Автентичний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Монт Бланк Трейдінг, Лтд" та "Антарес Тітаніум Трейдінг, Лтд" проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Сіофра О’Лірі (<...>), Голова,

Мартіньш Мітс (<...>),

Ганна Юдківська (<...>),

Лятіф Гусейнов (<...>),

Йован Ілієвський (<...>),

Івана Джеліч (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Віктор Соловейчік (<...>), Секретар секції,

з огляду на:

заяву, яку 15 лютого 2008 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) маврикійське підприємство "Монт Бланк Трейдінг, Лтд" (далі - "МБТ", перше підприємство-заявник) та британське підприємство "Антарес Тітаніум Трейдінг, Лтд" (далі - "АТТ", друге підприємство-заявник);

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про заяву;

рішення повідомити Уряд Сполученого Королівства про заяву з огляду на місце реєстрації другого підприємства-заявника (пункт 1 статті 36 Конвенції та Правило 44 Регламенту Суду) та рішення Уряду Сполученого Королівства не вступати у справу;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 17 листопада 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується (i) стверджуваного ненадання українськими судами під час розгляду справи у порядку цивільного судочинства належного обґрунтування своєї відмови у виконанні арбітражного рішення та (ii) паралельного розгляду справи в господарському суді, як стверджується, здійсненого з порушенням права на справедливий судовий розгляд, гарантованого статтею 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. Перше підприємство-заявник було зареєстровано у м. Порт-Луї, Маврикій, а друге підприємство-заявник - у м. Лондон. Перше підприємство-заявник володіло 51% акцій другого підприємства-заявника. Підприємства-заявників представляв п. П. Ландольт - юрист, який практикує у м. Женеві.

3. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. 02 грудня 2003 року підприємства-заявники та підприємство "А." (підприємство, зареєстроване в Україні) уклали комплексну низку угод про виробництво в Україні продукції з титану та її продаж "виключно та ексклюзивно" через підприємства-заявників. Ця домовленість була задокументована у договорі між підприємствами "MБT", "ATT" та "А." від 02 грудня 2003 року з назвою "Ексклюзивний договір про купівлю-продаж (викуп) та маркетинг продукції" (далі - основний договір) та додатковій угоді № 1 до договору (далі - додаткова угода № 1). Основний договір і (згідно з твердженнями підприємств-заявників) додаткова угода № 1 передбачали, що будь-який спір стосовно цих договорів мав передаватися на розгляд Лондонського Міжнародного Третейського Суду (далі - ЛМТС) та розглядатися одним арбітром відповідно до Регламенту ЛМТС і Арбітражного Акту 1996 року у м. Лондон виключно на підставі договорів. Правом, яким регулювався основний договір, було матеріальне право Англії та Уельсу.

6. Згідно з твердженнями підприємств-заявників 08 квітня 2004 року підприємства "МБТ", "АТТ" та "А." уклали додаткову угоду № 2 та договір купівлі-продажу, датовані заднім числом, 02 грудня 2003 року.

7. Згідно з твердженнями Уряду 08 квітня 2004 року підприємства-заявники та підприємство "А." уклали додаткову угоду без номера (далі - спірна угода), якою були внесені зміни до основного договору та додаткової угоди № 1, які, inter alia, регулювали вирішення будь-яких спорів таким чином, щоб (і) застосовним матеріальним правом було право України, а (іі) будь-які майбутні спори підлягали розгляду у Господарському суді міста Києва.

8. Згідно з твердженнями підприємств-заявників вони ніколи не укладали спірну угоду, яка, на їхню думку, є підробленою.

9. 18 листопада 2004 року підприємства-заявники звернулися до ЛМТС з позовом проти підприємства "А.", вимагаючи стягнення збитків у зв’язку з порушенням договору. Зокрема, вони стверджували, що підприємство "А." не дотрималося своїх договірних зобов’язань стосовно виробництва та ексклюзивного продажу продукції з титану.

