Автентичний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Нечай проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Сіофра О’Лірі (<...>), Голова,

Мартіньш Мітс (<...>),

Ганна Юдківська (<...>),

Стефані Моро-Вікстром (<...>),

Йован Ілієвський (<...>),

Ладо Чантурія (<...>),

Івана Джеліч (<...>), судді,

та Віктор Соловейчік (<...>), Секретар секції,

з огляду на:

заяву (№ 15360/10), яку 01 березня 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Олексій Олександрович Нечай (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги на тривалість тримання заявника під вартою під час досудового розслідування, тривалість кримінального провадження щодо нього та на відсутність ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з останньою скаргою, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 08 червня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заявник скаржився за пунктом 3 статті 5 Конвенції на тривалість тримання його під вартою під час досудового розслідування, а також за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції - на надмірну тривалість кримінального провадження щодо нього та відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з цією скаргою.

2. Заявник народився в 1978 році і проживає у м. Києві. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляв п. Т. Матківський - юрист, який практикує у м. Києві.

3. Уряд України представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. 26 лютого 2004 року батька заявника знайшли мертвим у квартирі заявника. У нього були численні тілесні ушкодження.

6. 27 лютого 2004 року заявника затримали за підозрою у вчиненні вбивства батька, а наступного дня щодо нього порушили кримінальну справу.

7. 03 березня 2004 року Дніпровський районний суд міста Києва (далі - районний суд) обрав заявнику запобіжний захід у виді тримання під вартою у зв’язку з тим, що він підозрювався у вчиненні тяжкого злочину і міг продовжувати свою злочинну діяльність, ухилятися від слідства та суду, а також перешкоджати встановленню істини у справі.

8. 21 квітня 2004 року районний суд продовжив строк тримання заявника під вартою до 29 травня 2004 року з тих самих підстав, що були наведені в його постанові від 03 березня 2004 року.

9. 26 травня 2004 року прокуратура Дніпровського району міста Києва (далі - районна прокуратура) передала справу заявника до районного суду для вирішення питання про застосування до заявника примусових заходів медичного характеру.

10. Районний суд призначив судово-психіатричну експертизу заявника, в результаті якої було встановлено, що на момент вбивства батька він усвідомлював свої дії і міг ними керувати, проте на момент проведення експертизи він страждав від тимчасового психічного розладу і потребував застосування примусових заходів медичного характеру в психіатричній лікарні.

11. 21 червня 2004 року районний суд постановив, що заявник повинен був проходити лікування у психіатричній лікарні із суворим наглядом до свого одужання, і зазначив, що після одужання заявник міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності. Постанова суду не містила вказівок, що кримінальна справа щодо заявника була зупинена або закрита, однак містила посилання на відповідне положення законодавства (див. пункт 35).

12. 19 липня 2004 року заявника помістили до Української психіатричної лікарні з суворим наглядом м. Дніпропетровська.

13. 20 січня 2005 року комісія медичних експертів склала акт, в якому зазначила, що заявник більше не потребував застосування примусових заходів медичного характеру.

14. 09 лютого 2005 року психіатр, який лікував заявника, направив до районного суду заяву щодо скасування постанови про застосування до заявника примусових заходів медичного характеру. Заява надійшла до районного суду 14 лютого 2005 року.

15. 04 квітня 2005 року районний суд розглянув подану йому заяву та скасував постанову від 21 червня 2004 року. У резолютивній частині цієї постанови не містилося офіційних вказівок, що кримінальна справа щодо заявника буде відновлена або повторно відкрита, однак містила посилання на відповідне положення законодавства (див. пункт 35). У цій же постанові районний суд направив справу до районної прокуратури на додаткове розслідування та залишив без змін попередній запобіжний захід (див. пункт 8) у виді тримання заявника під вартою.

16. 16 травня 2005 року районна прокуратура отримала направлену на додаткове розслідування кримінальну справу щодо заявника.

17. 17 червня 2005 року заявника перевели з лікарні до Київського слідчого ізолятора (далі - СІЗО).

18. 14 липня 2005 року Апеляційний суд міста Києва (далі - апеляційний суд) продовжив строк тримання заявника під вартою до шести місяців, вказавши про відсутність підстав для зміни запобіжного заходу щодо нього.

19. 26 грудня 2006 року районний суд визнав заявника винним у вчиненні вбивства та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на вісім років.

20. 14 лютого 2008 року апеляційний суд скасував вирок суду першої інстанції та направив справу до прокуратури на додаткове розслідування. Строк тримання заявника під вартою було продовжено без наведення обґрунтування.

21. 13 травня 2008 року апеляційний суд продовжив строк тримання заявника під вартою до дев’яти місяців, вказавши про відсутність підстав для зміни запобіжного заходу щодо нього.

