Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Загубня та Табачкова проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Ладо Чантурія (<...>), судді,

та Енн-Марі Дуге (<...>), в.о. заступника Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 60977/14), яку 05 вересня 2014 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) дві громадянки України, пані Тетяна Загубня та пані Марія Табачкова (далі - заявниці),

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі - Уряд),

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 13 жовтня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. На заявниць, Свідків Єгови, напав священник Православної церкви. Посилаючись на статті 3, 9 та 14 Конвенції , вони скаржились на неналежне розслідування інциденту національними органами влади.

2. Заявниці народилися у 1959 та 1988 році відповідно і проживають у м. Маріуполі. Їх представляли п. К. Черниченко, п. Р. Кук та п. А. Карбонно - юристи, які практикують у м. Львові, Лондоні та Парижі відповідно.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. 20 квітня 2009 року заявниці здійснювали обхід від будинку до будинку у селі Нові Млини Борзнянського району Чернігівської області, що було частиною їхньої релігійної практики. Отець Л., 1956 року народження, священник місцевої Православної церкви, проїжджав повз них на автобусі та віз кількох літніх парафіян після богослужіння додому. Певні парафіяни помітили заявниць на вулиці та сказали йому, що ті були Свідками Єгови, які відвідували будинки селян. Л. вийшов з автобуса, підійшов до заявниць і запитав їх, хто вони і що робили. Отримавши підтвердження, що вони - Свідки Єгови, які займалися проповідуванням вчення цієї релігійної групи у селі, Л. сказав заявницям припинити свою діяльність. Під час подальшої суперечки Л. витягнув з автобуса метрову дерев’яну палицю (за словами Л. - палицю для ходьби одного з його парафіян) і декілька разів вдарив заявниць. Вони втекли та сховались у найближчих господарствах.

6. Того ж дня судово-медичний експерт задокументував синці на правій лопатці та лівому плечі першої заявниці, а також забій тканин на її правій скроні. У другої заявниці були синці на обох плечах і лівій сідниці. Експерт дійшов висновку, що тілесні ушкодження виникли внаслідок неодноразових ударів довгим тупим предметом, можливо, дерев’яною палицею, не менше трьох ударів у випадку першої заявниці та чотирьох - у другої. Експерт дійшов висновку, що тілесні ушкодження були "легкими тілесними ушкодженнями" у розумінні національного законодавства (див. пункт 32).

7. Того ж дня заявниці звернулися до міліції із заявою, вимагаючи порушити кримінальну справу щодо Л., який, на їх думку, діяв всупереч принципу рівноправності громадян через їхню релігію. Працівники міліції відібрали показання у заявниць. Вони описали інцидент у тих самих формулюваннях, що наведені у пункті 5.

8. Наступного дня отець Л. звернувся до міліції із заявою. Він зазначив, що 20 квітня 2009 року він віз своїх парафіян додому. Парафіяни вказали на двох жінок на вулиці та сказали, що вони проникали на територію господарств селян. Вони відмовлялись йти, коли їх просили, виявляли зневагу до православної християнської віри та агресивно проповідували свою релігію. Він зупинив автобус, підійшов до жінок і попросив їх не турбувати людей в їхніх будинках. Вони відмовились. Він повторив свою вимогу, але жінки "почали вести себе зухвало і діставати [його] різними словами". Під час подальшої сварки Л. декілька разів вдарив жінок палицею.

9. 29 квітня 2009 року, розглянувши версії подій, надані заявницями та Л., працівники міліції дійшли висновку, що конфлікт між ними стався на ґрунті "раптово виниклих неприязних відносин" (див. пункт 28 щодо пояснення значення цього терміна). Слідчий дійшов висновку, що у діях Л. не було ознак злочину порушення рівноправності, передбаченого статтею 161 Кримінального кодексу України, а були наявні ознаки хуліганства та умисного заподіяння легких тілесних ушкоджень (статті 125 та 296 Кримінального кодексу України, пункти 32 та 34 відповідно). Слідчий зазначив, що притягнення до відповідальності за умисне заподіяння легких тілесних ушкоджень відбувалося у порядку приватного обвинувачення (див. пункт 35).

10. Захисник заявниць оскаржив цю постанову до прокуратури.

