Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Гусєв проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Сіофра О’Лірі (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Йован Ілієвський (<…>),

Ладо Чантурія (<…>),

Івана Джеліч (<…>),

Арнфінн Бордсен (<…>),

Маттіас Гуйомар (<…>), судді,

та Віктор Соловейчік (<…>), Секретар секції,

з огляду на:

заяву (№ 25531/12), яку 10 жовтня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Микола Васильович Гусєв (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо тривалості та несправедливості провадження у його справі, а також його скарги за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 01 грудня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується скарг заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість та несправедливість цивільного провадження у його справі та пов’язаної скарги заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. Заявник народився у 1945 році та проживає у м. Кременчуку. Заявника представляла пані Ю. Гусєва - юрист, яка практикує у м. Дніпрі.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. У липні 1998 року чотири особи викрали сина заявника. Після того, як викрадачі почали вимагати від заявника викуп у розмірі 350000 доларів США, він звернувся за допомогою до місцевого відділу міліції. Працівники міліції запропонували йому самостійно знайти гроші і запевнили, що у момент передачі грошей викрадачам вони їх затримають і повернуть йому гроші. Зібравши із різних джерел лише 287000 доларів США, заявник передав гроші працівникам міліції, що склали їхній опис і повернули заявнику, який потім мав передати їх викрадачам під наглядом працівників міліції. Заявник також надав три автомобілі та два гвинтокрили, які мали бути використані під час операції працівників міліції.

6. 11 липня 1998 року за вказівкою викрадачів заявник сів на потяг. Його супроводжували вісім працівників міліції. У вказаному викрадачами місці і за погодженням працівників міліції він викинув із потягу сумку, в якій знаходилися гроші. Операція працівників міліції із затримання викрадачів не вдалася, і викрадачі забрали сумку (в якій було 277000 доларів США - ще 10000 доларів США випали із сумки, коли її викидали з потягу; згодом ці кошти були зібрані працівниками міліції і повернуті заявнику), сховали її в іншому місці в тому самому районі та втекли. За декілька днів вони повернулися до схованки і забрали гроші, які згодом витратили. 15 липня 1998 року вони звільнили сина заявника.

7. У 2002 році викрадачів затримали та 26 квітня 2004 року у своєму вироку Автозаводський районний суд міста Кременчука (далі - районний суд) визнав їх винними та обрав їм покарання у виді позбавлення волі на різні строки. Районний суд встановив, inter alia, що заявник зібрав гроші для сплати викупу за пропозицією працівників міліції та викинув їх із потяга за погодженням з працівниками міліції, які його супроводжували. Однак під час передачі заявником грошей викрадачі скористалися недбало і нечітко спланованою операцією працівників міліції з їхнього затримання та неузгодженістю дій працівників міліції під час цієї операції, забрали гроші заявника, сховали їх і втекли. Суд залишив без розгляду позов про відшкодування шкоди, поданий заявником проти Міністерства внутрішніх справ України та Державного казначейства України, зазначивши, що в кримінальному провадженні працівники міліції не були ані підсудними, ані цивільними відповідачами, і заявник міг подати позов в межах окремого цивільного провадження. Позов про відшкодування шкоди, поданий заявником проти викрадачів, також був залишений без розгляду, оскільки він подав його не дотримавшись процесуальних вимог.

8. 03 грудня 2004 року Апеляційний суд Полтавської області (далі - апеляційний суд) залишив цей вирок без змін.

9. У березні 2005 року заявник звернувся до районного суду з цивільним позовом проти Міністерства внутрішніх справ України та Державного казначейства України, вимагаючи відшкодування шкоди, завданої йому внаслідок помилок, допущених працівниками міліції під час організації та проведення операції із затримання викрадачів, внаслідок чого останні втекли з його грошима.

10. Під час провадження позовні вимоги заявника декілька разів частково задовольнялися, в тому числі двічі апеляційним судом, рішення якого ґрунтувалися на статті 440 Цивільного кодексу України 1963 року (в якій зазначалося, що шкода, заподіяна особі або її майну, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, в повному обсязі, за винятком випадків, передбачених законодавством). Однак згодом відповідні судові рішення скасовувалися, а справа направлялася на новий розгляд, оскільки суди не дійшли спільної думки, чи повинна була справа розглядатися на підставі положень цивільного або адміністративного законодавства. Зрештою, 22 червня 2010 року апеляційний адміністративний суд постановив, що справу слід розглядати відповідно до положень цивільного законодавства.

