Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Леонідов проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<…>), Голова,

Лятіф Гусейнов (<…>),

Маттіас Гуйомар (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 2064/12), яку 30 грудня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Іван Георгійович Леонідов (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про заяву,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 03 лютого 2022 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява стосується скарг заявника за пунктом 1 статті 6 і статтею 13 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на відмову йому в доступі до касаційного суду у зв’язку з його позовними вимогами щодо права на пенсію.

2. Заявник народився у 1951 році та проживає в м. Маріуполі. Заявника, якому була надана правова допомога, представляв п. Є.Л. Бойченко - юрист, який практикує у м. Страсбурзі.

3. З 04 березня 1970 року по 15 вересня 1997 року заявник обіймав різні посади у Маріупольському індустріальному технікумі. Після виходу на пенсію він звернувся до управління Пенсійного фонду України з клопотанням про призначення йому пенсії згідно з положеннями законодавства, застосовними до працівників освіти (далі - спеціальна пенсія). Управління Пенсійного фонду України відмовилося призначати йому таку пенсію. Воно стверджувало, що право на спеціальну пенсію мали лише особи, які протягом двадцяти п’яти або більше років працювали як "працівники освіти", і хоча заявник працював у технікумі більше двадцяти п’яти років, деякі із посад, які він обіймав, не підпадали під категорію "працівник освіти". Заявник звернувся до національних судів з адміністративним позовом, вимагаючи призначення спеціальної пенсії.

4. 07 листопада 2007 року Жовтневий районний суд міста Маріуполя задовольнив позов заявника.

5. 21 березня 2008 року Донецький апеляційний адміністративний суд залишив вказане рішення без змін.

6. 16 червня 2009 року за касаційною скаргою управління Пенсійного фонду України Вищий адміністративний суд України скасував зазначені рішення та направив справу заявника на новий розгляд до суду першої інстанції.

7. 31 серпня 2009 року Жовтневий районний суд міста Маріуполя задовольнив позов заявника.

8. 18 лютого 2010 року було внесено зміни до законодавства, які передбачали, що справи, пов’язані з пенсійним забезпеченням, мали розглядатися цивільними судами, а касаційні скарги щодо таких питань - Верховним Судом України, як судом касаційної інстанції. У тексті закону зазначено, що він набрав чинності з дня його офіційного оприлюднення. Згідно з інформацією офіційної бази законодавчих актів Верховної Ради України (www.rada.gov.ua) закон набрав чинності 10 березня 2010 року.

9. 04 березня 2010 року за апеляційною скаргою управління Пенсійного фонду України Донецький апеляційний адміністративний суд скасував рішення від 31 серпня 2009 року та залишив без задоволення позовні вимоги заявника. У резолютивній частині постанови суд зазначив, що касаційна скарга могла бути подана до Вищого адміністративного суду України протягом одного місяця з моменту проголошення постанови.

10. 04 квітня 2010 року заявник звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою.

11. 16 квітня 2010 року Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті провадження за касаційною скаргою заявника. Він зазначив, що заявник подав скаргу після набрання чинності законом від 18 лютого 2010 року, і у зв’язку з цим його касаційна скарга підлягала розгляду Верховним Судом України.

12. У вересні 2010 року заявник звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою.

13. У грудні 2010 року був прийнятий новий закон, в якому визначалося, що справи, пов’язані з пенсійним забезпеченням, були підвідомчі адміністративним судам, а касаційні скарги щодо таких питань мав розглядати Вищий адміністративний суд України, як суд касаційної інстанції.

14. 21 січня 2011 року Верховний Суд України направив касаційну скаргу заявника до Вищого адміністративного суду України, пославшись на законодавчі положення від грудня 2010 року.

15. 19 вересня 2011 року Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заявника, обґрунтовуючи це тим, що 16 квітня 2010 року він уже відмовив у відкритті касаційного провадження. Ухвала від 19 вересня 2011 року була остаточною та оскарженню не підлягала.

16. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 і статтею 13 Конвенції, що національні суди не розглянули його скаргу по суті, таким чином, позбавивши його права на доступ до суду.

17. Відповідні частини вказаних положень Конвенції передбачають:

"Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом,..., який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру...".

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".

А. Прийнятність

18. Уряд стверджував, що на відміну від рішення у справі "Церква села Сосулівка проти України" (Tserkva Sela Sosulivka v. Ukraine), заява № 37878/02, від 28 лютого 2008 року, в якому Суд встановив порушення права заявника на доступ до суду, у цій справі вимоги заявника були розглянуті по суті судами першої та апеляційної інстанцій. Їх також розглянув Вищий адміністративний суд України, який постановив ухвалу 16 червня 2009 року. Заявник помилково подав касаційну скаргу на постанову від 04 березня 2010 року до Вищого адміністративного суду України замість Верховного Суду України і, як наслідок, суди касаційної інстанції не змогли розглянути його скаргу на цю постанову.

19. Заявник заперечив.

20. Суд зазначає, що зауваження сторін тісно пов’язані із суттю цієї скарги. Тому він долучає їх до розгляду по суті. Суд вважає, що ця частина заяви не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

21. Заявник підтримав свої скарги.