22. 23 вересня 2008 року районний суд залишив без задоволення подане заявником клопотання про зміну запобіжного заходу у зв’язку з поданням такого клопотання передчасно, оскільки суд ще не ознайомився з усіма матеріалами справи для ухвалення рішення про вину заявника або його невинуватість.

23. 15 червня 2009 року районний суд визнав заявника винним у заподіянні тяжких тілесних ушкоджень, що потягли за собою смерть, та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на сім з половиною років.

24. 26 жовтня 2009 року апеляційний суд скасував вирок районного суду та направив справу до прокуратури на додаткове розслідування. Строк тримання заявника під вартою було продовжено без наведення обґрунтування.

25. 01 квітня 2010 року районний суд залишив без задоволення ще одне подане заявником клопотання про зміну запобіжного заходу. Не навівши деталей, суд зазначив, що він врахував тяжкість злочину, у вчиненні якого обвинувачувався заявник, і "характеристику з місця проживання", а також його особу, вік, стан здоров’я, вид діяльності та місце проживання.

26. 01 серпня 2011 року районний суд залишив без задоволення ще одне подане заявником клопотання про зміну запобіжного заходу, вказавши те саме обґрунтування, що й у постанові від 01 квітня 2010 року.

27. 05 вересня 2011 року районний суд ухвалив постанову про зміну запобіжного заходу стосовно заявника на тій підставі, що він був засуджений до семи з половиною років позбавлення волі і не було причин вважати, що йому могли обрати покарання у виді позбавлення волі на більший строк, крім того, цей строк уже закінчився. Суд вирішив замінити запобіжний захід у виді тримання під вартою іншим запобіжним заходом, а саме підпискою про невиїзд.

28. 02 листопада 2011 року районний суд визнав заявника винним у заподіянні тяжких тілесних ушкоджень, що потягли за собою смерть, та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк сім з половиною років. Суд зарахував період часу, який заявник провів під вартою,- з 27 лютого 2004 року до 05 вересня 2011 року,- і з огляду на це дійшов висновку, що він вже відбув покарання.

29. 12 березня 2012 року апеляційний суд залишив без змін вирок суду першої інстанції.

30. 01 листопада 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - Вищий спеціалізований суд України) скасував ухвалу апеляційного суду та направив справу на новий апеляційний розгляд.

31. 17 червня 2013 року апеляційний суд розглянув справу заявника та залишив без змін вирок районного суду від 02 листопада 2011 року.

32. 25 березня 2014 року Вищий спеціалізований суд України скасував ухвалу апеляційного суду та знову направив справу на новий апеляційний розгляд.

33. 19 липня 2016 року апеляційний суд скасував вирок суду першої інстанції від 02 листопада 2011 року та закрив кримінальну справу щодо заявника у зв’язку з недоведеністю його участі у вчиненні злочину.

34. 14 червня 2017 року Вищий спеціалізований суд України залишив без задоволення касаційну скаргу прокурора та залишив без змін ухвалу апеляційного суду від 19 липня 2016 року.

35. Згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України (далі - КПК України), чинним на момент застосування до заявника примусових заходів медичного характеру і до 2012 року, суд, який постановив, що підозрюваний потребував застосування примусових заходів медичного характеру, повинен був закрити кримінальну справу (стаття 421). Щойно потреба в примусових заходах медичного характеру відпадала, суд ухвалював постанову про скасування застосованого такого заходу, відновлював кримінальну справу та направляв її на провадження досудового слідства чи судового розгляду (стаття 423). Якщо ця особа була засуджена до позбавлення волі, то час перебування у відповідній медичній установі мав зараховуватися у строк відбування покарання (стаття 423).

36. Стаття 1176 Цивільного кодексу України передбачає право на відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду. Вона також передбачає, що порядок відшкодування шкоди, завданої такими органами, "встановлюється законом".

37. Відповідні положення Закону України від 01 грудня 1994 року "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури та судів" (далі - Закон України "Про відшкодування шкоди") наведені в рішенні у справі "Таран проти України" (Taran v. Ukraine), заява № 31898/06, пункти 42 і 43, від 17 жовтня 2013 року.

38. Заявник скаржився на надмірну тривалість тримання його під вартою під час досудового розслідування всупереч пункту 3 статті 5 Конвенції, відповідна частина якого передбачає:

"Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті,... має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання".

А. Прийнятність

39. Уряд стверджував, що скарги заявника були неприйнятними у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту. Він доводив, що 19 липня 2016 року кримінальна справа щодо заявника була закрита у зв’язку з його виправданням, таким чином, він мав право подати цивільний позов про відшкодування шкоди на підставі статті 1176 Цивільного кодексу України або Закону України "Про відшкодування шкоди".

40. Заявник заперечив. Він вважав, що запропоновані Урядом засоби юридичного захисту були неефективними за його обставин, та зазначив, що Уряд не навів прикладів з національної практики для доведення протилежного.

