Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Сатановська та Роджерс проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Арнфінн Бордсен (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Маттіас Гуйомар (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 12354/19), яку 27 лютого 2019 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Марія Олександрівна Сатановська (далі - перша заявниця) та її син, п. Александер Джордж Роджерс (далі - другий заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про заяву,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 17 грудня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Ця справа стосується тверджень за статтею 8 Конвенції, що органи державної влади України за відсутності достатніх підстав видали розпорядження про повернення другого заявника до Сполученого Королівства під час провадження за Гаазькою конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року.

2. Заявники народилися у 1977 та 2011 роках відповідно і проживають у м. Києві. Їх представляв п. О.В. Заруцький - юрист, який практикує у м. Києві.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. У 2010 році перша заявниця одружилася з Р., громадянином Великої Британії. У 2013 році вони розлучилися.

6. 25 вересня 2011 року у Сполученому Королівстві, де проживала сім’я, народився їхній син, другий заявник.

7. 11 квітня 2012 року заявники та Р. поїхали до України. 14 квітня 2012 року Р. повернувся до Сполученого Королівства; заявники мали повернутися 22 квітня 2012 року.

8. Оскільки заявники не повернулися в обумовлену дату, Р. в липні 2012 року ініціював судове провадження на підставі Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (далі - Гаазька конвенція), вимагаючи повернення другого заявника до Сполученого Королівства, та стверджуючи, що його син незаконно утримувався в Україні.

9. У грудні 2012 року Головне управління юстиції міста Києва, діючи від імені Р., звернулося до Печерського районного суду міста Києва (далі - районний суд) з позовом про повернення другого заявника до Сполученого Королівства.

10. 05 червня 2013 року районний суд відмовив у задоволенні позову, вважаючи, що батько дитини надав згоду на її утримування в Україні та що у разі повернення до Сполученого Королівства дитина зазнала б ризику заподіяння фізичної або психічної шкоди. Суд зазначив, що мати дитини не могла їхати до Сполученого Королівства у зв’язку з проблемами зі здоров’ям. 03 вересня 2013 року Апеляційний суд міста Києва скасував це рішення, встановивши, що жодний виняток, передбачений Гаазькою конвенцією, не був обґрунтований переконливими доказами. Тому апеляційний суд зобов’язав повернути другого заявника до Сполученого Королівства. Перша заявниця подала касаційну скаргу.

11. 23 жовтня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - Вищий спеціалізований суд) відмовив у задоволенні касаційної скарги першої заявниці як необґрунтованої. 02 липня 2014 року Верховний Суд України, розглянувши заяву першої заявниці про перегляд справи, скасував ухвалу від 23 жовтня 2013 року та направив справу на новий розгляд до Вищого спеціалізованого суду. 10 вересня 2014 року Вищий спеціалізований суд скасував рішення Апеляційного суду міста Києва від 03 вересня 2013 року, вважаючи, що факти стосовно можливої наявності винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, не були належним чином розглянуті, зокрема питання існування ризику, що повернення дитини до Сполученого Королівства поставить її під загрозу заподіяння фізичної чи психічної шкоди.

12. 03 грудня 2014 року Апеляційний суд міста Києва залишив без змін рішення районного суду від 05 червня 2013 року про відмову у задоволенні позову про повернення дитини, встановивши, що батько дав згоду на утримання дитини в Україні, що повернення поставило б дитину під загрозу заподіяння фізичної чи психічної шкоди, а також, що дитина звикла до нового середовища. 01 квітня 2015 року, вважаючи, що відповідні факти не були достатньою мірою розглянуті, Вищий спеціалізований суд скасував рішення від 05 червня 2013 року та ухвалу від 03 грудня 2014 року і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

13. 27 травня 2016 року районний суд відмовив у задоволенні позову про повернення дитини до Сполученого Королівства. Це рішення було залишено без змін Апеляційним судом міста Києва 21 вересня 2016 року. Р. не з’являвся особисто на судові засідання. Засідання проводились за участю представника Р., першої заявниці та її представника. Представник місцевого органу опіки та піклування брав участь у засіданнях суду першої інстанції. На підставі документів, поданих першою заявницею, суди зазначили, що її син добре адаптувався до свого нового соціального середовища та сім’ї своєї матері. Другий заявник проживав у квартирі, що належала його матері, відвідував навчальний заклад відповідно до свого віку, отримував належну медичну допомогу та мав належні побутові умови для проживання. Суди також встановили відсутність доказів, що Р. фактично здійснював права піклування про дитину під час їхнього проживання у Сполученому Королівстві.