10. 22 грудня 2004 року електронною поштою та листом від 04 лютого 2005 року підприємство "А." оскаржило юрисдикцію ЛМТС, посилаючись на спірну угоду, якою було внесено зміни до арбітражного застереження і підсудність спору ЛМТС змінено на підсудність господарським судам України.

11. 10 березня 2005 року арбітр ЛМТС надіслав підприємству "А." лист з вимогою про надання копії спірної угоди до 08 квітня 2005 року.

12. 20 квітня 2005 року (тобто після вказаного строку) підприємство "А." надіслало арбітру заяву про відсутність у ЛМТС юрисдикції для розгляду спору між зазначеними підприємствами, додавши до неї фотокопію спірної угоди.

13. 05 травня 2005 року арбітр призначив британського експерта для вирішення питання справжності спірної угоди та зобов’язав підприємство "А." надати оригінал документа експерту до 27 травня 2005 року.

14. Підприємство "А." не надало оригінал спірної угоди експерту, який 22 липня 2005 року склав свій висновок, вказавши на наявність вагомих доказів, що представники підприємств-заявників не підписували спірну угоду.

15. 12 вересня 2005 року арбітр визнав власну юрисдикцію для розгляду справи та ухвалив арбітражне рішення, зобов’язавши підприємство "А." сплатити першому підприємству-заявнику суму у розмірі 4 006 961,17 доларів США (далі - доларів) в якості компенсації за порушення договору; він також зобов’язав підприємство "А." сплатити судові та інші витрати першого підприємства-заявника, а також витрати арбітражного провадження.

А. Провадження у суді першої інстанції

16. 07 лютого 2005 року підприємство "А." звернулося до Господарського суду міста Києва (далі - господарський суд) з позовом проти підприємств-заявників, вимагаючи стягнення штрафних санкцій за стверджуване невиконання спірної угоди від 08 квітня 2004 року.

17. 14 лютого 2005 року господарський суд розпочав провадження у справі, призначивши її розгляд на 22 серпня 2005 року, та попросив сторони вказати, чи розглядався цей спір іншим судовим органом. Підприємство "А." не поінформувало господарський суд, що той самий спір між тими самими сторонами мав розглядатися ЛМТС у м. Лондон. Підприємство "А." не повідомило підприємств-заявників про подання ним проти них позову до господарського суду.

18. 22 серпня 2005 року господарський суд, розглянувши справу за відсутності представників підприємств-заявників, зобов’язав кожне підприємство-заявника сплатити підприємству "А." суму у розмірі 685 794,53 доларів в якості компенсації за порушення спірної угоди.

19. Згідно з твердженнями підприємств-заявників фактично це рішення було ухвалено 26 грудня 2005 року, оскільки, як стверджувалося, у цю дату господарський суд оприлюднив повний текст свого рішення.

1. Вручення судових документів другому підприємству-заявнику

20. 18 березня 2005 року друге підприємство-заявник змінило юридичну адресу у м. Лондон.

21. Згідно з твердженнями Уряду 18 березня 2005 року господарський суд направив судові документи до Міністерства юстиції України для вручення їх другому підприємству-заявнику за попередньою адресою у м. Лондон.

22. 25 травня 2005 року Міністерство юстиції України подало запит SFP 2005-3799 до "Верховного Суду Англії" щодо вручення певних судових документів другому підприємству-заявнику із зазначенням попередньої адреси другого підприємства-заявника.

23. 22 червня 2005 року лондонський "орган влади" видав "сертифікат" у відповідь на запит SFP 2005-3799, в якому зазначалося, що документи не були вручені другому підприємству-заявнику, у зв’язку з відсутністю жодної уповноваженої особи, яка могла б прийняти відправлення. Уряд не уточнив, який це був орган влади, хоча його печатка на копії документа була нерозбірливою.

24. 15 липня 2005 року господарський суд постановив ухвалу, в якій, серед іншого, зазначалося, що Міністерство юстиції України "направило інформацію щодо виконання доручення про вручення судових документів представнику другого підприємства-заявника". Господарський суд зобов’язав підприємство "А." надати переклад українською мовою сертифіката від 22 червня 2005 року.

