Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Гриненко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ладо Чантурія (<…>) Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Маттіас Гуйомар (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 65890/13), яку 04 жовтня 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Павло Юрійович Гриненко (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за статтею 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 09 червня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується стверджуваного порушення статті 6 Конвенції та статті 1Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з ігноруванням національними судами остаточної постанови про визнання майнових прав заявника на квартиру та передачею майнових прав на цю квартиру третій особі.

2. Заявник народився у 1971 році та проживає у м. Львові. У Суді його представляв п. А. Киченок - юрист, який практикує у м. Києві.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. 18 серпня 2003 року заявник уклав інвестиційний договір (далі - договір 2003 року) з приватним будівельним підприємством ВАТ "ЛДБК № 2" (Львівський домобудівний комбінат № 2). За умовами договору заявник мав оплатити будівництво квартири (далі - квартира № 8) у багатоквартирному будинку, а ВАТ "ЛДБК № 2" натомість мав передати заявнику майнові права на цю квартиру після закінчення будівельних робіт і підключення комунікацій. До кінця 2004 року заявник виконав свої зобов’язання за договором.

6. У серпні 2005 року ВАТ "ЛДБК № 2" подало позов проти заявника, вимагаючи розірвання договору 2003 року та надання відшкодування за стверджуване порушення договірних зобов’язань. У листопаді 2005 року заявник подав зустрічний позов, стверджуючи, що він повністю виконав умови договору і вимагав визнання його майнових прав на квартиру (далі - перше провадження). 23 грудня 2005 року суд першої інстанції задовольнив вимоги ВАТ "ЛДБК № 2" та розірвав договір 2003 року. Заявник оскаржив це рішення.

7. Тим часом, 30 грудня 2005 року ВАТ "ЛДБК № 2" без відома та згоди заявника уклало договір (далі - договір 2005 року) із ЗАТ "ЛДБК" (Львівський домобудівний комбінат), іншим приватним будівельним підприємством, яке, у свою чергу, 04 січня 2006 року підписало інвестиційний договір з К. (далі - договір 2006 року), згідно з яким після закінчення будівельних робіт майнові права на квартиру переходили до К.

8. Після низки судових проваджень 03 червня 2010 року Вищий господарський суд України (далі - ВГСУ) зрештою залишив без задоволення вимоги ВАТ "ЛДБК № 2" проти заявника (див. пункт 6) і задовольнив зустрічний позов заявника, встановивши, що заявник належним чином виконав свої зобов’язання за договором 2003 року і, таким чином, отримав майнові права на квартиру. Постанова ВГСУ оскарженню не підлягала.

9. 03 серпня 2010 року у задоволенні поданого К. позову про перегляд провадження за нововиявленими обставинами було відмовлено Господарським судом Львівської області, оскільки К. не була стороною у справі, а тому згідно із законодавством не мала права вимагати перегляду. Подібні позови, подані прокуратурою та ЗАТ "ЛДБК", також були залишені без задоволення судами.

10. У грудні 2010 року заявник подав позов проти ВАТ "ЛДБК № 2" та ЗАТ "ЛДБК", вимагаючи визнання договору 2005 року незаконним і недійсним. Остаточною постановою від 11 серпня 2011 року ВГСУ задовольнив позов заявника та визнав договір 2005 року недійсним ab initio, оскільки на момент його підписання вже було укладено дійсний інвестиційний договір щодо тієї самої квартири між заявником та ВАТ "ЛДБК № 2", умови якого заявник виконав належним чином.

11. У червні 2011 року ВАТ "ЛДБК № 2" у свою чергу подав позов проти заявника, вимагаючи визнати недійсним договір 2003 року, стверджуючи, що в договорі були відсутні важливі істотні умови. Зрештою національні суди залишили позов без задоволення.

12. 09 квітня 2009 року К. звернулася до Шевченківського районного суду міста Львова (далі - районний суд) з позовом проти ВАТ "ЛДБК № 2" (далі - друге провадження), вимагаючи визнати її право власності на квартиру на підставі договору 2006 року, оскільки ЗАТ "ЛДБК" не передав їй право власності на квартиру, порушивши умови цього договору. ЗАТ "ЛДБК" визнав позов обґрунтованим, а 21 квітня 2009 року районний суд задовольнив позов. Заявник подав апеляційну скаргу, стверджуючи, що він не був повідомлений про це провадження, хоча воно стосувалося його прав та обов’язків, враховуючи, що він мав майнові права на квартиру.

13. 10 грудня 2009 року Апеляційний суд Львівської області задовольнив подану заявником апеляційну скаргу, скасував рішення від 09 квітня 2009 року та направив справу до районного суду на новий розгляд. Під час нового розгляду справи у суді першої інстанції заявник, який був допущений до провадження як третя сторона, вимагав визнати недійсним договір 2006 року і виселити К. з квартири. Він стверджував, inter alia, що згідно з договором 2003 року, який був визнаний дійсним і виконаним та який він підписав на три роки раніше, ніж К. підписала договір 2006 року, він мав майнові права на квартиру, хоча доступ до неї йому ніколи не надавався.