11. 21 липня 2009 року прокуратура області скасувала постанову від 29 квітня 2009 року як передчасну та повернула матеріали справи для проведення подальших дослідчих перевірок (щодо чинних на момент подій норм про порушення кримінального провадження та проведення дослідчих перевірок див. пункт 36).

12. Під час проведення дослідчих перевірок працівники міліції допитали різних свідків:

(i) мешканців села, на території господарств яких заявниці сховалися після інциденту, та членів громади Свідків Єгови, яким заявниці розповіли про інцидент. Перші зазначили, що заявниці справді сховалися на території їхніх господарств, а останні підтвердили версію подій заявниць;

(ii) парафіян, які в день інциденту їхали в автобусі разом із отцем Л. Вони зазначили, що отець Л. зупинив автобус, бо як він, так і вони думали, що жінки, яких вони побачили на вулиці, були Свідками Єгови. Отець Л. зупинив автобус і пішов до них поговорити. Потім він повернувся, взяв дерев’яну палицю та декілька разів їх нею вдарив.

13. 07 серпня 2009 року слідчий міліції, розглянувши різні версії подій, надані заявницями та Л., дійшов висновку, що конфлікт між ними стався на ґрунті "раптово виниклих неприязних відносин". Як і в попередній постанові (див. пункт 9), слідчий повторив, що у діях Л. не було ознак злочину порушення рівноправності, а ознаки хуліганства та умисного заподіяння легких тілесних ушкоджень, і притягнення до відповідальності у зв’язку з цим відбувалося у порядку приватного обвинувачення.

14. 28 вересня 2009 року прокурор району скасував постанову про відмову у порушенні кримінальної справи від 07 серпня 2009 року, зазначивши, що вона ґрунтувалася на простому повторенні показань, відібраних працівниками міліції, без будь-якого систематичного аналізу елементів actus reus та mens rea.

15. 02 лютого 2010 року слідчий міліції повторно виніс свою постанову від 07 серпня 2009 року (див. пункт 13) із внесенням однієї зміни: слідчий зазначив без наведення будь-яких причин, що дії Л. мали лише ознаки умисного заподіяння легких тілесних ушкоджень. Про хуліганство не згадувалося.

16. Захисник заявниць пан Л. оскаржив ще чотири аналогічно вмотивовані постанови слідчих про відмову в порушенні кримінальної справи, а прокурори неодноразово скасовували такі постанови з подібних підстав і повертали справу для проведення подальших дослідчих перевірок.

17. 14 травня 2010 року під час проведення однієї з цих перевірок працівники міліції знову допитали отця Л. Він повторив свої попередні показання. Крім того, він зазначив, що протягом останніх декількох років отримував скарги жителів села на те, що Свідки Єгови неодноразово відвідували будинки та проповідували, незважаючи на заперечення жителів. Л. зазначив, що вчинив так, оскільки його обурила зухвала поведінка заявниць. Він не мав наміру розпалювати релігійну ворожнечу, принижувати їх через їхні релігійні погляди або обмежувати їхні права. Він хотів захистити права жителів села та не допустити подальшого тиску на них з боку заявниць. Під час допиту 23 листопада 2010 року Л. повторив фактично ті самі показання.

18. 19 травня 2011 року працівники міліції порушили кримінальну справу за фактом вчинення хуліганства. У постанові зазначалося, що Л. завдав заявницям легких тілесних ушкоджень безпричинно, "з хуліганських спонукань" (див. пояснення значення поняття "хуліганські спонукання" у національному законодавстві у пункті 34).

19. 13 липня 2011 року слідчий офіційно визнав заявниць потерпілими в провадженні. Того ж дня їх допитали. Вони надали той самий виклад подій, що наведений у пункті 5 і наголосили на тому, що під час суперечки з Л. просто сказали йому, що були Свідками Єгови і проповідували Царство Боже, але вони поводилися спокійно і його не ображали.

20. Під час розслідування було допитано низку осіб, у тому числі Л., який здебільшого підтвердив свої попередні показання (зокрема, показання від 14 травня 2010 року, див. пункт 17), а також членів релігійної громади заявниць та парафіян Л., які також головним чином підтримали свої попередні показання.