2. Вручення судових документів першому підприємству-заявнику

25. 22 червня 2005 року Посольство України в Німеччині звернулося до посольства Маврикію в Німеччині з проханням надіслати певні судові документи відповідним органам влади у Маврикії для вручення представникам першого підприємства-заявника.

26. 28 грудня 2005 року Верховний Суд Маврикію постановив вручити ці документи першому підприємству-заявнику.

27. 27 січня 2006 року судові документи були вручені першому підприємству-заявнику.

В. Провадження в апеляційному суді

28. 30 червня 2006 року підприємства-заявники звернулися до Апеляційного господарського суду міста Києва (далі - апеляційний господарський суд) з апеляційною скаргою, прохаючи його поновити строк для апеляційного оскарження, скасувати рішення господарського суду від 26 грудня 2005 року та закрити провадження на тій підставі, що з цього питання було ухвалено арбітражне рішення від 12 вересня 2005 року, і сторони не домовлялися про підсудність спорів українським судам. Крім того, вони заявили, що згідно із Господарським процесуальним кодексом України українські суди не мали права розглядати справу, оскільки підприємства-заявники не мали жодних зв’язків з Україною - тобто вони не мали майна чи банківського рахунку, чи зареєстрованого там дочірнього підприємства.

29. 17 серпня 2006 року апеляційний господарський суд постановив ухвалу про поновлення строку для апеляційного оскарження. Він призначив розгляд справи на 22 вересня 2006 року.

30. Представники підприємств-заявників взяли участь у засіданні 22 вересня 2006 року. Представник підприємства "А." подав клопотання про відкладення розгляду справи. Апеляційний господарський суд відклав розгляд справи до 13 жовтня 2006 року.

31. 13 жовтня 2006 року представники підприємств-заявників та підприємства "А." взяли участь у судовому засіданні, в якому виклали свої позиції. Засідання тривало десять хвилин і було відкладено до 20 жовтня 2006 року.

32. 19 жовтня 2006 року представник підприємства "А." подав клопотання про відкладення розгляду справи.

33. 20 жовтня 2006 року представник першого підприємства-заявника взяв участь у відкладеному засіданні. Представники підприємства "А." та другого підприємства-заявника не брали участі у судовому засіданні. Апеляційний господарський суд вирішив відкласти засідання у зв’язку з відсутністю двох інших представників, але не призначив дату та час наступного засідання. Протокол судового засідання від 20 жовтня 2006 року не містить такої інформації.

34. В ухвалі апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2006 року зазначалося, що розгляд справи було відкладено на 27 жовтня 2006 року. Згідно з твердженнями підприємств-заявників вони не були поінформовані про ухвалу щодо відкладення розгляду справи на 27 жовтня 2006 року.

35. 27 жовтня 2006 року апеляційний господарський суд розглянув справу за відсутності відповідних представників підприємств-заявників. Встановивши, що представники підприємств-заявників були належним чином повідомлені про розгляд справи і жодного клопотання про відкладення розгляду справи не надходило, суд почав розгляд справи з огляду на заперечення підприємства "А." проти будь-якого подальшого перенесення засідання та можливого порушення його права на розгляд справи протягом відповідного процесуального строку. Апеляційний господарський суд залишив без змін рішення суду першої інстанції, відхиливши аргументи підприємств-заявників про встановлення арбітром ЛМТС недійсності спірної угоди та відсутності в українських господарських судів компетенції для розгляду справи з огляду на те, що 12 жовтня 2006 року Печерський районний суд міста Києва (див. пункт 44) відмовив у примусовому виконанні арбітражного рішення, а підприємства-заявники не надали доказів про оскарження цієї ухвали. У протоколі судового засідання від 27 жовтня 2006 року зазначено, що "[у відповідь] представник підприємства "А." надав суду додаткові пояснення на заперечення [підприємств-заявників]".

