Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Мельников проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Сіофра О’Лірі (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Мартіньш Мітс (<...>),

Лятіф Гусейнов (<...>),

Ладо Чантурія (<...>),

Аня Сайбер-Фор (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Віктор Соловейчік (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву, яку 12 жовтня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Валерій Станіславович Мельников (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги стосовно умов тримання заявника під вартою у Київському слідчому ізоляторі, тривалості кримінального провадження щодо нього та відповідності покарання вимогам статті 7 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 29 вересня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на умови тримання його під вартою у Київському слідчому ізоляторі (далі - Київське СІЗО) та за пунктом 1 статті 6 Конвенції - на тривалість кримінального провадження щодо нього. Крім того, він скаржився на порушення своїх прав за статтею 7 Конвенції у зв’язку з тим, що національні суди не зарахували тривалість тримання його під вартою під час досудового слідства до строку відбуття обраного йому покарання у виді позбавлення волі на строк п’ятнадцять років.

2. Заявник народився у 1967 році і наразі відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі.

3. Заявнику було надано правову допомогу, і його представляли п. М. Тарахкало, пані В. Лебідь та пані І. Бойкова - юристи, які практикують у м. Києві.

4. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

5. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

6. 28 грудня 2000 року щодо заявника було порушено кримінальну справу за обвинуваченням в незаконному позбавленні волі людини з метою отримання викупу, вчиненому раніше у 2000 році. Цій кримінальній справі було присвоєно № 62-2222. Згодом до справи було долучено матеріали щодо різних інших обвинувачень у злочинах, вчинених організованою злочинною групою у 1996 році і пізніше: незаконне позбавлення волі, вбивство, розбій, грабіж, вимагання, самовільне присвоєння владних повноважень і звання службової особи, а також незаконне володіння зброєю.

7. 26 червня 2002 року заявника затримали як підозрюваного у межах розслідування справи № 62-2222.

8. 28 червня 2002 року йому було обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою під час досудового слідства. На той момент усі пред’явлені йому обвинувачення охоплювалися справою № 62-2222. Строк тримання його під вартою у межах цієї справи неодноразово продовжувався.

9. У жовтні 2003 року матеріали щодо певних обвинувачень були виділені в окрему справу (№ 49-1205). У межах цієї справи ніколи не розглядалося питання обрання заявнику запобіжного заходу, оскільки обраний йому у справі № 62-2222 запобіжний захід залишався без змін. Згідно з твердженнями заявника він єдиний перебував у такій ситуації, тоді як всім іншим обвинуваченим запобіжні заходи обирались в обох справах.

10. 17 жовтня 2006 року Генеральна прокуратура України затвердила обвинувальний висновок у справі № 49-1205 та направила його для розгляду по суті.

11. 21 листопада 2006 року Апеляційний суд міста Києва (далі - Київський міський суд), засідаючи як суд першої інстанції, розпочав судовий розгляд цієї справи.

12. 21 травня 2010 року суд визнав заявника винним у таких злочинах, вчинених у 1996 та 1997 роках: вбивство двох осіб з корисливих мотивів, незаконне позбавлення волі, вчинення декількох епізодів грабежу, незаконне володіння зброєю та самовільне присвоєння владних повноважень і звання службової особи. Йому було обрано покарання у виді позбавлення волі на строк п’ятнадцять років. У вироку було зазначено, що строк відбуття покарання заявником розпочався з 21 травня 2010 року. Суд обрав запобіжний захід у виді тримання його під вартою до набрання вироком законної сили. У вироку не було зазначено тривалість тримання заявника під вартою під час досудового слідства та не було вказано про зараховування строку такого тримання до строку відбуття покарання. Цим самим вироком також були засуджені ще п’ять осіб, зокрема п. Дубовий, один із заявників у справі "Волчкова та інші проти України" [Комітет] (Volchkova and Others v. Ukraine) [Committee], заява № 14062/05 та 5 інших заяв, від 08 червня 2017 року, див. пункти 35 та 40. Одному із співобвинувачених, М., обрали покарання у виді позбавлення волі на строк вісім років. Суд першої інстанції постановив, що до строку відбуття покарання мав зараховуватися строк тримання його під вартою під час досудового слідства, який почався 24 березня 2006 року. Іншому співобвинуваченому, О., було обрано покарання у виді позбавлення волі на строк шість років і шість місяців, а до строку відбуття покарання мав зараховуватися строк тримання його під вартою під час досудового слідства, який почався 17 травня 2005 року. Іншим двом обвинуваченим до винесення цього вироку запобіжний захід у виді тримання під вартою не обирався.

