Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Гранков проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Арнфінн Бордсен (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 16800/16), яку 15 березня 2016 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Сергій Олександрович Гранков (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про заяву,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 21 січня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заявник тримався під вартою у зв’язку з кримінальними обвинуваченнями на частині Донбасу, яка перебуває під контролем Уряду України, тоді як матеріали його кримінальної справи залишилися у тій частині, яку Уряд більше не контролює. Зрештою заявника звільнили, оскільки суди не змогли продовжити розгляд справи за відсутності матеріалів справи. Заявник стверджував, що тримання його під вартою за обставин, коли суди не могли розглядати його кримінальну справу, суперечило вимогам пунктів 1-4 статті 5 Конвенції . Він також стверджував, що не мав забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з цим.

2. Заявник народився у 1971 році і проживає у м. Костянтинівці. Йому була надана правова допомога, і його представляла пані Н.Г. Охотнікова - юрист, яка практикує у м. Києві.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. У травні 2012 року щодо заявника було порушено кримінальну справу за фактом скоєння грабежу та замаху на зґвалтування неповнолітньої 12 травня 2012 року у м. Горлівці.

6. 25 травня 2012 року заявника затримали.

7. 01 червня 2012 року Центрально-Міський районний суд міста Горлівки обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Суд взяв до уваги аргументи слідчого та зазначив, що заявник мав чотири судимості, не працював та не мав стійких соціальних зв’язків, і тому у випадку звільнення з-під варти міг продовжити свою злочинну діяльність та переховуватися.

8. 17 грудня 2013 року Центрально-Міський районний суд міста Горлівки визнав заявника винним у вчиненні крадіжки і замаху на зґвалтування при обтяжуючих обставинах та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк сім років і шість місяців. Строк відбуття ним покарання мав обчислюватися з 25 травня 2012 року, і він мав залишатися під вартою до розгляду його апеляційної скарги.

9. 14 травня 2014 року Апеляційний суд Донецької області скасував вирок і направив справу на новий розгляд тим самим судом першої інстанції, а також продовжив строк тримання заявника під вартою, не вказавши підстав для тримання під вартою або строку такого тримання. Суд постановив, що змінене обвинувачення з грабежу на крадіжку не було належним чином пред’явлене заявнику, а розгляд обвинувачень та оцінка доказів у зв’язку з цим були незрозумілими.

10. У результаті подій весною та влітку 2014 року, описаних в рішеннях у справах "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine), заява № 2945/16, пункти 9-12, від 25 липня 2017 року, та "Цезар та інші проти України" (Tsezar and Others v. Ukraine), заява № 73590/14 та 6 інших заяв, пункти 6-12, від 13 лютого 2018 року, Уряд втратив контроль над м. Горлівкою. На момент цих подій заявник тримався в Артемівській-1 установі виконання покарань, розташованій у частині Донецької області, яка залишається під контролем Уряду України. Він перебував у цій установі до звільнення (див. пункт 18).

11. У вересні 2014 року згідно із Законом України № 1632-VII (див. пункт 32) справи, підсудні Центрально-Міському районному суду міста Горлівки, були передані Слов’янському міськрайонному суду (далі - новий суд першої інстанції). Однак матеріали справи до нового суду першої інстанції надіслані не були. Матеріали кримінальної справи заявника залишилися у приміщенні первинного суду першої інстанції у м. Горлівці.

12. 20 квітня 2015 року заявник звернувся до Артемівського міськрайонного суду з клопотанням про звільнення.

13. 06 липня 2015 року новий суд першої інстанції відмовив у задоволенні заяви прокурора про здійснення судового провадження у кримінальній справі у зв’язку з тим, що не міг зробити це за відсутності матеріалів справи та, зокрема, обвинувального акта. 31 липня 2015 року Державна судова адміністрація України (орган, відповідальний за адміністративні та організаційні аспекти роботи судів) повідомила новий суд першої інстанції про неможливість безпечно передати матеріали з Центрально-Міського районного суду міста Горлівки.

14. 22 липня 2015 року Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звернулась із листом до Артемівського міськрайонного суду, запитавши, чому клопотання заявника про звільнення не було розглянуте.

15. 30 липня 2015 року заявник звернувся до нового суду першої інстанції з клопотанням про звільнення.

16. 04 серпня 2015 року Артемівський міськрайонний суд повідомив заявника та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про те, що 08 липня 2015 року він звернувся до Державної судової адміністрації України з проханням надати інформацію про можливість передачі матеріалів справи з території, що не контролювалася Урядом.