36. 31 жовтня 2006 року, вже після проведення засідання 27 жовтня 2006 року, представники підприємств-заявників отримали повістки про виклик до суду. Перше підприємство-заявник надало Суду копію відповідного конверта.

С. Провадження у найвищих судах

37. 26 листопада 2006 року підприємства-заявники подали касаційну скаргу з проханням до Вищого господарського суду України (далі - ВГСУ) скасувати рішення суду першої інстанції і постанову апеляційного суду та закрити провадження на тій підставі, що апеляційний господарський суд не розглянув їхні ключові докази, якими оскаржувалася дійсність спірної угоди, і що підприємства-заявники не були присутніми у судових засіданнях 22 серпня 2005 року в господарському суді та 27 жовтня 2006 року в апеляційному господарському суді, а національні касаційні суди не мали компетенції розглядати справу.

38. 27 лютого 2007 року ВГСУ скасував рішення судів нижчих інстанцій та припинив провадження у справі, посилаючись на висновки арбітра, що спірна угода була нікчемною, а українські суди не мали права розглядати спір, оскільки, inter alia, підприємства-заявники не мали жодних зв’язків з Україною.

39. 02 березня 2007 року підприємство "А." звернулося до Верховного Суду України (далі - Верховний Суд) з касаційною скаргою.

40. 17 квітня 2007 року Верховний Суд скасував постанову ВГСУ від 27 лютого 2007 року, посилаючись на висновок судів нижчих інстанцій, що спірною угодою було внесено зміни до арбітражного застереження, чим змінено підсудність спорів ЛМТС на підсудність українським господарським судам. Верховний Суд також постановив, що оскільки арбітражне рішення було ухвалено після порушення провадження у господарських судах України, розгляд справи мав здійснюватися українськими судами.

41. 26 червня 2007 року ВГСУ послався на висновки Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2007 року щодо питання підсудності спорів і залишив без змін постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанцій. Підприємства-заявники оскаржили цю постанову до Верховного Суду.

42. 23 серпня 2007 року Верховний Суд відмовив у порушенні касаційного провадження.

D. Цивільне провадження щодо виконання рішення ЛМТС

43. 07 липня 2006 року перше підприємство-заявник звернулося до Печерського районного суду міста Києва (далі - Печерський суд) з клопотанням про надання дозволу на примусове виконання арбітражного рішення.

44. 12 жовтня 2006 року Печерський суд постановив ухвалу, відмовивши у задоволенні клопотання на тій підставі, що підприємство "А." не було належним чином повідомлено про арбітраж або дату та час розгляду справи, а також з огляду на той факт, що 22 серпня 2005 року господарський суд ухвалив рішення, яке вже набрало законної сили, щодо того самого спору.

45. 16 жовтня 2006 року перше підприємство-заявник оскаржило ухвалу від 12 жовтня 2006 року.

46. 11 червня 2007 року Апеляційний суд міста Києва встановив, що підприємство "А." було належним чином повідомлено про арбітражне провадження; однак він відмовився надавати дозвіл на виконання арбітражного рішення з двох підстав: по-перше, він встановив, що українські суди мали "виключну" компетенцію розглядати спір; по-друге, національні суди вже розглянули справу та ухвалили рішення (яке згодом набрало законної сили), або провадження, яке тривало в українських судах, розпочалося до початку міжнародного арбітражного провадження. Апеляційний суд послався на постанову Верховного Суду України від 17 квітня 2007 року, в якій було підтверджено підсудність справи українським судам (див. пункт 40).

47. 10 серпня 2007 року перше підприємство-заявник подало касаційну скаргу на ухвалу Апеляційного суду міста Києва. Воно стверджувало, що (i) національні суди не мали підстав застосовувати статтю 396 Господарського процесуального кодексу України, оскільки мала застосовуватися саме стаття V Нью-Йоркської конвенції, (ii) на момент постановлення ухвали Печерським судом не було ухвалено остаточне рішення на національному рівні щодо того самого спору між тими самими сторонами (або не набрало законної сили), і (iii) порушення арбітражного провадження передувало порушенню господарського провадження.