11. Після цього 17 листопада 2010 року районний суд задовольнив позов. Посилаючись на вирок від 26 квітня 2004 року, суд встановив, що викрадачі заволоділи грошима заявника в результаті недбало та нечітко спланованої операції працівників міліції із затримання викрадачів і неузгодженості дій працівників міліції. Передавши спочатку гроші працівникам міліції, а потім, за їхньою вказівкою,- викрадачам, заявник мав право очікувати, що працівники міліції захистять його майно. Однак з огляду на те, що операція працівників міліції, метою якої було затримання викрадачів (а не передача їм грошей), не вдалася з вини перших, заявник мав право вимагати від держави відшкодування шкоди, адже якби операція працівників міліції була успішною, гроші залишились б у нього. До того ж, згідно з національним законодавством обов’язок пошуку коштів для проведення операції із розшуку та затримання злочинців був покладений на працівників міліції.

12. Суд також зазначив, що відповідачі не спростували аргументів стосовно їхньої відповідальності за проведення невдалої операції із затримання викрадачів і збереження грошей заявника. Суд посилався на статтю 440 Цивільного кодексу України 1963 року та на аналогічне положення Цивільного кодексу України 2003 року (стаття 1166), згідно з яким шкода, завдана майну особи неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовувалася в повному обсязі особою, яка її завдала. Суд також зазначив, що відповідно до статті 1167 Цивільного кодексу України 2003 року заявник мав право на отримання відшкодування за завдану йому моральну шкоду. Насамкінець суд послався на статтю 56 Конституції України щодо права на відшкодування шкоди, завданої державою, чи органом місцевого самоврядування, чи їх посадовими або службовими особами (див. пункт 16).

13. Таким чином, суд дійшов висновку про доведення заявником того, що працівники міліції проявили бездіяльність і непрофесіоналізм під час підготовки та проведення операції із затримання викрадачів і збереження його грошей. Отже, він мав право на відшкодування за рахунок держави завданої йому шкоди. Тому суд присудив йому 2198188,90 українських гривень (далі - грн) (еквівалент 277000 доларів США на відповідний момент) в якості відшкодування матеріальної шкоди, якої зазнав заявник, і 150000 грн (еквівалент 13886 доларів США) в якості відшкодування моральної шкоди, які мали бути сплачені Державним казначейством України.

14. 21 лютого 2011 року за апеляційною скаргою відповідачів апеляційний суд підтримав фактологічні висновки районного суду, додавши (що було встановлено і не заперечувалося сторонами, висловлення працівниками міліції заявнику запевнення, що під час операції працівників міліції викрадачі будуть затримані, а гроші - повернуті йому), що викрадачі встигли втекти разом з грошима та згодом витратити їх. Суд також посилався на статтю 440 Цивільного кодексу України 1963 року і, крім того, на частину першу статті 1177 Цивільного кодексу України 2003 року, яка на момент подій передбачала, що шкода, заподіяна майну особи внаслідок злочину, відшкодовувалася державою, якщо не було встановлено особу, яка вчинила злочин або якщо вона була неплатоспроможною. Потім суд вказав на неврахування районним судом того, що особи, які заволоділи грошима заявника, були встановлені, їхня неплатоспроможність доведена не була, і був відсутній причинно-наслідковий зв’язок між діями працівників міліції та шкодою, завданою злочинцями. Таким чином, суд дійшов висновку, що районний суд безпідставно задовольнив позов заявника. З цих підстав суд скасував рішення від 17 листопада 2010 року та відмовив у задоволенні позову заявника.

15. Після подання касаційної скарги заявником (сторони не надали її копію) своєю ухвалою від 25 липня 2011 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ залишив без змін рішення від 21 лютого 2011 року. Зокрема Суд зазначив, що заявник просив скасувати рішення від 21 лютого 2011 року та залишити без змін рішення від 17 листопада 2010 року, мотивуючи це тим, що апеляційний суд порушив норми процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права. Однак, на думку суду, доводи заявника цього не підтвердили і не спростували висновки апеляційного суду.

16.Стаття 56 Конституції України (1996 року) передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави або органів місцевого самоврядування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

17.Стаття 440 Цивільного кодексу України (1963 року) передбачала, inter alia, що шкода, заподіяна особі або майну громадянина, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, за винятком випадків, передбачених законодавством.

18.Стаття 1166 Цивільного кодексу України (2003 року) передбачає, inter alia, що шкода, завдана майну особи неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Стаття 1167 Кодексу передбачає, inter alia, що моральна шкода, завдана особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала.

Частина перша статті 1177 Кодексу на момент подій передбачала, що майнова шкода, завдана майну особи внаслідок злочину, відшкодовувалася державою, якщо не було встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона була неплатоспроможною. Частина друга статті 1177 також передбачала, що умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну особи, яка потерпіла від злочину, встановлювалися законом.

