Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Берлізев проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Сіофра О’Лірі (<...>), Голова,

Мартіньш Мітс (<...>),

Ганна Юдківська (<...>),

Лятіф Гусейнов (<...>),

Йован Ілієвський (<...>),

Арнфінн Бордсен (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 43571/12), яку 01 липня 2012 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Вадим Ярославович Берлізев (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про заяву,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 15 червня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа головним чином стосується скарг заявника за статтею 8 Конвенції на проведення працівниками міліції його незаконної відеозйомки та за пунктом 1 статті 6 Конвенції на визнання його винним в одержанні хабара на підставі незаконно отриманих доказів.

2. Заявник народився в 1978 році і проживає у м. Зборів Тернопільської області. Спочатку його представляв п. В. Касько, а згодом п. Н. Кульчицький - обидва юристи, які практикують у м. Києві.

3. Уряд України представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. На момент подій заявник обіймав посаду заступника Головного державного інспектора праці у Тернопільській області.

6. У період з 30 березня по 07 квітня 2010 року заявник декілька разів спілкувався з директором приватного підприємства Г. щодо недотримання останнім норм трудового законодавства. Згідно з твердженнями заявника Г. неодноразово пропонував врегулювати питання з ним неофіційно, натякаючи на грошову винагороду. Заявник відхиляв ці пропозиції.

7. 07 квітня 2010 року Г., який був колишнім працівником міліції, звернувся до міліції з письмовою скаргою, стверджуючи, що заявник вимагав у нього 3 000 українських гривень в обмін на приховування порушень трудового законодавства, вчинених Г. на його підприємстві.

8. Того ж дня слідчий прокуратури міста Тернополя порушив щодо заявника кримінальну справу за фактом вимагання хабара. Працівники міліції надали Г. декілька банкнот, позначених люмінесцентною речовиною, видимою лише під спеціальним освітленням, для передачі заявнику як хабара.

9. Пізніше того ж дня Г. пішов до кабінету заявника, і коли Г. вийшов, він повідомив працівникам міліції, що віддав гроші. Для запису заходу була використана відеокамера.

10. Працівники міліції увійшли до кабінету заявника з двома понятими. Однією з понятих була студентка Тернопільського відділення Національної академії внутрішніх справ України. Помічені банкноти були знайдені у шухляді письмового столу заявника. Як стверджувалося, на одному з пальців заявника була виявлена люмінесцентна речовина. Згодом працівники міліції зробили змиви з руки заявника марлевим тампоном, щоб зібрати залишки люмінесцентної речовини.

11. У травні 2010 року працівники міліції надали слідчому, який розслідував кримінальну справу, відеозапис негласної слідчої дії від 07 квітня 2010 року та повідомили його, що цей відеозапис був зроблений у межах оперативно-технічного заходу працівників міліції. Вони також надали протокол, в якому зазначалося, що технічні засоби отримання цієї інформації використовувалися на підставі статті 8 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність".

12. Заявнику пред’явили обвинувачення в одержанні хабара.

13. Під час судового розгляду заявник заперечував свою вину. Він доводив, що ніколи не вимагав хабара і відхиляв неодноразові пропозиції Г. стосовно цього. Заявник стверджував, що під час зустрічі Г. поклав готівку до шухляди письмового столу заявника, коли він на короткий проміжок часу виходив до іншої кімнати, щоб скористатися ксероксом. Тому заявник наполягав, що банкноти були підкинуті в його кабінет.

14. 27 грудня 2010 року Тернопільський міськрайонний суд визнав заявника винним в одержанні хабара від Г. і обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років з випробуванням із встановленням іспитового строку.

15. Зокрема, суд посилався на показання, надані Г. під час судового розгляду, і той факт, що він навів деталі свого спілкування із заявником та послідовно описав хід подій, що відбулися 07 квітня 2010 року. Суд також врахував показання працівників міліції та понятих, які зазначили, що на одному з пальців заявника була люмінесцентна речовина. Двоє інших свідків, які працювали із заявником і були присутні під час заходу, стверджували, що не бачили люмінесцентної речовини на руках заявника.

16. Після цього суд послався на висновок експерта, в якому зазначалося, що марлевий тампон, яким були зроблені змиви з рук заявника, містив сліди люмінесцентної речовини. Суд також зазначив, що згідно з відеозаписом заходу під час розмови Г. із заявником, Г. опустив руку і сказав заявнику: "тут три", після чого було чутно звук відкривання та закривання шухляди. Суд також посилався на інші докази, у тому числі протокол огляду кабінету заявника, в якому зазначалося про неможливість дістати до шухляди столу заявника, не піднявшись зі стільця біля його столу (на якому сидів Г.).

