Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Оксаніч проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Арнфінн Бордсен (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 64627/13), яку 07 жовтня 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Федір Васильович Оксаніч (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за пунктами 1, 3, 4 та 5 статті 5 Конвенції,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 09 грудня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується тримання заявника під вартою під час досудового розслідування, яке перевищило встановлений національним законодавством максимальний строк, відсутності ретельного та оперативного перегляду законності тримання його під вартою та відсутності забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з незаконним триманням його під вартою усупереч пунктам 1, 4 та 5 статті 5 Конвенції.

2. Заявник народився у 1956 році та проживає у м. Києві. Заявника, якому була надана правова допомога, представляв п. М.О. Тарахкало - юрист, який практикує у м. Києві.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. 12 листопада 2011 року працівники міліції затримали заявника за підозрою у вчиненні вбивства.

6. 15 листопада 2011 року Обухівський районний суд Київської області (далі - Обухівський суд) обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою під час досудового розслідування, строк дії якого декілька разів продовжували. Остання ухвала про продовження строку тримання заявника під вартою до 15 лютого 2013 року була постановлена тим же судом 15 грудня 2012 року.

7. 26 грудня 2012 року Апеляційний суд Київської області (далі - апеляційний суд) скасував ухвалу Обухівського суду від 15 грудня 2012 року та звільнив заявника з-під варти. Апеляційний суд обґрунтував своє рішення тим, що заявник провів під вартою максимальний строк, передбачений Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК України).

8. 02 січня 2013 року слідчий звернувся до Обухівського суду з клопотанням про поміщення заявника під домашній арешт. Розгляд цього клопотання було відкладено на 04 січня 2013 року у зв’язку з неявкою заявника у судове засідання. 10 січня 2013 року Обухівський суд задовольнив клопотання слідчого про взяття заявника під варту з метою приводу до суду для розгляду питання про поміщення його під домашній арешт.

9. 13 березня 2013 року працівники міліції затримали заявника, і слідчий звернувся до Обухівського суду з клопотанням про обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на строк два місяці, тобто до 13 травня 2013 року. Того ж дня слідчий суддя Обухівського суду задовольнив це клопотання на тій підставі, що заявник міг переховуватися.

10. Захисник заявника оскаржив ухвалу Обухівського суду від 13 березня 2013 року, посилаючись, зокрема, на те, що заявник уже провів під вартою максимальний строк, дозволений КПК України.

11. 08 квітня 2013 року апеляційний суд вніс зміни до згаданої ухвали та вказав, що заявник міг бути звільнений за умови внесення застави у розмірі 229 400 гривень (приблизно 20 000 євро). Апеляційний суд не розглянув аргумент заявника про закінчення максимального дозволеного строку тримання його під вартою. Заявник не вніс заставу та залишився під вартою.

12. 26 квітня 2013 року досудове розслідування було закінчено, а матеріали справи разом з обвинувальним актом були направлені до Васильківського міськрайонного суду Київської області (далі - суд першої інстанції) для розгляду по суті.

13. 08 травня 2013 року суд першої інстанції повернув обвинувальний акт прокурору для виправлення недоліків і продовжив строк тримання заявника під вартою до 06 липня 2013 року, посилаючись на те, що раніше встановлений ризик його переховування зберігався. Цією ж ухвалою суд першої інстанції відмовив у задоволенні клопотання заявника про звільнення з-під варти.

14. 20 червня 2013 року суд першої інстанції знову повернув обвинувальний акт прокурору для виправлення недоліків.

15. 05 липня 2013 року апеляційний суд, який на той момент розглядав апеляційну скаргу прокурора на ухвалу суду першої інстанції від 20 червня 2013 року, продовжив строк тримання заявника під вартою до 02 вересня 2013 року з тих самих підстав, що були зазначені в ухвалі суду першої інстанції від 08 травня 2013 року.

16. 02 вересня 2013 року суд першої інстанції відклав підготовче засідання у зв’язку з неявкою захисника заявника та продовжив строк тримання заявника під вартою до 01 листопада 2013 року, оскільки зберігався ризик його впливу на потерпілого та свідків, а також ризик його переховування.

17. Відповідно до наданих Суду матеріалів 11 грудня 2014 року суд першої інстанції визнав заявника винним нанесенні тілесних ушкоджень з необережності та недбалому зберіганні вогнепальної зброї, що спричинило смерть, та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк два роки, десять місяців і дванадцять днів. Заявника було звільнено з-під варти, оскільки він відбув строк позбавлення волі, встановлений судом першої інстанції.

18. Стаття 197 КПК України передбачає, що загальний строк тримання підозрюваного під вартою під час досудового розслідування у справах щодо вчинення тяжких злочинів не повинен перевищувати дванадцяти місяців.

19. Стаття 219 КПК України передбачає, що досудове розслідування починається з моменту внесення відомостей про кримінальне провадження до Єдиного реєстру досудових розслідувань та закінчується направленням обвинувального акта до суду першої інстанції для розгляду по суті.

20. Заявник скаржився, що тримання його під вартою з 13 березня по 02 вересня 2013 року було незаконним, оскільки порушувало національне законодавство. Він також скаржився, що тримання його під вартою протягом цього періоду було тривалим, а ухвали національних судів, якими санкціонувалося тримання його під вартою, не ґрунтувалися на відповідних і достатніх підставах. Він також скаржився, що Апеляційний суд Київської області (далі - апеляційний суд) у своїй ухвалі від 08 квітня 2013 року не оцінив його можливість дотримуватися умови про внесення застави. Насамкінець заявник скаржився на порушення його права на перевірку законності тримання під вартою і відсутність у нього забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з незаконним триманням його під вартою. Заявник посилався на пункти 1, 3, 4 і 5 статті 5 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування".

А. Прийнятність

21. Суд зазначає, що ці скарги не є ані явно необґрунтованими, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

В. Суть

1. Щодо скарги заявника за пунктом 1 статті 5 Конвенції на тримання його під вартою з 13 березня по 02 вересня 2013 року

22. Заявник стверджував, що тримання його під вартою протягом розглянутого періоду було порушенням національного законодавства, оскільки воно перевищило дозволений КПК України максимальний строк тримання під вартою на стадії досудового розслідування.

23. Уряд стверджував, що тримання заявника під вартою протягом зазначеного періоду відповідало національному законодавству та Конвенції, зокрема, з огляду на ризик переховування заявника.

24. Вирази "законний" та "відповідно до процедури, встановленої законом" у пункті 1 статті 5 Конвенції по суті посилаються на національне законодавство та встановлюють зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріальних і процесуальних норм. Хоча саме національні органи влади (зокрема суди) повинні тлумачити та застосовувати національне законодавство, відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції недотримання національного законодавства призводить до порушення Конвенції, тому Суд може та повинен розглянути, чи було дотримано такий закон (див., серед багатьох інших посилань, рішення у справі "Ассанідзе проти Грузії" [ВП] (Assanidze v. Georgia) [GC], заява № 71503/01, пункт 171, ЄСПЛ 2004-II).