14. 31 березня 2011 року районний суд зупинив провадження до розгляду іншого ініційованого заявником провадження щодо дійсності інвестиційного договору від 30 грудня 2005 року між ВАТ "ЛДБК № 2" і ЗАТ "ЛДБК" (див. пункт 10). Районний суд зазначив, що результат цього провадження буде вирішальним для справи, яку він розглядав.

15. 20 червня 2011 року ВАТ "ЛДБК № 2" запропонувало заявнику можливість оплатити іншу квартиру та зазначило, що врахує внесок, зроблений ним за договором 2003 року, за нову квартиру. Заявник відхилив пропозицію, зазначивши, inter alia, що вона була недостатньо детальною. Він наполягав, аби ВАТ "ЛДБК № 2" виконав умови договору 2003 року.

16. 12 березня 2012 року районний суд підтвердив майнові права К. на спірну квартиру та залишив без задоволення вимоги заявника. Він встановив, inter alia, що К. добросовісно придбала квартиру, повністю виконала умови свого інвестиційного договору, переїхала в квартиру та провела ремонтні роботи, і її виселення становило б порушення її прав. Суд зазначив, що з огляду на статтю 620 Цивільного кодексу України спірна квартира не могла бути витребувана у К., оскільки вона вже перебувала в її користуванні. Визнавши, що остаточні постанови ВГСУ підтвердили майнові права заявника на квартиру, суд зазначив, що ці постанови були винесені лише у 2010 році, тоді як К. уклала свій інвестиційний договір у 2006 році, коли заявник не мав майнових прав на квартиру.

17. Заявник подав апеляційну скаргу, посилаючись, inter alia, на остаточну та обов’язкову до виконання постанову ВГСУ від 03 червня 2010 року, в якій було встановлено відповідні факти та підтверджено його майнові права на спірну квартиру. Крім того, він стверджував, що договір 2005 року між ВАТ "ЛДБК № 2" і ЗАТ "ЛДБК" був визнаний судами недійсними ab initio і тому не породжував жодних правових наслідків.

18. 19 листопада 2012 року Апеляційний суд Львівської області залишив без задоволення апеляційну скаргу заявника, посилаючись на ті ж підстави, що й районний суд. Заявник подав касаційну скаргу стверджуючи, inter alia, що суди нижчих інстанцій не дотримувалися принципу res judicata та діяли усупереч статті 6 Конвенції.

19. 30 січня 2013 року К. зареєструвала своє право власності на квартиру у відповідному державному органі та отримала свідоцтво про право власності.

20. Остаточною ухвалою від 09 квітня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відхилив касаційну скаргу заявника, зазначивши в загальних формулюваннях про відсутність доказів порушення судами нижчих інстанцій норм матеріального або процесуального права.

21. 14 листопада 2013 року ВАТ "ЛДБК № 2" було ліквідовано у межах справи про банкрутство.

22. Стаття 620 Цивільного кодексу України у редакції, чинній на момент подій, передбачала, inter alia, що кредитор мав вважатися таким, який втратив право на витребування у боржника речі, визначеної індивідуальними ознаками, у разі, якщо ця річ вже була передана третій особі у власність або в користування. Якщо відповідну річ ще не було передано, переважне право на її одержання мав той з кредиторів, зобов’язання на користь якого виникло раніше, а коли це було неможливо визначити,- кредитор, який першим пред’явив позов.

23. Стаття 61 Цивільного процесуального кодексу України у редакції, чинній на момент подій, передбачала, що після набрання судовим рішенням законної сили обставини, встановлені в ньому, не мали доказуватися при розгляді інших справ, у яких брала участь особа, щодо якої було встановлено ці обставини.

24. Заявник скаржився на те, що національні суди діяли всупереч принципу юридичної визначеності. Він посилався на статті 6 і 13 Конвенції. Суд вважає, що цю скаргу слід розглядати лише за статтею 6 Конвенції, яка передбачає:

"Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру...".

А. Прийнятність

25. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

26. Заявник стверджував, що національні суди порушили принцип юридичної визначеності, коли задовольнили вимогу К. і не врахували обов’язкові судові рішення, ухвалені раніше на його користь, і встановлені в них факти.

27. Уряд стверджував, що висновки національних судів щодо майнових прав К. на спірну квартиру ґрунтувалися на ретельному дослідженні відповідних фактологічних і правових обставин. У рішеннях судів не було нічого свавільного чи явно необґрунтованого.

