив його без змін своєю остаточною ухвалою.

8. У незазначену дату у 2011 році заявницю виселили з квартири і вона переїхала до будинку в с. Кам’янка (див. пункт 3), яким на той момент володіла її дочка.

9. У своїх первинних доводах у червні 2009 року заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що розгляд справи за "скаргою А.Г. у зв’язку з винятковими обставинами" відбувся без її відома та участі і призвів до необґрунтованого скасування судових рішень, ухвалених на її користь, а також на необґрунтованість рішення Глибоцького суду від 10 листопада 2006 року та ухвали Судової палати у цивільних справах ВСУ від 25 грудня 2008 року. Вона також скаржилася за статтею 8 Конвенції на зазначене скасування рішень. Посилаючись на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, заявниця скаржилася на визнання недійсним свідоцтва на її право власності на квартиру згідно з рішенням Глибоцького суду від 11 червня 2009 року (див. пункт 7).

10. У березні 2018 року заявниця висунула додаткові скарги: за статтею 6 Конвенції - на те, що склад Судової палати у цивільних справах ВСУ не відповідав закону; за статтею 8 Конвенції - на її виселення з відповідної квартири, а також на провадження, яке до цього призвело (див. пункти 7 і 8); за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції - на те, що її майнові права на квартиру було порушено рішенням Судової палати у цивільних справах ВСУ від 25 грудня 2008 року (див. пункт 4).

11. Суд, до компетенції якого належить здійснення юридичної кваліфікації фактичних обставин справи, вважає, що скарги заявниці за пунктом 1 статті 6 та статтею 8 Конвенції щодо ходу і результатів провадження в Судовій палаті у цивільних справах ВСУ (див. пункт 4) мають розглядатися виключно за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

12. Сторонами не оскаржується, що до цього провадження був застосовний цивільний аспект пункту 1 статті 6 Конвенції. У своєму рішенні у справі "Бочан проти України (№ 2)" [ВП] (Bochan v. Ukraine (no. 2)) [GC], заява № 22251/08, пункти 24 і 53, ЄСПЛ 2015) Суд встановив, що це положення застосовується до подібних проваджень за статтями 353-360 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року у редакції, чинній на момент подій. Крім того, "перегляд у зв’язку з винятковими обставинами" у цій справі передбачав повторний розгляд цивільного спору по суті. Отже, Суд вважає, що відповідні гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції застосовувалися до відповідного провадження (там само, пункти 46 і 56).

13. Суд вважає, що скарги за цим положенням щодо ходу такого провадження не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони також не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

14. Загальні принципи права на змагальний судовий процес, тісно пов’язаного з основоположним принципом рівності сторін, яких стосуються скарги заявниці, наведені в рішеннях у справах "Регнер проти Чеської Республіки" [ВП] (Regner v. the Czech Republic) [GC], заява № 35289/11, пункт 146, від 19 вересня 2017 року, "Беер проти Австрії" (Beer v. Austria), заява № 30428/96, пункти 17 і 18, від 06 лютого 2001 року, "Худакова та інші проти Словаччини" (Hudakova and Others v. Slovakia), заява № 23083/05, пункти 27 і 29, від 27 квітня 2010 року, та "Лазаренко та інші проти України" (Lazarenko and Others v. Ukraine), заява № 70329/12 та 5 інших заяв, пункти 36 і 37, від 27 червня 2017 року.