Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Карташов проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Арнфінн Бордсен (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 66362/11), яку 14 жовтня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Андрій Васильович Карташов (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скаргу за пунктом 1 та підпунктом "d" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо ненадання заявнику можливості допитати потерпілих від злочину під час повторного судового розгляду, який призвів до засудження заявника, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 26 листопада 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заявник стверджував, що хоча потерпілі від злочину, у скоєнні якого він був визнаний винним, були допитані під час первинного розгляду справи судом першої інстанції, після скасування вироку за апеляційною скаргою йому не дозволили знову допитати цих потерпілих під час нового розгляду справи іншим суддею, який зрештою визнав його винним.

2. Заявник народився у 1968 році і проживає у м. Одесі.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. Заявник має юридичну освіту. До подій, які стали підставою для порушення провадження щодо нього, він надавав юридичні послуги підприємцю, пану Ш., який керував ринком у м. Маріуполі. У січні 2006 року Ш. затримали за те, що він, як стверджувалося, вимагав хабара за виділення земельної ділянки на території ринку третій стороні.

6. Згідно з пред’явленими заявнику обвинуваченнями, за якими він зрештою був визнаний винним, заявник запропонував Ш. і його цивільній дружині, пані М., стати їхнім посередником у наданні 10 000 доларів США (далі - доларів) хабара слідчому та судді, у провадженні яких перебувала справа щодо Ш., аби забезпечити обрання Ш. м’якого покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. Ш. і М. звернулися зі скаргами до органів державної влади. Останні надали їм банкноти, серійні номери яких були задокументовані, а також відеокамеру для запису їхньої зустрічі із заявником. Дозвіл на здійснення прихованої зйомки було надано суддею Апеляційного суду Донецької області (далі - апеляційний суд).

7. М. передала гроші заявнику в нотаріальній конторі дружини заявника. Одразу після цього заявника було затримано, а гроші у нього вилучено.

8. Упродовж усього провадження заявник наполягав на тому, що гроші, які він просив та отримав, були не хабарем, а оплатою послуг захисника з іншого міста (з м. Донецька чи м. Києва), який мав захищати Ш.

9. Заявнику пред’явили обвинувачення у замаху на шахрайство, оскільки органи державної влади не знайшли доказів того, що заявник насправді пропонував гроші будь-якій посадовій особі або дійсно мав намір це зробити, а також у підбурюванні до надання хабара.

10. Під час досудового слідства слідчий офіційно визнав Ш. і М. потерпілими, процесуальний статус яких за національним законодавством відрізняється від статусу свідків (див. пункти 24 та 25). Вони надали показання, виклавши зазначений опис подій, на якому ґрунтувалися пред’явлені заявнику обвинувачення (див. пункт 6). Між ними та заявником були проведені очні ставки.

11. Справу заявника розглянув Жовтневий районний суд міста Маріуполя. Позиція заявника полягала в тому, що отримані ним гроші мали бути використані для найму захисника для Ш. Він стверджував, що після його затримання жодного руху у кримінальній справі про хабарництво стосовно Ш. не було, вказавши, що Ш. і М. використали скаргу на заявника, аби врегулювати проблеми Ш. із законом у зв’язку з пред’явленим йому обвинуваченням у хабарництві. Надане суду відео його зустрічі з М. було змонтоване з різних розмов таким чином, аби здавалося, що заявник просив гроші для надання хабара, при цьому всі його твердження про необхідність грошей для найму захисника були вирізані.

12. Ш. і М. були допитані та згідно із протоколами судових засідань суду першої інстанції підтвердили свої показання, надані під час досудового слідства. Заявник без будь-яких уточнень стверджував, що насправді показання цих свідків суперечили їхнім показанням, наданим під час досудового слідства.

13. 31 грудня 2009 року суд першої інстанції визнав заявника винним у вчиненні замаху на шахрайство та підбурювання до надання хабара й обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки. Суд посилався, зокрема, на показання потерпілих, протоколи працівників міліції, що підтверджували передачу банкнот М. та їхнє вилучення у заявника, а також відеозапис зустрічей М. і заявника.

14. 12 березня 2010 року апеляційний суд скасував вирок суду першої інстанції та направив справу на новий розгляд іншим складом суддів. Підставою стала низка порушень у документуванні відеозапису: зокрема, суд першої інстанції не отримав копію ухвали апеляційного суду, якою санкціонувався запис прихованою камерою (див. пункт 6), а також марка наданої М. працівниками міліції відеокасети не співпадала з маркою касети, на яку фактично здійснювався запис.

15. Під час нового судового розгляду суд першої інстанції дослідив відеозапис зустрічі заявника та М., а також детально розглянув обставини, за яких він був здійснений, послідовність зберігання фрагментів і перевірив твердження заявника про підробку запису для доведення його вини. Суд вказав на висновок експерта, відповідно до якого не можна було виключати, що відеозапис був копією, яку могли відредагувати. Суд також зазначив, що ухвала апеляційного суду, якою санкціонувався запис, мала гриф "секретно", тому суд не міг її дослідити. За цих підстав суд першої інстанції вирішив визнати відеозапис недопустимим доказом і вилучити його з доказової бази.

