Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Полторацький проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<...>), Голова,

Йован Ілієвський (<...>),

Івана Джеліч (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 11551/13), яку 21 серпня 2012 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Борислав Євгенович Полторацький (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за статтями 3, 8 та 13 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

твердження Уряду про неможливість подати зауваження щодо прийнятності та суті заяви,

зауваження заявника,

після обговорення за зачиненими дверима 25 березня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується стверджуваної відсутності реальної перспективи звільнення заявника з огляду на обране йому покарання у виді довічного позбавлення волі (стаття 3 Конвенції); обмеження його права на побачення з родичами під час відбування покарання (стаття 8 Конвенції) та відсутності ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з цими скаргами (стаття 13 Конвенції).

2. Заявник народився у 1976 році і відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у Вінницькій установі виконання покарань № 1. Йому була надана правова допомога, і його представляв п. Геннадій Токарев - юрист, який практикує у м. Харкові.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. Іван Ліщина.

4. Факти справи, надані заявником і не оскаржені Урядом, можуть бути узагальнені таким чином.

5. 12 грудня 1995 року Івано-Франківський обласний суд (далі - Івано-Франківський суд) визнав заявника винним у вчиненні декількох епізодів вбивства при обтяжуючих обставинах і розбою та обрав йому покарання у виді смертної кари.

6. 22 лютого 1996 року Верховний Суд України залишив цей вирок без змін.

7. 02 червня 2000 року Івано-Франківський суд замінив смертну кару заявника на довічне позбавлення волі на підставі внесених щодо цього змін до законодавства.

8. Батьки заявника бачилися з ним в установі виконання покарань відповідно до чинних норм законодавства.

9. Законодавчі положення щодо довічного позбавлення волі наведені в рішенні у справі "Петухов проти України (№ 2)" (Petukhov v. Ukraine (no. 2), заява № 41216/13, пункти 75-90, від 12 березня 2019 року).

10. Законодавчі положення щодо права на побачення в установі виконання покарань наведені в рішеннях у справах "Тросін проти України" (Trosin v. Ukraine), заява № 39758/05, пункти 26 та 29, від 23 лютого 2012 року, "Бігун проти України" [Комітет] (Bigun v. Ukraine) [Committee], заява № 0315/10, пункти 15-19, від 21 березня 2019 року, та "Старишко проти України" [Комітет] (Starishko v. Ukraine) [Committee], заява № 61839/12, пункти 9 та 10, від 15 жовтня 2020 року.

11. Заявник скаржився на несумісність його покарання у виді довічного позбавлення волі зі статтею 3 Конвенції, яка передбачає:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

A. Прийнятність

12. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

13. Заявник стверджував, що обставини його справи були аналогічні обставинам рішення у справі "Петухов проти України (№ 2)" (Petukhov v. Ukraine (no. 2), заява № 41216/13, від 12 березня 2019 року), в якому Суд встановив порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що покарання у виді довічного позбавлення волі в Україні за своїм характером є таким, яке неможливо скоротити.

14. Посилаючись на триваючий законодавчий процес в Україні стосовно покарання у виді довічного позбавлення волі, Уряд стверджував, що не міг подати свої зауваження у цій справі.

15. Суд зазначає, що, як правильно зазначив заявник, обставини цієї справи свідчать про ту ж проблему, яку Суд критикував у згаданому рішенні у справі "Петухов проти України (№ 2)" (Petukhov v. Ukraine (no. 2), пункти 169-187. Як і п. Петухов, заявник у цій справі є засудженим до довічного позбавлення волі, який наразі не має жодної реальної перспективи звільнення.

16. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції.

17. Заявник скаржився на те, що обмеження його права на побачення з родичами під час відбування ним свого покарання, які діяли до набрання чинності внесеними у 2014 році законодавчими змінами, суперечили статті 8 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя...

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

A. Прийнятність

18. Насамперед Суд зазначає, що відповідно до критерію ratione temporis він компетентний розглядати скарги заявника лише в частині, яка стосується періоду після 11 вересня 1997 року -дати набрання чинності Конвенцією для України.