19.Стаття 423 Цивільного процесуального кодексу України (2004 року) передбачає, що рішення, постанови чи ухвали суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за виключними обставинами, у тому числі за висновком міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, про встановлення порушення Україною міжнародних зобов’язань у зв’язку з відповідним рішенням, постановою чи ухвалою.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

20. Заявник скаржився, прямо або по суті, за пунктом 1 статті 6 Конвенції на надмірну тривалість та несправедливість цивільного провадження у його справі. Відповідна частина пункту 1 статті 6 Конвенції передбачає:

"Кожен має право на справедливий розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ...".

А. Справедливість провадження

1. Доводи сторін

21. Уряд стверджував, що районний суд помилково застосував статті 1166 та 1167 Цивільного кодексу України, оскільки незаконних рішень, дій чи бездіяльності працівників міліції встановлено не було. Рішенням від 21 лютого 2011 року апеляційний суд виправив помилки, допущені районним судом. Згодом касаційний суд залишив без змін останнє рішення, вказавши, що воно відображало обставини справи та відповідало вимогам національного законодавства. Таким чином, відбувся справедливий судовий розгляд справи заявника у сенсі пункту 1 статті 6 Конвенції.

22. Заявник підтримав свою скаргу, посилаючись на бездіяльність працівників міліції під час проведення операції, і доводив, що в рішенні від 17 листопада 2010 року районний суд законно застосував статті 1166 та 1167 Цивільного кодексу України 2003 року та задовольнив його позов, а рішення від 21 лютого 2011 року (залишене без змін 25 липня 2011 року), яким було відмовлено у задоволенні його позову, було незаконним.

2. Оцінка Суду

(а) Прийнятність

23. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

(b) Суть

24. Суд повторює, що до компетенції Суду не належить розгляд стверджуваних помилок щодо питань факту або права, яких припустилися національні суди, якщо тільки такі помилки не порушили права та свободи, що охороняються Конвенцією,- наприклад, як виняток, можна стверджувати, що помилки становлять несумісну зі статтею 6 Конвенції "несправедливість". Суд не має діяти як четверта інстанція, а тому не ставитиме оцінку національних судів під сумнів на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо їхні висновки не можна вважати свавільними або явно необґрунтованими (див. рішення у справі "Бочан проти України (№ 2)" [ВП] (Bochan v. Ukraine (no. 2) [GC], заява № 22251/08, пункт 61, ЄСПЛ 2015).

25. Крім того, Суд повторює, що в рішеннях національних судів мають належним чином бути викладені підстави, на яких вони ґрунтуються. Ступінь застосування цього обов’язку обґрунтовувати рішення може змінюватися залежно від характеру рішення та має визначатись у контексті обставин справи. Це зобов’язання не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, висунутий скаржником, а передбачає, що сторони судового провадження можуть розраховувати на отримання конкретної та чіткої відповіді на аргументи, які є вирішальними для результату цього провадження (див. рішення у справі "Морейра Феррейра проти Португалії (№ 2)" [ВП] (Moreira Ferreira v. Portugal (no. 2) [GC], заява № 19867/12, пункт 84, ЄСПЛ 2017 (витяги), та наведені у ньому посилання). Отже, рішення національного суду не може вважатися свавільним настільки, щоб завдати шкоду справедливості судового розгляду, якщо для цього відсутні підстави або якщо наведені причини ґрунтуються на явній помилці факту чи права, допущеній національним судом, що призведе до "відмови у правосудді" (там само, пункт 85).

26. Суд також нагадує, що принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов’язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять його в явно гірше становище порівняно з його опонентом (див. рішення у справах "Авотіньш проти Латвії [ВП] (<...>) [GC], заява № 17502/07, пункт 119, й інші посилання, ЄСПЛ 2016, та "Регнер проти Чехії" [ВП] (Regner v. the Czech Republic) [GC], заява № 35289/11, пункт 146, від 19 вересня 2017 року). До того ж, право на змагальний судовий процес, в принципі, означає надання сторонам можливості ознайомлюватися та коментувати всі надані докази або подані зауваження з метою впливу на рішення суду. Крім того, сторони повинні мати можливість подати будь-які докази, необхідні для того, аби їхні вимоги задовольнили (див. рішення у справі "Клінік дез Акація та інші проти Франції" (Clinique des Acacias and Others v. France), заява № 65399/01 та 3 інші заяви, пункти 36-43, від 13 жовтня 2005 року). До того ж, суд, який розглядає справу, повинен сам дотримуватися принципу змагальності, наприклад, якщо він розглядає справу на підставі обґрунтування або заперечення, висловленого ним за власною ініціативою (див. рішення у справі "Чепек проти Чехії" (<...>), заява № 9815/10, пункти 45 та 51-60, від 05 вересня 2013 року).