Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Пономаренко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Івана Джеліч (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Арнфінн Бордсен (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 17030/20), яку 20 березня 2020 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Надія Леонідівна Пономаренко, 1982 року народження, яка проживає у м. Шверін, Німеччина (далі - заявниця), її представляла пані В. Петрук - юрист, яка практикує у м. Києві,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І Ліщина з Міністерства юстиції, про заяву,

рішення про надання заяві статусу пріоритетної ( правило 41 Регламенту Суду),

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 07 квітня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява стосується стверджуваного тривалого розгляду справи у національних судах за позовом заявниці від лютого 2017 року, в якому вона, головним чином, просила визначити місце проживання трьох її дітей (2004, 2006 та 2011 років народження) з нею в Німеччині, а також відсутності ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим. Заявниця посилається на статті 6, 8 і 13 Конвенції.

2. Зокрема, у період з лютого 2017 року по грудень 2019 року позов заявниці про визначення місця проживання дітей, стягнення аліментів з її колишнього чоловіка (батька дітей) та тимчасовий дозвіл на виїзд дітей за кордон без згоди батька перебував на розгляді у Васильківському міськрайонному суді Київської області (далі - суд першої інстанції). Протягом цього періоду засідання відкладалися та/або переносилися одинадцять разів, часто у зв’язку з неявкою відповідача та/або третіх осіб, а також у зв’язку з тим, що справу двічі передавали іншим суддям після закінчення строку повноважень двох суддів, у провадженні яких попередньо перебувала справа.

3. 11 грудня 2019 року суд першої інстанції задовольнив позов заявниці лише у частині щодо стягнення аліментів. Решту позовних вимог було залишено без задоволення, головним чином, через те, що двоє дітей на законних підставах проживали зі своїм батьком в Україні і не було причин для зміни їхнього місця проживання, а щодо третьої дитини сторони домовилися, що вона проживатиме із заявницею у Німеччині.

4. 19 серпня 2020 року Київський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу протилежної сторони, скасував рішення суду першої інстанції та залишив позов заявниці без задоволення у повному обсязі. Касаційну скаргу подано не було.

5. Посилаючись на статті 6 і 8 Конвенції, заявниця скаржилася на те, що провадження було невиправдано тривалим і, поки справа розглядалася, вона не могла "проживати та вільно спілкуватися" зі своїми дітьми. Посилаючись на статтю 13 Конвенції, вона скаржилася на відсутність ефективного засобу юридичного захисту в Україні у зв’язку з цим.

6. Головним чином, Уряд стверджував про обґрунтованість тривалості провадження на національному рівні і відсутність порушення статті 6 або статті 8 Конвенції у зв’язку з цим. Згідно з його твердженнями провадження було певною мірою складним, і національні суди регулярно призначали засідання. Крім того, Уряд доводив, що стаття 13 Конвенції не застосовувалася в цій справі.

7. Суд, до компетенції якого належить здійснення юридичної кваліфікації фактичних обставин справи, вважає, що ці скарги заявниці мають розглядатися виключно за пунктом 1 статті 6 і статтею 13 Конвенції.

8. Суд визнає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.