13. Заявник звернувся з касаційною скаргою, в якій стверджував, inter alia, що тривалість тримання його під вартою під час досудового слідства з моменту його затримання 26 червня 2002 року (див. пункт 7) до винесення вироку слід було зарахувати до строку відбуття покарання.

14. 19 квітня 2011 року Верховний Суд України загалом залишив вирок без змін. Суд відхилив зазначений аргумент заявника на тій підставі, що у цій кримінальній справі запобіжний захід у виді тримання під вартою під час досудового слідства заявнику не обирався.

15. 25 січня 2012 року Київський міський суд виніс вирок у справі № 62-2222 (див. пункти 6, 8 та 9), що складав 776 сторінок. Суд визнав заявника винним у вчиненні бандитизму, одинадцяти епізодів вбивства з корисливих мотивів і численних епізодів незаконного позбавлення волі з метою отримання викупу, вимагання, розбою, крадіжки, самовільного присвоєння владних повноважень і звання службової особи, а також незаконному володінні зброєю, які були скоєні у різні дати в період з 1997 по 2002 рік. Заявнику обрали покарання у виді довічного позбавлення волі. Дванадцятьом іншим особам також було обрано покарання (серед них не було М. та О., раніше засуджених згідно з вироком від 21 травня 2010 року (див. пункт 12). У вироку зазначалося, що строк відбуття покарання заявнику рахувався з 26 червня 2002 року (див. пункт 7)).

16. 23 квітня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - Вищий спеціалізований суд) залишив цей вирок без змін.

17. З 26 червня 2002 року по 27 червня 2013 року заявник тримався під вартою у Київському СІЗО.

18. Він стверджував, що умови тримання його під вартою були неприйнятними. Заявник посилався на гострий брак особистого простору (близько 2,5 кв.м на ув’язненого) та погану вентиляцію. Жодних додаткових фактичних відомостей надано не було.

19. Уряд стверджував, що не міг надати інформацію про умови тримання заявника під вартою у Київському СІЗО, оскільки відповідні документи були знищені в кінці обов’язкового п’ятирічного строку зберігання.

20. Стаття 47 передбачала, що тривалість тримання під вартою під час досудового слідства повинна була зараховуватися до строку покарання у виді позбавлення волі на підставі правила "день за день".

21. Відповідно до пунктів "а" та "г" статті 93 (в редакції, чинній до 22 лютого 2000 року) вбивство двох або більше осіб та/або вчинене з корисливих мотивів каралося позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років або смертною карою. Згідно зі змінами, внесеними 22 лютого 2000 року, смертна кара була замінена покаранням у виді довідного позбавлення волі.

22. Відповідна частина статті 338 передбачала:

"Початок строку відбуття покарання у вигляді позбавлення волі, коли підсудний до винесення вироку не перебував під вартою, обчислюється з моменту приведення вироку у виконання.

Коли підсудний до винесення вироку тримався під вартою в цій справі, в строк відбуття покарання зараховується строк перебування під вартою".

23. Заявник скаржився на неналежність побутових умов тримання його під вартою у Київському СІЗО. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

24. Посилаючись на відсутність відповідних документів (див. пункт 19), Уряд стверджував, що не міг прокоментувати скаргу заявника.

25. Заявник підтримував свою скаргу у загальних формулюваннях.

26. Суд повторює, що робить висновки після оцінки всіх доказів, у тому числі умовиводів, які можуть випливати з фактів і доводів сторін. Згідно з його усталеною практикою доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту (див. рішення у справі "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), заяви № 42525/07 і 60800/08, пункт 121, від 10 січня 2012 року).