21. Під час очної ставки із заявницями, проведеної слідчим, Л. знову визнав, що вдарив заявниць під час сварки щодо поширення ними свого вчення у селі.

22. 23 липня 2012 року заявниці звернулися до слідчого з клопотанням, в якому закликали кваліфікувати дії Л. як порушення рівноправності за статтею 161 Кримінального кодексу України, а не як хуліганство. 25 липня 2012 року слідчий відмовив у задоволенні цього клопотання (Суду не був наданий текст цього рішення). 12 вересня 2012 року заявниці оскаржили це рішення в прокуратурі області. Інформація про результати розгляду скарги відсутня, але, як вбачається, позитивної відповіді отримано не було.

23. 14 вересня 2012 року слідчий закрив кримінальну справу у зв’язку з відсутністю corpus delicti хуліганства у діях отця Л. Доходячи до цього висновку, слідчий процитував показання Л. і підсумував, що Л. діяв через "раптово виниклу особисту неприязнь", а не через неповагу до суспільства, що було обов’язковим елементом хуліганства (див. пункт 34).

24. Заявниці оскаржили цю постанову. Вони стверджували, що дії отця Л. були радше вмотивовані релігією, а не особистими неприязними стосунками. Вони процитували практику Суду щодо зобов’язань держави самостійно проводити розслідування, не посилаючись на ініціативу потерпілого, у випадках нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, а також вживати заходи для викриття можливого дискримінаційного мотиву, що став підґрунтям для насильницького злочину. Вони закликали органи державної влади перевірити, чи була необхідність порушувати справу щодо Л. за вчинення злочину порушення рівноправності, передбаченого статтею 161 Кримінального кодексу України.

25. 25 жовтня 2012 року Борзнянський районний суд залишив без змін постанову від 14 вересня 2012 року. Суд вважав встановленим, що Л. негативно ставився до Свідків Єгови, оскільки його парафіяни скаржились йому на їхню діяльність. Висловлюючи своє негативне ставлення, він заподіяв заявницям тілесні ушкодження. Отже, його дії були вмотивовані особистою ворожнечею, а не прагненням порушити громадський порядок або через неповагу до суспільства, які характеризували злочин хуліганства.

26. Заявниці звернулися з апеляційною скаргою. Зокрема, вони стверджували, що висновки у постановах слідчого та суду першої інстанції були суперечливими: встановлені факти доводили, що Л. не можна було розглядати як особу, вмотивовану особистою ворожнечею, а лише як особу, вмотивовану або релігійною ворожнечею, або хуліганством.

27. Як Апеляційний суд Чернігівської області 14 листопада 2012 року, так Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ 06 березня 2014 року залишили без змін постанову суду першої інстанції. Вони дійшли висновку, не виклавши детальних підстав, що рішення судів нижчих інстанцій були законними та обґрунтованими.

ВІДПОВІДНІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА ТА ПРАКТИКА

I. КРИМІНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Термінологія

28. В українській правовій практиці термін "раптове виникнення неприязних відносин" використовується для позначення мотивів, що виникають внаслідок особистих конфліктів чи ворожнечі. Він покликаний відрізнити правопорушення, що виникають внаслідок особистого конфлікту чи ворожнечі, від правопорушень, спричинених іншими мотивами, такими як фінансова вигода чи хуліганство, які можуть змінити правову кваліфікацію правопорушення або становити обтяжуючу обставину. Наприклад, якщо напад, внаслідок якого було заподіяно легкі тілесні ушкодження, був умотивований такою особистою ворожнечею, він може бути кваліфікований за статтею 125 Кримінального кодексу України. Однак якщо те саме діяння було умотивоване хуліганством, воно може бути кваліфіковане як хуліганство, злочин проти громадського порядку, передбачений статтею 296 Кримінального кодексу України (див. пункт 34).

29. Елементи злочину хуліганства, зокрема мотиви для вчинення хуліганства, пояснюються в пункті 34.

B. Кримінальний кодекс України 2001 року

30. Відповідно до статей 12 та 49 Кримінального кодексу України строк давності притягнення до кримінальної відповідальності закінчується через такі періоди часу після вчинення злочину:

(i) злочинів невеликої тяжкості, за які передбачене покарання менш суворе, ніж позбавлення волі,- два роки (це стосується злочинів заподіяння легких тілесних ушкоджень або хуліганства, передбачених статтями 125 та 296 Кодексу , див. пункти 32 та 34);

(ii) злочинів середньої тяжкості, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк до п’яти років,- п’ять років (це стосується злочину порушення рівноправності, передбаченого статтею 161 Кодексу , див. пункт 33).