48. 05 жовтня 2007 року Верховний Суд України залишив ухвалу апеляційного суду без змін.

49. Друге підприємство-заявник припинило діяльність 30 червня 2015 року.

50. Відповідні положення Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (загальновідома як Нью-Йоркська конвенція) передбачають:

"… 3. Суд Договірної держави, якщо до нього надходить позов з питання, щодо якого сторони уклали угоду, передбачену цією статтею, повинен на прохання однієї зі сторін направити сторони до арбітражу, якщо він не встановить, що згадана угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана".

(a) сторони угоди, передбаченої статтею II, були певною мірою недієздатними згідно із застосовним до них законодавством або якщо ця угода є недійсною відповідно до законодавства, якому сторони підпорядкували цю угоду, у випадку відсутності такої вказівки відповідно до законодавства країни, де рішення було ухвалено, або

(b) сторона, стосовно якої ухвалено рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших причин не могла подати свої зауваження, або

(c) вказане рішення ухвалено щодо спору, не передбаченого або не підпадаючого під умови арбітражної угоди або арбітражного застереження у договорі, або містить рішення з питань, що виходять за межі арбітражної угоди або арбітражного застереження у договорі, за умови, що якщо рішення з питань, які охоплені арбітражною угодою або застереженням, можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою або застереженням, то та частина арбітражного рішення, яка містить рішення з питань, що охоплені арбітражною угодою або арбітражним застереженням в договорі, може бути визнана і виконана, або

(d) склад арбітражного органу або арбітражний процес не відповідали угоді сторін або, за відсутності такої, не відповідали законодавству тієї країни, де мав місце арбітраж, або

(e) рішення ще не стало остаточним для сторін або було скасовано, або його виконання призупинено компетентним органом влади країни, де воно було ухвалено, або країни, законодавство якої застосовується.

2. У визнанні та виконанні арбітражного рішення може бути також відмовлено, якщо компетентний орган влади країни, де подано клопотання про визнання та виконання рішення, встановить, що:

(a) об’єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством цієї країни, або

(b) визнання та виконання цього рішення суперечать публічному порядку цієї країни".

51. У відповідному витягу з Посібника щодо Нью-Йоркської конвенції Секретаріату Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) від 2016 року зазначено:

"1. У статті V Нью-Йоркської конвенції міститься обмежений і вичерпний перелік підстав для відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення компетентною владою у Договірній державі, де подано клопотання про визнання та виконання рішення..."

A. Дискреційні повноваження суду відповідно до статті V

"Метою Нью-Йоркської конвенції є щонайбільше спрощення процедур визнання та виконання арбітражних рішень та забезпечення максимального рівня контролю, який Договірні держави можуть здійснювати щодо арбітражних рішень. Відповідно до цієї мети Конвенція надає судам Договірних держав дискреційні повноваження щодо відмови визнання та виконання арбітражного рішення на підставах, перелічених у статті V, не зобов’язуючи їх це робити..."

52. Відповідні положення Господарського процесуального кодексу України від 06 листопада 1991 року у редакції, чинній на момент подій, передбачали:

"Суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви, якщо:

... 2) у провадженні господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішує господарський спір, є Справа з [відповідного] спору між тими ж сторонами, про той же предмет із тих же підстав або є рішення [суду або] цих органів з такого спору".

"Господарський суд припиняє провадження у справі, якщо:

... 2) є рішення господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.

... 5) сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду".

53. Відповідні положення Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року у редакції, чинній на момент подій, передбачали:

"Рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні".

"1. Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

2. Якщо міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, такі випадки не передбачено, у задоволенні клопотання може бути відмовлено:

1) якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили;

2) якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином повідомлено про розгляд справи;

3) якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України;

4) якщо ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах, що набрало законної сили, або якщо у провадженні суду України є Справа у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді;

5) якщо пропущено встановлений міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та цим Законом строк пред’явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні;

6) якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду;

7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України;

8) в інших випадках, встановлених законами України".