27. Суд пам’ятає про об’єктивні труднощі, які можуть виникнути у заявників в отриманні доказів для обґрунтування своїх скарг на умови тримання під вартою. Однак у таких випадках заявники повинні надати детальний і послідовний опис фактів, на які вони скаржаться (там само, пункт 122). У деяких випадках заявники можуть надати щонайменше певні докази для обґрунтування своїх скарг. Суд вважав доказами, наприклад, письмові показання співкамерників чи, якщо було можливо, фотографії, надані заявниками на підтримку їхніх тверджень (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі "Голубенко проти України" (Golubenko v. Ukraine), заява № 36327/06, пункт 52, від 05 листопада 2013 року, з наведеними у ній справами).

28. У випадку надання правдоподібного та досить детального опису стверджуваних таких, що принижують гідність, умов тримання під вартою, який є достатнім доказом жорстокого поводження, тягар доведення покладається на Уряд держави-відповідача, оскільки лише він має доступ до інформації, яка може підтвердити або спростувати ці твердження (див., серед інших джерел, рішення у справі "Муршіч проти Хорватії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 7334/13, пункт 128, від 20 жовтня 2016 року).

29. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що хоча заявник стверджував, що головною проблемою була переповненість, він не надав жодних фактичних деталей на підтримку цього твердження. Єдине пов’язане з цим твердження полягало у тому, що кожен ув’язнений мав близько 2,5 кв.м особистого простору (див. пункт 18). Заявник не уточнив, якої камери це стосувалося, як довго він там тримався і з якою кількістю осіб, чи було йому надано індивідуальне спальне місце, чи стосувалися його твердження про переповненість однієї чи декількох камер тощо. Його твердження щодо вентиляції так само були нечіткими.

30. Суд зауважує, що він встановив порушення статті 3 Конвенції у багатьох інших справах проти України щодо умов тримання під вартою (див., наприклад, рішення у справі "Сукачов проти України" (Sukachov v. Ukraine), заява № 14057/17, пункт 135, від 30 січня 2020 року з подальшими посиланнями). Крім того, у багатьох із цих рішень Суд постановив, що проблема щодо умов тримання під вартою в Україні мала структурний характер (див. згадане рішення у справі "Сукачов проти України" (Sukachov v. Ukraine), пункт 136). Однак у цій справі, як зазначено у попередньому пункті, заявник не надав навіть мінімального обґрунтування своєї скарги.

31. Звідси випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

32. Заявник також скаржився на нерозумну тривалість кримінального провадження щодо нього. Відповідна частина пункту 1 статті 6 Конвенції передбачає:

"Кожен має право на … розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, встановленим законом, який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення".

А. Доводи сторін

33. Уряд стверджував, що тривалість кримінального провадження щодо заявника була розумною. Згідно з твердженнями Уряду період, який має розглядатися, розпочався 13 травня 2005 року, "коли щодо заявника було порушено кримінальну справу № 49-1205", і закінчився 19 квітня 2011 року, коли Верховний Суд України ухвалив остаточне рішення. Отже, згідно з підрахунком Уряду, розгляд справи тривав п’ять років, одинадцять місяців та шість днів, і цей строк Уряд вважав розумним.

34. Заявник заперечив проти цього аргумента. Він зауважив, що в рішенні у справі "Гайдай та інші проти України" [Комітет] (Gayday and Others v. Ukraine) [Committee], заява № 654/07 та 5 інших заяв, від 26 серпня 2014 року, Уряд вже визнав надмірну тривалість кримінального провадження щодо його співобвинуваченого, п. Гайдая, який був засуджений Вищим спеціалізованим судом в його остаточній ухвалі від 23 квітня 2013 року. В рішенні у справі "Гайдай та інші проти України" (Gayday and Others v. Ukraine) Уряд подав односторонню декларацію, згідно з якою зобов’язався виплатити заявнику 3240 євро. У зв’язку з цим Суд вилучив справу зі свого реєстру справ.

35. Крім того, заявник посилався на справу "Волчкова та інші проти України" (Volchkova and Others v. Ukraine) (див. пункт 12), в якому Суд встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю того самого кримінального провадження щодо одного із заявників, п. Дубового. В рішенні у справі "Волчкова та інші проти України" (Volchkova and Others v. Ukraine) провадження щодо п. Дубового було порушено 13 серпня 2002 року і завершено постановленням ухвали Вищим спеціалізованим судом 23 квітня 2013 року, як і у цій справі (див. пункт 16).

В. Оцінка Суду

1. Прийнятність