Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "ТОВ "Бриг-А" проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<...>), Голова,

Йован Ілієвський (<...>),

Івана Джеліч (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяви (№ 75237/10 та № 75295/10), які 02 грудня 2010 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зареєстроване в Україні товариство з обмеженою відповідальністю ТОВ "Бриг-А" (далі - підприємство-заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на хід і результати провадження стосовно права власності підприємства-заявника на земельну ділянку та визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

рішення відхилити заперечення Уряду щодо розгляду заяв комітетом,

після обговорення за зачиненими дверима 18 листопада 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заяви стосуються стверджувано неналежного судового розгляду справи, який призвів до, як стверджувалося, незаконного та непропорційного позбавлення підприємства-заявника права власності на земельну ділянку, помилково передану йому органом державної влади. Підприємство- заявник скаржилося на порушення пункту 1 статті 6 і статті 13 Конвенції, а також статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. Підприємство-заявника представляли різні захисники, на останніх етапах провадження - п. І. Кравцов, юрист, який практикує у м. Києві.

3. Уряд України представляла виконувач обов’язків Уповноваженого пані О. Давидчук з Міністерства юстиції.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. У листопаді 1999 року Севастопольська міська державна адміністрація надала підприємству-заявнику в постійне користування земельну ділянку для будівництва на ній рекреаційного комплексу, яке підприємство-заявник розпочало у 2001 році, отримавши офіційний дозвіл Державної архітектурно-будівельної інспекції.

6. 12 вересня 2003 року міська адміністрація продала більшу частину цієї земельної ділянки підприємству-заявнику за 436 372 українських гривень (далі - грн, еквівалентно приблизно 70 000 євро на момент подій). Решта (непродана) частина земельної ділянки залишилася у власності підприємства-заявника згідно зі згаданим актом на право постійного користування (див. пункт 5). Ці права власності були належним чином зареєстровані у 1999 та 2003 роках відповідно.

7. У грудні 2003 року та в лютому 2004 року прокуратура міста Севастополя оскаржувала договір купівлі-продажу від 12 вересня 2003 року до господарських судів, але її позови були залишені без задоволення як необґрунтовані.

8. У червні 2006 року державне підприємство "I.", підконтрольне Міністерству вугільної промисловості України, оскаржило до Господарського суду міста Севастополя договір купівлі-продажу, а згодом і правові заходи щодо передачі земельної ділянки підприємству-заявнику у 1999 та 2003 роках відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України 2004 року. У серпні 2006 року до провадження на стороні підприємства "І." приєдналася прокуратура міста Севастополя. Зрештою, вимога про визнання договору недійсним у межах цього провадження не розглядалася. Це провадження закінчилося постановленням остаточної ухвали Вищим адміністративним судом України 01 липня 2010 року, якою було залишено без змін рішення судів нижчих інстанцій від 22 серпня та 29 вересня 2008 року стосовно скасування вжитих правових заходів щодо передачі земельної ділянки підприємству-заявнику у 1999 та 2003 роках.

9. У квітні 2008 року перший заступник прокурора міста Севастополя звернувся від імені Міністерства вугільної промисловості України та підприємства "І." до Господарського суду міста Києва з позовною заявою про визнання договору купівлі-продажу недійсним. Це провадження закінчилося ухваленням остаточної постанови Вищим господарським судом України від 17 серпня 2010 року, якою було залишено без змін рішення судів нижчих інстанцій від 20 жовтня та 18 грудня 2008 року про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

10. В обох провадженнях суди задовольняли позовні вимоги переважно з таких підстав: до передачі у 2003 році спірна земельна ділянка належала державному підприємству "У"., яке було підконтрольне Міністерству вугільної промисловості України; Севастопольська міська державна адміністрація не мала повноважень нею розпоряджатися; продаж земельної ділянки відбувся з порушенням відповідних процедур; земельна ділянка належала до особливо цінних земель і не могла бути передана приватним особам; а втручання прокурора у провадження було необхідним для захисту пов’язаних з цим державних інтересів. Суди також встановили, що відповідні однорічні та трирічні строки позовної давності були пропущені підприємством "І." та прокурорами з поважних причин - підприємства "І." не існувало до його створення у грудні 2005 року Міністерством вугільної промисловості України у результаті реорганізації підприємства "У.", а прокурори мусили чекати результатів першого провадження (див. пункт 8), яке мало вирішальне значення для їхнього позову, поданого у квітні 2008 року (див. пункт 9).

11. З лютого 2007 року підприємство "І.", як стверджувалося, відмовило підприємству-заявнику у доступі до відповідної земельної ділянки та котеджів, будівництво яких не було завершено, але право власності на які збереглося за підприємством-заявником, про що свідчить рішення Господарського суду міста Севастополя від 07 листопада 2013 року, ухваленого в межах іншого провадження, безпосередньо не пов’язаного з цією справою. Відповідно до наданих підприємством-заявником експертних висновків у лютому 2007 року земельну ділянку було оцінено в 16 860 290 грн (еквівалентно близько 2 468 000 євро на момент події), а недобудовані котеджі - у 3 843 900 грн (еквівалентно близько 563 000 євро на момент подій).

12. Згідно з рішенням Господарського суду Харківської області від 11 березня 2008 року в ще одному провадженні, безпосередньо не пов’язаному з цією справою, у лютому 2008 року земельна ділянка була оцінена приблизно в 9 000 000 грн (еквівалентно близько 1 200 000 євро на момент подій).

13. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

14. Підприємство-заявник скаржилося на незаконне та непропорційне позбавлення його земельної ділянки, отриманої від держави у 1999 та 2003 роках, внаслідок якого воно не могло отримати доступ або використовувати незакінчені котеджі, які воно будувало на цій земельній ділянці. Воно посилалося на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

А. Прийнятність

15. Суд відхиляє заперечення Уряду, що підприємство-заявник не вичерпало національні засоби юридичного захисту у зв’язку з його скаргою на позбавлення його земельної ділянки, оскільки воно не вимагало повернення грошових коштів, сплачених за неї згідно з договором купівлі- продажу 2003 року, на підставі статті 48 Цивільного кодексу України 1963 року. Ця процедура не могла призвести до відновлення втраченого права власності на відповідну земельну ділянку, проте могла мати значення для оцінки, чи не порушило стверджуване позбавлення власності необхідний справедливий баланс за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. пункт 22 і рішення у справах "Україна-Тюмень" проти України" (Ukraine-Tyumen v. Ukraine), заява № 22603/02, пункт 57, від 22 листопада 2007 року, та "Фонд "Батьківська турбота" проти України" (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), заява № 5876/15, пункт 47, від 09 жовтня 2018 року з подальшими посиланнями).

16. Суд також відхиляє те саме заперечення Уряду щодо скарги підприємства-заявника на втрату доступу до недобудованих на цій земельній ділянці котеджів, оскільки Уряд не продемонстрував, що процедура, на яку він посилався, могла призвести до надання якого-небудь відшкодування шкоди у зв’язку з цим.

17. Крім того, Суд вважає, що стверджувана відсутність доступу до недобудованих котеджів, право власності на які зберігалося за підприємством-заявником (див. пункт 11), невід’ємно пов’язана і не може бути відділена від згаданого питання про позбавлення його земельної ділянки, на якій розташовані недобудовані котеджі. За обставин цієї справи це слід розглядати як частину негативних наслідків, до яких призвело таке позбавлення власності.