14. Суди також посилалися на три висновки психологічного обстеження другого заявника, складені у 2013 та 2015 роках за клопотанням першої заявниці. У першому висновку від 12 лютого 2013 року зазначалося, що дитина була прив’язана до матері і їхні стосунки були основою для подальшого успішного розвитку дитини. Згідно з другим висновком від 30 грудня 2013 року вивезення дитини до країни походження суперечило б її потребі у безпеці; це завдало б шкоди розвитку його мовлення, а розлука з матір’ю призвела б до глибоких психологічних травм з довгостроковими наслідками. У третьому висновку від 28 липня 2015 року зазначалося, що другий заявник проживав у стабільному середовищі та сприймав своє місце проживання в Україні як постійне та комфортне місце для себе та сім’ї; повернення дитини поставило б її під серйозну загрозу заподіяння фізичної чи психічної шкоди у зв’язку з неминучим розривом його близьких стосунків з матір’ю, необхідністю адаптації дитини до нового середовища та стресом у зв’язку зі зміною соціальних і побутових умов. Психолог, який оглядав дитину, був присутній під час засідання районного суду і дав усні показання, підтвердивши наведену у висновках інформацію. Оцінивши ці докази, суди встановили відповідно до пункту "b" першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції, що існував серйозний ризик, що повернення другого заявника до Сполученого Королівства поставить його під загрозу заподіяння психічної шкоди.

15. Р. звернувся з касаційною скаргою, стверджуючи, що суди не вирішили справу в межах Гаазької конвенції і відповідне провадження не могло перетворитися на спір щодо права на піклування. Він наполягав, що не давав згоди на перебування другого заявника в Україні, а утримування дитини там було незаконним, і що суди були зобов’язані видати розпорядження про повернення дитини до Сполученого Королівства.

16. Перша заявниця подала заперечення на касаційну скаргу, стверджуючи, що Р. фактично не здійснював прав на піклування про дитину, а наявні висновки психологічного обстеження свідчили, що повернення до Сполученого Королівства поставило б її під загрозу заподіяння психічної та фізичної шкоди. Крім того, вона стверджувала, що не могла поїхати до Сполученого Королівства у зв’язку з проблемами зі здоров’ям та відсутністю коштів, а також закінченням у листопаді 2012 року строку дії на в’їзд її британської візи.

17. 29 серпня 2018 року Верховний Суд скасував зазначені рішення та постановив повернути дитину до Сполученого Королівства. Засідання відбулося за участю представника Р., першої заявниці та її захисника, а також представника місцевого органу опіки та піклування. Верховний Суд встановив, що суди нижчих інстанцій розглянули обставини, які не були предметом позову за Гаазькою конвенцією, зокрема наявність житла у батьків; можливість забезпечення належних умов для проживання дитини; питання психологічного ставлення дитини до кожного з батьків та роль матері у догляді, вихованні та утримуванні дитини в Україні. Верховний Суд також зазначив, що Р. звернувся із заявою про повернення дитини протягом однорічного строку, і тому адаптація дитини до життя в Україні не могла виправдати рішення про відмову у задоволенні позову про її повернення, як це передбачено другим абзацом статті 12 Гаазької конвенції.

18. Щодо застосування пункту "b" першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції, який стосується існування серйозного ризику, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди, Верховний Суд відхилив висновки судів нижчих судів так:

"У справі не надано переконливих доказів того, що повернення дитини до держави її постійного місця проживання, спілкування із родичами, вивчення культури та мови країни походження поставить під загрозу заподіяння дитині фізичної або психічної шкоди.

Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій щодо існування реального серйозного ризику створення нетерпимої обстановки для дитини з боку позивача в країні повернення ґрунтуються на припущеннях".

19. Насамкінець Верховний Суд встановив відсутність підстав для висновку, що Р. насправді не здійснював права піклування або погодився на утримування дитини в Україні. Загалом під час розгляду справи не було встановлено винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, і дитину мали повернути до Сполученого Королівства, як вимагав її батько.

20. 27 лютого 2019 року заявники подали свою заяву до Суду та просили в якості тимчасового заходу відповідно до правила 39 Регламенту Суду зупинити виконання постанови Верховного Суду від 29 серпня 2018 року.

21. 27 березня 2019 року, отримавши додаткову інформацію від сторін, Суд вирішив відмовити у тимчасовому заході на підставі, що такий захід був передчасним, оскільки за відсутності заяви від батька про примусове виконання та виконавчого листа не існувало безпосереднього ризику повернення другого заявника до Сполученого Королівства.

22. Суд не був поінформований про подальший розвиток подій щодо виконання постанови про повернення.

23. Відповідні положення Гаазької конвенції (яка набрала чинності для України 01 вересня 2006 року) передбачають:

"Переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо:

(a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та

(b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

Права піклування, згадані в пункті a, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави".

"Якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Якщо судовий або адміністративний орган в запитуваній державі має підстави вважати, що дитина була переміщена до іншої держави, він може зупинити процедури або відмовити в прийнятті заяви про повернення дитини".

"Незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов’язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:

(a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або

(b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку.

Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.