54. Відповідне положення Закону України "Про міжнародні договори" від 2004 року передбачає:

"1. Чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

2. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору".

55. Відповідне положення Цивільного процесуального кодексу України передбачає:

"1. Рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами.

2. Підставами для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є [такі]:

...

3) скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду.

3. Підставами для перегляду судових рішень у зв’язку з виключними обставинами є [такими]:

...

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом;

...".

А. Провадження у господарських судах, ініційоване підприємством "А." (2005-2007 роки)

56. Підприємства-заявники скаржилися, що українські господарські суди не повідомили їх про провадження, і це вплинуло на рівність сторін під час розгляду справи національними судами. Вони також скаржилися, що господарські суди не навели належного обґрунтування для своїх рішень з огляду на аргумент підприємств-заявників про відсутність в українських судів компетенції розглядати справу. Вони посилалися на пункт 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:

"Кожен має право на справедливий розгляд його справи... судом,... який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру...".

1) Щодо locus standi першого підприємства-заявника підтримувати скарги другого підприємства-заявника

57. Як було зазначено (див. пункт 49), 30 червня 2015 року друге підприємство-заявник припинило свою діяльність. Перше підприємство-заявник висловило бажання підтримати розгляд його скарг у суді.

58. Уряд не заперечував.

59. Щодо застосовних правових принципів Суд повторює, що хоча згідно зі статтею 34 Конвенції наявність "потерпілого від порушення" є обов’язковою для приведення в дію механізму захисту, передбаченого Конвенцією, цей критерій не можна неодмінно, механічно і не зважаючи на жодні обставини застосовувати протягом усього провадження. За загальним правилом, і зокрема у справах стосовно матеріальних вимог, і у зв’язку з цим відступлення права вимоги, наявність інших осіб, до яких переходить ця вимога, є важливим, але не може бути єдиним критерієм. Справи щодо захисту прав людини, які розглядаються Судом, загалом також мають моральний вимір, який він повинен брати до уваги при вирішенні, чи продовжувати розгляд заяви після того, як заявник припинив своє існування (див. ухвала щодо прийнятності у справі "Спаллді Д.О.О. проти Хорватії" (Spalldi D.O.O. v. Croatia), заява № 39070/11, пункт 22, від 26 вересня 2017 року (Комітет) з наведеними посиланнями). Тим паче, якщо порушені у справі питання не обмежуються особою та інтересами заявника (там само).

60. Суд зазначає, що у цій справі не було зв’язку між оскаржуваним провадженням і припиненням діяльності другим підприємством-заявником (див. в якості протилежного прикладу, наприклад, ухвал щодо прийнятності у справі "ВАТ "Нафтова компанія "ЮКОС" проти Росії" (OAO Neftyanaya kompaniya YUKOS v. Russia), заява № 14902/04, пункт 443, від 29 січня 2009 року, та рішення у справі "Капітал банк АД проти Болгарії" (Capital Bank AD v. Bulgaria), заява № 49429/99, пункт 80, ЄСПЛ 2005-XII (витяги)).

61. Крім того, Суд зазначає, що перше підприємство-заявник не надало доказів щодо свого статусу правонаступника другого підприємства-заявника, чи якого-небудь законного інтересу у підтриманні скарг від імені другого підприємства-заявника. Відповідно до підпункту "с" пункту 1 статті 37 Конвенції Суд вважає, що подальший розгляд заяви у частині, поданій другим підприємством-заявником, є невиправданим. До того ж Суд не вбачає жодних особливих обставин, які стосуються поваги до прав людини, як це визначено Конвенцією та протоколами до неї, які вимагають від нього вирішити інакше. Він продовжить розгляд скарг у частині, поданій першим підприємством-заявником.