41. Суд зазначає, що межі перевірки дотримання заявником правила вичерпання національних засобів юридичного захисту обмежуються запереченнями Уряду (див. рішення у справі "Йорданов проти Болгарії" (Yordanov v. Bulgaria), заява № 56856/00, пункт 76, від 10 серпня 2006 року, з подальшими посиланнями).

42. У цій справі Уряд не стверджував, що заявник не вичерпав гіпотетично доступні йому національні засоби юридичного захисту перед поданням заяви до Суду 01 березня 2010 року. Проте пізніше, коли провадження на національному рівні закінчилося, Уряд доводив, що заявник міг подати цивільний позов про відшкодування шкоди. У зв’язку з цим Суд повторює, що питання про те, чи було вичерпано національні засоби юридичного захисту, зазвичай вирішується з урахуванням дати, коли заяву було подано до Суду (див. рішення у справі "Бауманн проти Франції" (Baumann v. France), заява № 33592/96, пункт 47, ЄСПЛ 2001-V (витяги). У правила є винятки, які можуть обґрунтовуватися вагомими підставами, обумовленими конкретними обставинами та умовами, за яких засіб юридичного захисту стає доступний заявнику, зокрема у контексті застосування нових засобів юридичного захисту у справах щодо надмірної тривалості провадження (див. ухвали щодо прийнятності у справах "Бруско проти Італії" (Brusco v. Italy), заява № 69789/01, ЄСПЛ 2001-IX, "Ноголіца проти Хорватії" (Nogolica v. Croatia), заява № 77784/01, ЄСПЛ 2002-VIII, та "Харзиньський проти Польщі" (Charzyсski v. Poland), заява № 15212/03, пункт 35, ЄСПЛ 2005-V). У цій справі Суд не вбачає вагомих підстав, які б виправдовували такий виняток. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду.

43. Суд зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Період, який слід розглядати

44. Заявник вважав, що для здійснення оцінки за пунктом 3 статті 5 Конвенції слід враховувати весь період тримання його під вартою. Він зазначив, що у вироку від 02 листопада 2011 року районний суд враховував весь період тримання його під вартою протягом семи з половиною років, у тому числі період застосування до нього примусових заходів медичного характеру, як передбачено статтею 423 КПК України (див. пункт 35).

45. Уряд не надав зауважень щодо суті цієї скарги.

46. Застосовні загальні принципи наведені в рішенні у справі "Бузаджи проти Республіки Молдова" [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 84-91 та 102, від 05 липня 2016 року.

47. Суд повторює, що пункт 3 статті 5 Конвенції застосовується виключно у ситуації, передбаченій підпунктом "с" пункту 1 статті 5 Конвенції, з яким він становить єдине ціле. Він припиняє застосовуватися в день ухвалення вироку, навіть судом першої інстанції, оскільки з цього дня особа тримається під вартою "після засудження її компетентним судом" у розумінні підпункту "а" пункту 1 статті 5 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Лабіта проти Італії" [ВП] (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/95, пункти 145 і 147, ЄСПЛ 2000-IV). У цій справі заявника затримали 27 лютого 2004 року та звільнили 05 вересня 2011 року, таким чином, він провів під вартою сім років, шість місяців і дев’ять днів. Упродовж цього періоду, після засудження районним судом, він тримався під вартою з 26 грудня 2006 року по 14 лютого 2008 року (див. пункти 19 та 20) та з 15 червня по 26 жовтня 2009 року (див. пункти 23 та 24); ці періоди мають розглядатися за підпунктом "а" пункту 1 статті 5 Конвенції і не враховуватися для цілей пункту 3 статті 5 Конвенції.

48. Стосовно періоду з 21 червня 2004 року по 04 квітня 2005 року, коли згідно з постановою районного суду до заявника застосовувалися примусові заходи медичного характеру у зв’язку з його психічним захворюванням, Суд вважає, що немає потреби вирішувати питання, чи застосовується підпункт "с" пункту 1 статті 5 Конвенції до відповідного періоду з таких причин.

49. Хоча заявника помістили до психіатричної лікарні у межах кримінального провадження стосовно нього, не викликає сумнівів, що у період з 21 червня 2004 року і принаймні по 04 квітня 2005 року, коли було ухвалено рішення про відсутність подальшої потреби у застосуванні примусових заходів медичного характеру (див. пункти 11 і 16), цей запобіжний захід застосовувався до нього у зв’язку з його психічним захворюванням, а тому протягом цього періоду тримання його під вартою підпадало під виняток, передбачений підпунктом "е" пункту 1 статті 5 Конвенції щодо тримання психічнохворого під вартою за рішенням суду (див., для порівняння, рішення у справі "Раудевс проти Латвії" (Raudevs v. Latvia), заява № 24086/03, пункти 69 і 70, від 17 грудня 2013 року).