Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Карпенко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

з огляду на:

заяву (№ 23361/15), яку 30 квітня 2015 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Російської Федерації п. Олександр Володимирович Карпенко (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за пунктами 1 та 4 статті 5 та статтею 13 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

рішення Уряду Російської Федерації не використовувати своє право брати участь у цій справі,

зауваження сторін,

1. Справа стосується скарг заявника за пунктами 1 та 4 статті 5 і статтею 13 Конвенції на незаконність позбавлення його свободи, зокрема у зв’язку з його неодноразовим затриманням у межах проведення процедури його видачі до Російської Федерації, незважаючи на те, що національний апеляційний суд неодноразово постановлював ухвали про відсутність достатніх законних підстав для тримання його під вартою.

2. Заявник народився у 1970 році і згідно з останньою наявною інформацією проживає у м. Одесі. Заявника представляли пані А. Мартиновська, п. М. Тарахкало та пані Я. Заікіна - юристи, які практикують у м. Києві.

3. Уряд представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. У червні 2014 року суд Російської Федерації визнав заявника винним у незаконному придбанні та зберіганні боєприпасів. Він обрав заявнику покарання у виді позбавлення волі на строк один рік зі штрафом.

6. У серпні 2014 року, не відбувши покарання, заявник переїхав до України та оселився в Овідіопольському районі Одеської області.

7. 03 грудня 2014 року працівники міліції затримали заявника. У протоколі затримання наводилося посилання на статтю 582 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України, див. пункт 23) та витяг з бази даних міліції, який вказував на те, що заявник мав невідбуте покарання у Російській Федерації.

8. 04 грудня 2014 року Овідіопольський районний суд застосував до заявника тимчасовий арешт строком до 11 січня 2015 року (на підставі статті 583 КПК України, див. пункт 24) з метою забезпечення його можливої видачі.

9. 30 грудня 2014 року Генеральна прокуратура Російської Федерації надіслала Міністерству юстиції України запит про видачу заявника.

10. 06 січня 2015 року Малиновський районний суд міста Одеси розглянув клопотання прокуратури про екстрадиційний арешт заявника. Зазначивши про подання запиту про видачу та наявність всіх інших відповідних документів, у тому числі документів, що засвідчують особу заявника та вказують на визнання його винним у Російській Федерації, суд застосував до заявника екстрадиційний арешт до його передачі російським органам влади, але не більше, ніж на дванадцять місяців.

11. Заявник подав апеляційну скаргу.

12. 14 січня 2015 року Апеляційний суд Одеської області (далі - апеляційний суд) скасував ухвалу від 06 січня 2015 року та відмовив у задоволенні клопотання прокурора як необґрунтованого. У своєму обґрунтуванні апеляційний суд зазначив, що всупереч статтям 548 та 584 КПК України (див. пункти 22 і 25) запит про видачу був поданий лише у вигляді копії факсу, а не копії, засвідченої органами влади України. Крім того, ім’я особи, яка підлягала видачі, було нерозбірливим; також на ньому не було підпису уповноваженої особи та печатки органу влади Російської Федерації. Отже, ухвала від 06 січня 2015 року про застосування до заявника екстрадиційного арешту була безпідставною.

13. 15 січня 2015 року заявника звільнили. Після виходу з ізолятора його знову затримали. У новому протоколі затримання працівники міліції посилалися фактично на ті самі обставини, що й у первинному протоколі затримання (див. пункт 7). Прокурор звернувся із ще одним клопотанням про екстрадиційний арешт заявника.

14. 16 січня 2015 року Малиновський районний суд задовольнив клопотання прокурора та застосував до заявника екстрадиційний арешт на період до його передачі органам влади Російської Федерації, але не більше, ніж на дванадцять місяців. Як і в ухвалі від 06 січня 2014 року (див. пункт 10) суд вказав про подання запиту про видачу та наявність всіх інших відповідних документів, у тому числі документів, що засвідчують особу заявника та вказують на визнання його винним у Російській Федерації.

15. 26 січня 2015 року апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу заявника, скасував ухвалу від 16 січня 2015 року та відмовив у задоволенні клопотання про екстрадиційний арешт як необґрунтованого. Він зазначив, що порушення, встановлені апеляційним судом 14 січня 2015 року, як і раніше, були наявні у другому клопотанні прокурора. Зокрема досі не було подано оригіналу запиту про видачу від органів влади Російської Федерації. Суд ухвалив звільнити заявника.

16. Після засідання апеляційного суду заявника знову затримали. У протоколі були вказані по суті ті самі підстави, що і у попередніх протоколах (див. пункти 7 та 13).

17. 28 січня 2015 року прокурор звернувся із ще одним клопотанням про екстрадиційний арешт заявника.

18. 31 січня 2015 року Малиновський районний суд задовольнив клопотання прокурора та застосував екстрадиційний арешт на строк шістдесят діб до 30 березня 2015 року. Заявник подав апеляційну скаргу.

19. 10 лютого 2015 року апеляційний суд скасував ухвалу від 31 січня 2015 року та відмовив у задоволенні клопотання прокурора як необґрунтованого. Він вказав на відсутність доказів передачі або надіслання оригіналу запиту про видачу органам влади України та належного засвідчення і підготовки наявних документів. Апеляційний суд ухвалив звільнити заявника.

20. Після звільнення заявника знову затримали. У протоколі вказувалися ті самі підстави, що і в попередніх протоколах (див. пункти 7 та 13).

21. 13 лютого 2015 року Малиновський районний суд звільнив заявника за умови надання особистого зобов’язання.

22. Частина п’ята статті 548 КПК України передбачає, що уповноважений центральний орган України (Міністерство юстиції України) може прийняти на розгляд запит про міжнародне співробітництво у кримінальних справах, який надійшов факсимільним, електронним або іншим засобом зв’язку. Однак заходи у зв’язку з таким запитом можуть вживатися лише після підтвердження надіслання або передачі оригіналу запиту.

23. Згідно з частинами першою та шостою статті 582 КПК України особа, яка розшукується іноземною державою у зв’язку із вчиненням кримінального правопорушення, може бути затримана уповноваженою службовою особою.

24. У статті 583 КПК України зазначено, що до надходження запиту про видачу особи, яка вчинила злочин за межами України і яка була затримана в Україні, до неї може бути застосований тимчасовий арешт до сорока діб або інший встановлений відповідним міжнародним договором України строк.

25. Стаття 584 КПК України передбачає, що прокурор звертається з клопотанням про екстрадиційний арешт особи після надходження запиту про видачу від іноземної держави. Прокурор має подати копію запиту про видачу, засвідчену центральним органом влади України, документи про громадянство особи та наявні матеріали екстрадиційної перевірки (пункти 1 та 2). Екстрадиційний арешт застосовується протягом періоду, необхідного для вирішення питань про видачу особи та її передачу; однак він не може тривати більше дванадцяти місяців (частина десята).

26. Стаття 1176 Кодексу покладає на державу зобов’язання відшкодувати особі у повному обсязі шкоду, завдану їй внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу (у тому числі тримання під вартою) або незаконного затримання, незалежно від вини відповідних посадових і службових осіб. У ній також вказується, що право на відшкодування "виникає у випадках, передбачених законом".

27. Відповідно до статті 1 Закону особа має право на відшкодування шкоди, завданої незаконним взяттям і триманням під вартою. У таких випадках особам надається відшкодування шкоди незалежно від вини посадових осіб правоохоронних органів і судів. Стаття 2 передбачає випадки, коли виникає право на відшкодування шкоди, в тому числі у випадку, коли в судовому рішенні встановлюється факт незаконного тримання під вартою.