Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "ТОВ "Трейд 2008" проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Арнфінн Бордсен (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 55765/12), яку 17 серпня 2012 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) ТОВ "Трейд 2008" - юридична особа, зареєстрована згідно із законодавством України (далі - підприємство-заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та статтею 13 Конвенції, а також скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції (право на доступ до суду), а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 18 березня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява стосується накладення арешту на банківській рахунок підприємства-заявника під час триваючого кримінального провадження щодо посадових осіб іншого підприємства та відсутності у нього можливості оскаржити застосування цього заходу. Підприємство-заявник посилається на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, статтю 13 Конвенції та пункт 1 статті 6 Конвенції.

2. Підприємство-заявник є товариством з обмеженою відповідальністю, зареєстрованим у Донецькій області. Його представляв п. Валентин Бодряга - юрист, який практикує у м. Маріуполі.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. 29 березня 2012 року Будьонівський районний суд міста Донецька (далі - Будьонівський суд) за поданням прокуратури наклав арешт на банківський рахунок підприємства-заявника. Аргументи, наведені слідчим і підтримані судом, були такими. Тривало кримінальне провадження щодо посадових осіб приватного підприємства "Б." за підозрою у розкраданні державних коштів. Зокрема, посадові особи підприємства "Б." підозрювались у стягненні плати з комунального підприємства "Р." за послуги, які ніколи не надавалися. Зважаючи на те, що у 2010-2012 роках підприємство "Р." також перераховувало певні кошти на банківський рахунок підприємства-заявника, вважалося за доцільне накласти арешт на цей рахунок з метою забезпечення потенційного цивільного позову у межах кримінальної справи згідно зі статтями 125 та 126 Кримінально-процесуального кодексу України (див. пункти 9 та 10).

6. Будьонівський суд ухвалив зазначену постанову за результатами засідання, про яке підприємство-заявника повідомлено не було. Постанова була остаточною та оскарженню не підлягала.

7. 25 вересня 2012 року також за поданням слідчого Будьонівський суд скасував арешт, оскільки слідство встановило, що підприємство-заявник "не мало відношення до відповідного кримінального правопорушення".

8. Уряд стверджував, що у нього не було можливості надати будь-яку додаткову інформацію стосовно цього провадження, оскільки він втратив доступ до матеріалів справ Будьонівського суду після створення у квітні 2014 року самопроголошеного утворення, відомого як "Донецька народна республіка".

9. Статтею 125 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК України)-1 передбачалося, зокрема, зобов’язання слідчого вжити необхідних заходів для забезпечення можливого цивільного позову в межах кримінальної справи.

__________

-1 КПК України 1960 року втратив чинність з 19 листопада 2012 року, коли набрав чинності новий КПК України.

10. Стаття 126 КПК України встановлювала порядок забезпечення цивільного позову в межах кримінальної справи. Вона передбачала, що це мало проводитися шляхом накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного або інших осіб, які могли нести матеріальну відповідальність за його дії.

11. Згідно з КПК України треті особи, чиї інтереси були порушені внаслідок вилучення та/або конфіскації в кримінальній справі, не мали статусу та процесуальних прав у межах таких проваджень.

12. Підприємство-заявник скаржилося на те, що накладення арешту на його банківський рахунок було порушенням його прав за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

А. Прийнятність

13. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

14. Сторони дійшли згоди, що накладення арешту на банківський рахунок підприємства-заявника становило втручання у його права за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

15. Підприємство-заявник стверджувало, що цей захід був незаконним і свавільним та заблокував його господарську діяльність на шість місяців.

16. Уряд заперечив проти цих аргументів. Він стверджував, що накладення арешту ґрунтувалося на законодавстві та було виправданим за цих обставин.

17. Суд зазначає, що накладення арешту призвело до позбавлення підприємства-заявника можливості розпоряджатися своїм банківським рахунком протягом шести місяців. Отже, це було заходом здійснення контролю за користуванням майном (див., наприклад, рішення у справах "БЕНет Прага, спол. с р.о.в. проти Чеської Республіки" (BENet Praha, spol. s r.o.v. the Czech Republic), заява № 33908/04, пункт 92, від 24 лютого 2011 року, та "Міжнародний банк комерції та розвитку АД та інші проти Болгарії" (International Bank for Commerce and Development AD and Others v. Bulgaria), заява № 7031/05, пункт 123, від 02 червня 2016 року).

18. Суд повторює, що будь-який контроль за користуванням майном органами державної влади повинен бути законним (див. згадане рішення у справі ""БЕНет Прага, спол. с р.о.в. проти Чеської Республіки" (BENet Praha, spol. s r.o.v. the Czech Republic", пункт 93). Принцип законності вимагає, по-перше, щоб такі заходи мали підґрунтя у національному законодавстві. Він також стосується якості відповідного закону та вимагає, щоб він був доступним, чітким і передбачуваним у своєму застосуванні для зацікавлених осіб (див., серед багатьох інших, рішення у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України" (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), заява № 5876/15, пункт 56, від 09 жовтня 2018 року).

19. Суд послідовно встановлює, що його повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства обмежені та його завдання не полягає у заміні собою національних судів. Однак це не позбавляє Суд необхідності визначити, чи відповідало це втручання вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy) [GC], заява № 33202/96, пункт 108, ЄСПЛ 2000-I, та "Совтрансавто-Холдинг проти України" (Sovtransavto Holding v. Ukraine), заява № 48553/99, пункт 95, ЄСПЛ 2002-VII).

20. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що на банківський рахунок підприємства-заявника було накладено арешт в межах кримінальної справи щодо третьої особи на підставі статей 125 та 126 чинного на момент подій Кримінально-процесуального кодексу України (див. пункти 9 та 10). Ці положення однозначно визначали категорії осіб, до яких міг бути застосований такий захід: підозрюваний, обвинувачений або особа, яка несла "матеріальну відповідальність" за дії підозрюваного чи обвинуваченого. Підприємство-заявник не належало до жодної із цих категорій. Тому Суд не може не зауважити, що втручання у майнові права підприємства-заявника не відповідало національному законодавству (див., для порівняння, рішення у справі "Рафіг Алієв проти Азербайджану" (Rafig Aliyev v. Azerbaijan), заява № 45875/06, пункти 122-125, від 06 грудня 2011 року). Отже, воно не відповідало вимозі законності, передбаченої статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

21. Наведений висновок виключає необхідність з’ясовувати, чи був забезпечений справедливий баланс між вимогами загального суспільного інтересу і вимогами захисту основоположних прав особи (див. рішення у справі "Юнусова та Юнусов проти Азербайджану (№ 2)" (Yunusova and Yunusov v. Azerbaijan (№2), заява № 68817/14, пункт 169, від 16 липня 2020 року).

22. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.