17. Під час подальшого розгляду справи в апеляційній інстанції 09 березня 2011 року Апеляційний суд Тернопільської області залишив без змін вирок заявника. Суд вважав, що вина заявника була підтверджена наявними доказами, належним чином дослідженими та оціненими судом першої інстанції. Суд послався на відеозапис розмови Г. із заявником, дійшовши висновку про одержання заявником хабара.

18. Заявник подав касаційну скаргу, стверджуючи, що Г. неодноразово, але безуспішно, підбурював його до одержання хабара і зрештою підкинув гроші у кабінет. Заявник доводив, що Г. був колишнім працівником міліції і був знайомий з працівником міліції, відповідальним за проведення цієї негласної слідчої дії. Заявник також стверджував, що докази у справі були отримані незаконно, зокрема, відеозйомка негласної слідчої дії проводилася незаконно, оскільки не була санкціонована судом усупереч статті 8 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність". Він стверджував про наявність інших процесуальних порушень, які були підставами для скасування вироку та закриття кримінального провадження у зв’язку з відсутністю в його діях складу злочину.

19. 24 січня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, діючи як суд касаційної інстанції, залишив вирок заявника без змін. Суд вважав, що встановлені судами факти ґрунтувалися на сукупності доказів, які були належним чином досліджені та оцінені під час судового розгляду. Суд відхилив скаргу заявника за Конвенцією про відсутність попереднього дозволу на проведення негласної слідчої дії. Касаційний суд вважав, що стверджувані порушення процесуального закону були несуттєвими і не могли вплинути на висновки судів нижчих інстанцій. У зв’язку з цим касаційний суд постановив таке:

"Порушень норм Європейської Конвенції про захист прав людини при вирішенні справи, про що йдеться у доповненні до касаційної скарги засудженого, не встановлено.

Істотних порушень кримінально-процесуального закону, які би могли вплинути на правильність висновків судів першої інстанції та апеляційної інстанції, колегія судів [касаційного суду] у справі не виявила".

А. Конституція України 1996 року

20. Стаття 62 Конституції України 1996 року передбачає, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи мають тлумачитися на її користь.

В. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (чинний на момент подій)

21. Згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України суд за наявності на те підстав виносить окрему ухвалу, якою звертає увагу державних органів, громадських організацій або посадових осіб на встановлені по справі факти порушення закону, причини та умови, що сприяли вчиненню злочину і вимагають вжиття відповідних заходів (стаття 23-2).

22. Судове слідство починається з читання обвинувального висновку (стаття 297); потім відповідача запитують, чи зрозуміле йому обвинувачення, чи визнає він себе винним і чи бажає давати показання (стаття 298). Після виконання зазначених у статті 298 дій головуючий з’ясовує думку учасників судового розгляду про те, які докази треба дослідити, та про порядок їхнього дослідження; обсяг доказів, які будуть досліджуватися, та порядок їх дослідження визначається постановою судді (частина перша і друга статті 299). Суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не оспорюються. При цьому суд з’ясовує, чи правильно розуміють підсудний та інші учасники судового розгляду зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності та істинності їх позиції, а також роз’яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини справи та розмір цивільного позову в апеляційному порядку (частина третя статті 299). Якщо для вирішення питання щодо обсягу доказів, які будуть досліджуватися, необхідно допитати підсудного, суд вирішує його після допиту підсудного. Допит підсудного, якщо тільки він не відмовляється від дачі показань, провадиться обов’язково (частина четверта і п’ята статті 299).

23. Речові докази повинні бути оглянуті судом і пред’явлені учасникам судового розгляду, а коли це необхідно,- свідкам і експертам. Особи, яким пред’явлені речові докази, можуть звертати увагу суду на ті або інші особливості, які мають значення для вирішення справи, про що відмічається в протоколі судового засідання. Огляд речових доказів, які не можна доставити в судове засідання, проводиться в разі необхідності на місці їх знаходження (стаття 313).

24. Вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 323). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (частина третя статті 323).

25. Підставами для скасування судових рішень при розгляді справи в апеляційному суді є істотні порушення кримінально-процесуального закону (стаття 367). Це такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обґрунтований і справедливий вирок (частина перша статті 370). Вирок в будь-якому разі належить скасувати, якщо будуть встановлені такі порушення: (1) за наявності підстав для закриття справи її не було закрито; (2) вирок винесено незаконним складом суду; (3) порушено право обвинуваченого на захист; (4) порушено право обвинуваченого користуватися рідною мовою чи допомогою перекладача; (5) розслідування справи провадила особа, яка не могла виконувати ці функції, оскільки підлягала відводу; (6) справу розглянуто у відсутності підсудного; (7) справа розглядалася з порушенням правила підсудності; (8) порушено таємницю наради суддів; (9) вирок або постанову не підписано будь-ким із суддів; (10) у справі відсутній протокол судового засідання або перебіг судового процесу не фіксувався технічними засобами, коли така фіксація обов’язкова; (11) порушено вимоги про обов’язковість пред’явлення обвинувачення і матеріалів розслідування для ознайомлення стороні захисту; (12) обвинувальний висновок не затверджений прокурором чи він не був вручений обвинуваченому; (13) порушено вимоги статей цього Кодексу, які встановлюють незмінність складу суду, надання підсудному права виступити в дебатах і з останнім словом (частина друга статті 370).