31. У статті 67 Кодексу серед різних обставин, які слід розглядати як обтяжуючі при визначенні покарання, зазначається вчинення злочину на ґрунті расової, національної, релігійної ворожнечі чи розбрату.

32.Стаття 125 Кодексу передбачає кримінальну відповідальність за злочин "умисне легке тілесне ушкодження", що спричинило або не спричинило короткочасний розлад здоров’я. Стаття 125 передбачає такі покарання за цей злочин: (i) штраф у розмірі до 850 українських гривень (далі - грн); (ii) громадські роботи на строк до 200 годин; або (iii) стягнення від 10 до 20% заробітної плати на строк до одного року.

33.Стаття 161 Кодексу передбачає кримінальну відповідальність за злочин "порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань". Якщо такі дії поєднувалися з насильством чи погрозами, то на момент подій за вчинення злочину передбачалося таке покарання: (і) стягнення від 10 до 20% заробітної плати на строк до двох років або (іі) позбавлення волі на строк до п’яти років.

34. Стаття 296 передбачає кримінальну відповідальність за "хуліганство" (іноді також перекладається англійською мовою як "disorderly acts"), що визначається як "грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом". На момент подій злочин карався або (і) штрафом від 8 500 до 17 000 грн, або (іі) короткостроковим арештом на строк до шести місяців (ііі) або поміщенням до кримінально-виконавчої установи відкритого типу на строк до п’яти років.

У коментарі до Кримінального кодексу України, в якому узагальнено відповідну практику та усталену наукову думку, пояснюється, що ключовим елементом злочину хуліганства є те, що воно має бути вмотивоване "явною неповагою до суспільства". Це визначається як прагнення проявити нехтування встановленими соціальними правилами поведінки, самоствердитися за рахунок інших осіб та протиставити себе іншим, суспільству та державі.-1

Верховний Суд України у своєму інформаційному листі від 30 січня 2013 року № 223192/0/4-13 до судів нижчої інстанції, надав таке пояснення:

"[М]отив хуліганства полягає у прагненні самоствердитися, самовиразитися поганою вихованою, зіпсованою, егоїстичною особою, яка є хамом, варваром і дикуном. Спонуки вчинити такі дії можуть бути різні. Поєднує їх те, що вони, здебільшого, позбавлені будь-якої необхідності, нерідко постають із бажання особи показати свою ніби вищість чи з розгнузданого самолюбства, пов’язаного з неповагою до особи, людської гідності, байдужим ставленням до законів і правил поведінки.".

II. КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 1960 РОКУ

35. Відповідно до статті 27 Кодексу кримінальні провадження щодо заподіяння легких тілесних ушкоджень (стаття 125 Кримінального кодексу України, див. пункт 32) могли бути порушені судами не інакше як за скаргою потерпілого та розглянуті у межах провадження у формі приватного обвинувачення. У таких справах досудове слідство не проводилося.

36. Кодекс передбачав процедуру, відому як "дослідчі перевірки". У результаті проведення цієї процедури виносилася постанова про відмову у порушенні кримінальної справи або про порушення такої справи. У випадку винесення останньої постанови проводилося повноцінне кримінальне розслідування. Положення щодо процедури дослідчих перевірок та засоби юридичного захисту, доступні передбачуваним потерпілим, у цьому контексті наведені в рішенні у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункт 45, від 15 травня 2012 року).

37. Кодекс 1960 року втратив чинність із набранням чинності 19 листопада 2012 року Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року. Однак старий Кодекс застосовувався до проваджень, порушених на момент його чинності, і після цієї дати.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3 ТА 14 КОНВЕНЦІЇ

38. Заявниці скаржилися, посилаючись на статтю 3 Конвенції , взяту окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції , на те, що органи державної влади не провели ефективного розслідування їхнього побиття, зокрема, не викрили мотиву релігійного упередження для його вчинення. Відповідні положення передбачають:

Стаття 3 Конвенції

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".