16. Суд також допитав таких свідків:

(i) юриста С., який зазначив, що заявник обговорював з ним справу Ш., але нічого не говорив йому про свій намір найняти захисника з іншого міста;

(ii) чотирьох працівників міліції та прокуратури, які брали участь у кримінальному провадженні щодо Ш. Вони засвідчили, що заявник надав правову допомогу Ш. у зв’язку з цим провадженням і контактував з ними з різних технічних питань, але ніколи не пропонував їм хабарі;

(iii) К., знайомого заявника, який засвідчив, що заявник просив його позичити Ш. і М. 10 000 доларів, оскільки вони потребували грошей для "врегулювання питання притягнення до відповідальності за хабарництво". Спочатку свідок розглядав можливість позичити гроші та взяти як заставу частку у компанії Ш. і М. Однак зрештою він дійшов висновку, що така застава була недостатньою, і відмовився позичати гроші;

(iv) дружину заявника, в нотаріальній конторі якої був затриманий заявник, та її працівника. Вони зазначили, що М. відвідувала контору та спілкувалася із заявником.

17. Під час повторного розгляду справи суд першої інстанції неодноразово викликав потерпілих і звертався до працівників міліції з проханням доставити їх у судові засідання, але вони не з’являлися з невідомих причин. У судовому засіданні, яке відбулося 11 жовтня 2010 року о 10 год. 50 хв., суд вказав на невиконання з незрозумілих причин його постанови щодо доставлення Ш. і М. до суду. Суд переніс засідання на 15 год. 45 хв. Відновивши засідання у вказаний час, суд зазначив, що Ш. і М. подали заяву з проханням розглянути справу за їхньої відсутності.

18. Суд запитав думку сторін, чи вважали вони можливим оголошення попередніх показань потерпілих. Захисник заявника відповів, що згідно із законодавством потерпілі мали право відмовитись давати показання (див. пункт 25), і тому вважав можливим оголосити їхні попередні показання. Однак захисник наполягав на виклику слідчого Б., який проводив досудове слідство у справі.

19. Суд вирішив оголосити показання потерпілих і Б.

20. Коментуючи їх, заявник вказав на розбіжності у показаннях Б. Він та його захисник наполягали на тому, що Б. мусив з’явитися у судове засідання і надати показання у справі, зокрема пояснити, чому він вирішив визнати Ш. і М. потерпілими. Заявник також вважав дивним, що відсутні вранці потерпілі встигли до 15 год. 30 хв. подати заяву з проханням розглянути справу без них. Можливо на потерпілих чинився тиск, щоб вони підписали таку заяву. Він наполягав на їхньому допиті у суді. Суд відхилив це клопотання, зазначивши, що провадження тривало вже протягом довгого періоду часу і всі відповідні обставини були ретельно розглянуті та встановлені. Суд вважав дослідження доказів завершеним і запропонував сторонам виступити з останнім словом.

21. 21 жовтня 2010 року суд першої інстанції знову визнав заявника винним за тими самими обвинуваченнями та обрав йому таке ж покарання. Суд посилався, зокрема, на:

(i) показання потерпілих, надані під час досудового слідства та підтверджені під час очних ставок із заявником, проведених під час досудового слідства, а також під час попереднього судового розгляду (див. пункти 10 та 12);

(ii) протоколи працівників міліції, якими підтверджувалася передача банкнот М. та їхнє вилучення у заявника;

(iii) показання свідків, наведені в підпунктах (i)-(iii) пункту 16. У контексті цих доказів суд, зокрема, дійшов висновку про відсутність доказів на підтвердження пояснення заявника, що він отримав гроші для найму захисника для Ш.

22. У своїх апеляційній та касаційній скаргах до апеляційного суду та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (див. наступний пункт) заявник, зокрема, стверджував, що суддя першої інстанції безпідставно відхилила клопотання заявника про допит потерпілих для усунення суперечностей в їхніх показаннях, а також необґрунтовано посилалася на показання потерпілих, яких вона особисто не заслухала.

23. 24 грудня 2010 року апеляційний суд та 16 червня 2011 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишили вирок суду першої інстанції без змін. Суди встановили, що вина заявника була достатньо доведена, вказавши на докази, наведені у вироку суду першої інстанції (див. пункт 21).

24.Стаття 49 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК України), яка регулювала кримінальне провадження щодо заявника, передбачає:

"Потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду ...

Громадянин, визнаний потерпілим від злочину, вправі давати показання у справі ...".

25. Національне законодавство (статті 49 та 70 КПК України та статті 384 та 385 Кримінального кодексу України) встановлювало відмінність статусу потерпілих від інших свідків у тому, що інші свідки були зобов’язані з’являтися за викликом та давати показання, а також несли кримінальну відповідальність за відмову давати показання, тоді як потерпілі мали право давати показання, але могли відмовитись від цього та не несли жодної кримінальної відповідальності за таку відмову. Однак, якщо потерпілий вирішив давати показання, він ніс відповідальність за неправдиві показання, як і будь-який інший свідок.