26. Касаційний суд перевіряє законність та обґрунтованість судового рішення за наявними в справі і додатково поданими матеріалами в тій частині, в якій воно було оскаржене (стаття 395). Підставами для скасування або зміни вироку, ухвали, постанови були: (a) істотне порушення кримінально-процесуального закону; (b) неправильне застосування кримінального закону; і (c) невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину (стаття 398). За необхідності касаційний суд може винести окрему ухвалу (стаття 400-2).

С. Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" 1992 року

27. Стаття 8 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" (у редакції, чинній на момент подій) передбачала, що використання технічних засобів отримання інформації під час оперативно-розшукової діяльності мало проводитися за рішенням суду.

28. Заявник скаржився на те, що негласна відеозйомка його розмови з Г. порушила його право на повагу до приватного життя. Він послався на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

А. Прийнятність

29. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв’язку з цією скаргою, оскільки не порушував це питання у судах першої або апеляційної інстанцій. Питання було належним чином порушено лише у касаційному суді, який мав обмежені повноваження щодо розгляду справи.

30. Заявник заперечив і доводив, що він дотримався правила вичерпання національних засобів юридичного захисту, оскільки достатньо порушив це питання у касаційній скарзі.

31. Суд повторює, що правило вичерпання національних засобів юридичного захисту вимагає лише, щоб заявник звертався до засобів юридичного захисту в межах національної правової системи, які є доступними та достатніми для надання відшкодування у зв’язку зі стверджуваними порушеннями (див. рішення у справі "Мікаллеф проти Мальти" [ВП] (Micallef v. Malta) [GC], заява № 17056/06, пункт 55, ЄСПЛ 2009).

32. Суд зауважує, що Уряд не оскаржував позицію заявника, що, висунувши цю скаргу у касаційному суді, він скористався відповідним засобом юридичного захисту, який мав бути вичерпаний. Уряд не вказував, що, окрім подання скарги у кримінальній справі щодо нього, заявник мав у своєму розпорядженні інші відповідні засоби юридичного захисту. За цих обставин немає потреби розглядати, чи могли суди, які ухвалювали вирок заявника, забезпечити ефективний засіб юридичного захисту у зв’язку зі скаргою за статтею 8 Конвенції, і, зокрема, чи могли вони під час розгляду питань про допустимість доказів розглянути суть скарги за Конвенцією, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя та листування не було здійснене "згідно із законом" або "необхідним у демократичному суспільстві", або надати відповідне відшкодування (див., для порівняння та в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Хамбардзумян проти Вірменії" (Hambardzumyan v. Armenia), заява № 43478/11, пункти 43 і 44, від 05 грудня 2019 року з подальшими посиланнями).

33. Однак у цій справі заявник порушив питання незаконності проведення відеозйомки у своїй касаційній скарзі, посилаючись на те, що касаційний суд був компетентним перевірити дотримання кримінально-процесуального закону у кримінальній справі (див. пункт 26) і міг винести ухвалу щодо законності проведення відеозйомки в контексті перевірки допустимості відеозапису як доказу (див., для порівняння, рішення у справі "Свєтіна проти Словенії" (Svetina v. Slovenia), заява № 38059/13, пункт 60, від 22 травня 2018 року). Суд також зауважує, що, аби дійти такого висновку, заявнику не обов’язково було порушувати це питання під час розгляду справи у судах першої або апеляційної інстанцій, як вказав Уряд. До того ж Суд зазначає, що на момент подій суди, які розглядали кримінальні справи, у тому числі касаційний суд, могли реагувати на такі твердження постановленням окремих ухвал у випадку встановлення порушення закону під час кримінального провадження (див. пункти 21 та 26; див. приклади в рішеннях у справах "Орловський проти України" (Orlovskiy v. Ukraine), заява № 12222/09, пункти 14 і 58-61, від 02 квітня 2015 року, та "Тихонов проти України" (Tikhonov v. Ukraine), заява № 17969/09, пункти 22 і 39, від 10 грудня 2015 року щодо порушення права на свободу).