Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Малиновська проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Івана Джеліч (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Арнфінн Бордсен (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 74576/13), яку 15 листопада 2013 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Елла Станіславівна Малиновська, 1967 року народження, яка проживає у м. Києві (далі - заявниця), їй було надано право самостійно представляти свою справу,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина, про скаргу за статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції та визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 13 січня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується скарги заявниці за статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції на відмову їй у праві на апеляційне оскарження у справі про адміністративне правопорушення.

2. 16 травня 2013 року суддя Шевченківського районного суду міста Києва визнав заявницю винною у вчиненні дрібного хуліганства (адміністративне правопорушення) та наклав стягнення у вигляді адміністративного арешту на строк п’ять діб. У постанові зазначалося, що вона могла бути оскаржена протягом десяти днів з дня її винесення і підлягала негайному виконанню.

3. Заявницю було негайно поміщено під варту. Вона подала апеляційну скаргу та безуспішно клопотала про відстрочку виконання постанови до розгляду її апеляційної скарги.

4. 21 травня 2013 року заявницю звільнили після відбуття нею строку адміністративного арешту у повному обсязі.

5. 11 червня 2013 року Апеляційний суд міста Києва повернув її апеляційну скаргу без розгляду. Суд постановив, що він мав право розглядати апеляційні скарги лише на постанови місцевих судів, які не набрали законної сили, тоді як постанова у справі заявниці набрала законної сили та підлягала виконанню негайно після її винесення. Таким чином, законних підстав для апеляційного перегляду не було.

6. Заявниця скаржилася на порушення її права на апеляційне оскарження у кримінальних справах за статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції, враховуючи, що подання нею апеляційної скарги не мало зупиняючої дії у зв’язку з виконанням постанови про позбавлення волі, і навіть після цього її апеляційна скарга розглянута не була.

7. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

8. Уряд стверджував, що права заявниці порушені не були. Водночас Уряд звернув увагу Суду на Рішення Конституційного Суду від 23 листопада 2018 року, яким було визнано неконституційними положення Кодексу України про адміністративні правопорушення стосовно негайного виконання постанов про позбавлення волі у справах про адміністративні правопорушення, і на цих підставах вони втратили чинність.