28. Суд повторює, що право на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції під час його тлумачення у контексті принципів верховенства права та юридичної визначеності охоплює вимогу про те, що коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не повинно ставитися під сумнів (див. рішення у справах "Брумареску проти Румунії" [ВП] (Brumarescu v. Romania) [GC], заява № 28342/95, пункт 61, ЄСПЛ 1999-VII, "Оферта Плюс С.Р.Л. проти Молдови" (Oferta Plus S.R.L. v. Moldova), заява № 14385/04, пункт 97, від 19 грудня 2006 року, та "Кехайя та інші проти Болгарії" (Kehaya and Others v. Bulgaria), заяви № 47797/99 і № 68698/01, пункт 61, від 12 січня 2006 року).

29. Суд також нагадує, що він не повинен діяти як суд четвертої інстанції, і тому не ставитиме під сумнів рішення національних судів на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо тільки їхні висновки не можна вважати свавільними або явно необґрунтованими (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Бочан проти України (№ 2)" [ВП] (Bochan v. Ukraine (no. 2)) [GC], заява № 22251/08, пункт 61, ЄСПЛ 2015, з подальшими посиланнями). Зокрема, рішення є явно необґрунтованим, якщо воно не має жодного зв’язку між встановленими фактами, застосовним правом і результатом провадження (див. рішення у справі "Анджелковіч проти Сербії" (<...>), заява № 1401/08, пункт 27, від 09 квітня 2013 року).

30. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що остаточною постановою від 03 червня 2010 року ВГСУ підтвердив наявність у заявника майнових прав на спірну квартиру на підставі договору 2003 року, зобов’язання, передбачені яким він належним чином виконав. К., прокуратура та ЗАТ "ЛДБК" безуспішно намагалися домогтися перегляду остаточної постанови за нововиявленими обставинами (див. пункт 9). Крім того, іншою остаточною постановою, ухваленою 11 серпня 2011 року, ВГСУ визнав договір між ВАТ "ЛДБК № 2" і ЗАТ "ЛДБК" щодо квартири недійсним ab initio, оскільки він був підписаний з порушенням законодавства та прав заявника (див. пункт 10). Подальші спроби ВАТ "ЛДБК № 2" визнати договір 2003 року недійсним були безуспішними (див. пункт 11). Таким чином, заявник міг законно очікувати, що враховуючи відповідні обставини, встановлені в першому провадженні, його майнові права на квартиру не буде поставлено під сумнів і вони не підлягатимуть повторному розгляду.

31. Однак через два роки у провадженні, ініційованому К. щодо того самого питання (майнових прав на спірну квартиру), районний суд, повторно розглянув договірні зобов’язання та майнові права заявника, і постановив, що К. мала майнові права на квартиру. Це рішення було залишено без змін судами вищих інстанцій.

32. Залишається незрозумілим, чому суди, знаючи про висновки, зроблені в першому провадженні, не врахували їх, і вирішили, всупереч цим висновкам, що до 2010 року заявник не мав жодних прав на квартиру. Цей висновок став вирішальним для результату провадження. Жодних пояснень щодо законних підстав для такого висновку у рішеннях районного суду чи судів вищих інстанцій немає.

33. Суд зазначає, що у своїх скаргах на ухвалу районного суду від 05 вересня 2011 року заявник чітко порушив зазначене питання, поскаржившись на порушення принципу юридичної визначеності. Однак його аргументи залишилися без відповіді.

34. Крім того, Суд зауважує, що на відміну від згаданого рішення у справі "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania), у цій справі остаточна постанова 2010 року не була офіційно скасована під час другого провадження. Однак її було позбавлено будь-якої юридичної сили, оскільки встановлені в ній вирішальні обставини були повторно оцінені та вирішені іншим чином судами під час другого провадження. Суд уже встановлював, що така ситуація також може становити порушення принципу юридичної визначеності усупереч пункту 1 статті 6 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Есертас проти Литви" (Esertas v. Lithuania), заява № 50208/06, пункт 25, від 31 травня 2012 року).

35. Крім того, Суд зазначає, що така ситуація може порушувати національне законодавство, а саме: статтю 61 Цивільного процесуального кодексу України, яка передбачала, що обставини, встановлені судом в одній справі, не можуть оскаржуватися в іншій (див. пункт 23).

36. Уряд не посилався на жодну обставину достатньо суттєвого та переконливого характеру, щоб виправдати відступ від принципу юридичної визначеності у цій справі. Суд не вважає, що перше провадження характеризувалося фундаментальним недоліком, таким як, зокрема, юрисдикційна помилка, або серйозні порушення судового процесу або зловживання владою. Таким чином, не було доведено гостру соціальну необхідність, яка б виправдовувала ігнорування судами відповідної постанови.

37. Зазначених міркувань достатньо для висновку Суду, що права заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції були порушені, оскільки під час другого провадження суди не врахували попередній судовий процес. Повторно оцінивши та проігнорувавши вирішальні обставини, встановлені остаточною постановою від 03 червня 2010 року, національні суди діяли всупереч принципу юридичної визначеності, передбаченому пунктом 1 статті 6 Конвенції, і не забезпечили справедливого розгляду справи заявника (див. згадане рішення у справі "Есертас проти Литви" (Esertas v. Lithuania), пункт 31).