Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Білоцерківська проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Івана Джеліч (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Арнфінн Бордсен (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 17313/13), яку 22 лютого 2013 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Рімма Миколаївна Білоцерківська, 1963 року народження, яка проживає у м. Сєвєродонецьку (далі - заявниця), їй було надано право самостійно представляти свою справу,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, п. Іван Ліщина, про скарги за статтею 3 Першого протоколу до Конвенції та статтею 13 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 13 січня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується стверджуваного порушення пасивного виборчого права заявниці (стаття 3 Першого протоколу до Конвенції) та відсутності у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим (стаття 13 Конвенції).

2. Центральна виборча комісія (далі - ЦВК) відмовила заявниці у реєстрації як самовисуванця в одномандатному виборчому окрузі на парламентських виборах 28 жовтня 2012 року на підставі того, що її автобіографія не містила передбачених законом відомостей про її громадянство, хоча заявниця вказала (albeit не застосувавши слово "громадянство"), що була українкою, та подала копію свого паспорта. Адміністративні суди підтримали позицію ЦВК. Проте приблизно в той же період Вищий адміністративний суд України (далі - ВАСУ) задовольнив подібний позов іншої особи, кандидатуру якої було відхилено ЦВК на підставі використання ним назви "біографічна довідка" замість "автобіографія", а також незазначення, що він був громадянином України. ВАСУ встановив, що неправильна назва та відсутність інформації про громадянство потенційного кандидата слід було вважати простими помилками і надати можливість їх виправити. Обидві сторони надали Суду копію згаданої постанови ВАСУ: заявниця - аби продемонструвати відсутність уніфікованого підходу ВАСУ до подібних ситуацій, а Уряд - довести, що, на відміну від заявниці, позивач у згаданій справі зробив помилку лише у назві документа.

3. Посилаючись на статтю 3 Першого протоколу до Конвенції та статтю 13 Конвенції, заявниця скаржилася, що відмова в її реєстрації як кандидата на парламентських виборах була свавільною і суди не провели ефективного розгляду її скарги у зв’язку з цим.

4. Заявниця скаржилася на те, що ЦВК свавільно відмовила їй у можливості балотуватися на парламентських виборах, а адміністративні суди належним чином не розглянули її скаргу.

5. Уряд стверджував, що єдиною причиною відмови в реєстрації заявниці як кандидата було невиконання нею чіткої вимоги законодавства про вказання її громадянства. Згідно з твердженнями Уряду доводи заявниці були ретельно розглянуті національними судами, і Суд не мав підстав ставити під сумнів їхні висновки.