Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Трєт’як проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Івана Джеліч (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Арнфінн Бордсен (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 10919/20), яку 16 лютого 2020 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Святослав Валерійович Трєт’як, 1976 року народження, який проживає у м. Українка Київської області (далі - заявник), його представляв п. Б. Фокій - юрист, який практикує у м. Чернівці,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І Ліщина з Міністерства юстиції,

рішення про надання заяві статусу пріоритетної ( правило 41 Регламенту Суду),

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 07 квітня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа, головним чином, стосується стверджуваного перешкоджання заявнику контактувати і спілкуватися з його сином, який народився у березні 2013 року, його колишньою дружиною (матір’ю дитини), з якою дитина проживала з березня 2015 року, а також відсутності ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим. Заявник посилається на статті 6, 8 і 13 Конвенції.

2. У вересні 2015 року заявник подав позов, вимагаючи від національних судів встановити конкретний графік для його регулярних побачень з дитиною та участі в її вихованні. Згодом заявник декілька разів просив змінити умови проведення побачень.

3. 27 січня 2016 року Дарницький районний суд міста Києва (далі - суд першої інстанції) призначив судово-психологічну експертизу дитини та відклав розгляд справи. 20 жовтня 2017 року експертиза була завершена і було складено висновок, в якому, inter alia, зазначалося, що дитина мала "тісний емоційний зв’язок" і "відчувала прихильність" до обох батьків. 25 жовтня 2017 року провадження у справі було відновлено. У період з листопада 2017 року по жовтень 2018 року справу двічі передавали іншим суддям після відсторонення та закінчення строку повноважень двох суддів, у провадженні яких раніше перебувала справа. 17 травня 2019 року суд першої інстанції ухвалив рішення, яким частково задовольнив позовну заяву заявника про реалізацію його права на спілкування з дитиною і встановив детальний графік та умови його побачень й спілкування з нею.

4. 17 лютого 2020 року Київський апеляційний суд скасував рішення та ухвалив нове, частково задовольнивши позовну заяву заявника про реалізацію його права на спілкування з дитиною та встановивши трохи інший графік побачень.

5. Остаточним рішенням від 11 листопада 2020 року Верховний Суд залишив без задоволення касаційну скаргу заявника.

6. Тим часом 12 листопада 2015 року місцевий орган опіки та піклування склав "висновок", в якому встановив графік та умови проведення побачень і спілкування заявника з його дитиною. Згідно з твердженнями заявника мати дитини не дотримувалась цього графіка і перешкоджала його спілкуванню з дитиною. Дитині подобалося спілкуватися із заявником під час тих рідкісних зустрічей, коли вони бачилася у період з 2017 по 2018 роки за відсутності матері. З жовтня 2019 року дитина, як стверджується, почала негативно реагувати на побачення із заявником.

7. Посилаючись на статті 6 і 8 Конвенції, заявник скаржився на те, що провадження було невиправдано тривалим і це зрештою призвело до "повного відчуження" дитини від нього. Посилаючись на статтю 13 Конвенції, він скаржився на відсутність ефективного засобу юридичного захисту в Україні у зв’язку з цим.

8. Уряд стверджував, головним чином, про обґрунтованість тривалості провадження на національному рівні і відсутність порушення статті 6 або статті 8 Конвенції у зв’язку з цим. Крім того, Уряд доводив, що стаття 13 Конвенції не застосовувалася у цій справі.

9. Суд вважає, що нові скарги заявника, висунуті, головним чином, за статтею 8 Конвенції в його зауваженнях від 23 березня 2021 року щодо, як стверджувалося, несправедливих умов проведення побачень, встановлених у постанові Київського апеляційного суду від 17 лютого 2020 року, та виконання цієї постанови, не є уточненням первинної скарги заявника, щодо якої сторони надали зауваження, і тому Суд не вважає за доцільне розглядати ці питання у контексті цієї справи (див. рішення у справі "Пиряник проти України" (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).

10. Суд, до компетенції якого належить здійснення юридичної кваліфікації фактичних обставин справи, вважає, що ці скарги заявника мають розглядатися виключно за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції.

11. Суд вважає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

12. Відповідні загальні принципи щодо зобов’язань держави за пунктом 1 статті 6 і статтею 13 Конвенції забезпечити, щоб справи, які стосуються стосунків особи з її дитиною, розглядалися з особливою чи винятковою ретельністю, а також щоб був доступний ефективний засіб юридичного захисту у випадку стверджуваного порушення вимоги "розумного строку", наведено в кількох рішеннях у справах (див., серед інших джерел, рішення у справах "Лаїно проти Італії" [ВП] (Laino v. Italy) [GC], заява № 33158/96, пункт 18, ЄСПЛ 1999-I, "Кудла проти Польщі" [ВП] (Kudla v. Poland) [GC], заява № 30210/96, пункт 156, ЄСПЛ 2000-XI, та "Міловановіч проти Сербії" (Milovanovic v. Serbia), заява № 56065/10, пункт 88, від 08 жовтня 2019 року).