17. 07 серпня 2015 року новий суд першої інстанції відмовився прийняти до свого провадження клопотання заявника про звільнення у зв’язку з відсутністю у нього матеріалів справи.

18. 16 вересня 2015 року Артемівський міськрайонний суд провів habeas corpus засідання у присутності заявника (див. відповідне положення Кримінального процесуального кодексу України, пункт 29) та звільнив його. Суд зазначив, що заявник тримався під вартою законно, на підставі постанови Центрально-Міського районного суду міста Горлівки від 01 червня 2012 року (див. пункт 7). Водночас суд вказав на труднощі, з якими зіткнувся новий суд першої інстанції, що розпочав розгляд справи (див. пункт 13), та зазначив, що 16 липня 2015 року новий суд першої інстанції повідомив Артемівський міськрайонний суд, що досі не отримав матеріали справи. Артемівський міськрайонний суд дійшов висновку, що було невідомо, коли розгляд провадження щодо заявника зможе продовжитися. У зв’язку з цією невизначеністю він мав бути звільнений. Це було пов’язано з тим, що згідно з Кримінальним процесуальним кодексом України запобіжні заходи, такі як тримання під вартою, застосовувалися з метою досягнення дієвості кримінального провадження, а тримання під вартою фактично за відсутності такого провадження порушувало принцип законності тримання під вартою (див. пункти 26 та 27). Суд посилався на пункт 4 статті 5 Конвенції та положення Кримінального процесуального кодексу України, що передбачають верховенство міжнародних договорів над положеннями Кодексу, обов’язковість практики Суду та принцип законності (див. пункти 25 і 26).

19. У певний момент після цього новий суд першої інстанції призначив судовий розгляд справи заявника на 02 лютого 2016 року. Незрозуміло, на яких матеріалах справи ґрунтувалась його постанова. Не виключено, що певні матеріали справи були або передані з території, яка не контролювалася Урядом, або іншим чином відновлені та передані новому суду першої інстанції, або що суд першої інстанції вирішив продовжити розгляд на підставі уже наявних у нього в обмеженій кількості матеріалів справи.

20. 02 лютого 2016 року новий суд першої інстанції зазначив, що заявник не з’явився у судове засідання за викликом, а його місцезнаходження було невідомим. Тому суд оголосив його у розшук та постановив взяти під варту. 26 липня 2016 року заявника затримали.

21. 05 жовтня 2016 року новий суд першої інстанції визнав заявника винним за тим самим обвинуваченням та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк сім років. Однак, обчисливши один день, проведений у слідчому ізоляторі, як два дні позбавлення волі після засудження згідно з чинними на той момент положеннями Кримінального процесуального кодексу України (див. згадане рішення у справі "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine), пункт 46), строк покарання заявника вважався відбутим, і його звільнили. До цього у період з 25 травня 2012 року по 16 вересня 2015 року та з 26 липня 2016 року по 05 жовтня 2016 року він тримався під вартою у СІЗО.

І. КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 1960 РОКУ ТА КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 2012 РОКУ

22. 19 листопада 2012 року набрав чинності Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року (далі - Кодекс 2012 року). Однак за певних обставин до проваджень, порушених до набрання чинності Кодексом 2012 року, продовжував застосовуватися Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (далі - Кодекс 1960 року).

23. Відповідні положення Кодексу 1960 року щодо тримання під вартою під час розслідування та судового розгляду наведені в рішенні Суду у справі "Молодорич проти України" (Molodorych v. Ukraine), заява № 2161/02, пункти 56-58, від 28 жовтня 2010 року.

24. Відповідно до пункту 9 Перехідних положень Кодексу 2012 року запобіжні заходи, у тому числі тримання під вартою, застосовані до 20 листопада 2012 року відповідно до норм Кодексу 1960 року, мали продовжувати свою дію до моменту їх зміни, скасування чи припинення відповідно до положень Кодексу 1960 року.

25.Стаття 9 Кодексу 2012 року гарантує загальний принцип законності, тобто усі органи державної влади, які беруть участь у кримінальному процесі, зобов’язані додержуватися вимог закону. Частина четверта цієї статті передбачає, що у разі якщо норми Кодексу суперечать міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, застосовуються положення відповідного міжнародного договору України. Частиною п’ятою передбачається застосування кримінального процесуального законодавства з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

26.Стаття 12 Кодексу 2012 року передбачає, що затримання і тримання під вартою можуть ґрунтуватися лише на підставах, передбачених цим Кодексом, та обиратися лише відповідно до порядку, визначеного цим Кодексом; стаття також передбачає, що кожен, хто тримається під вартою понад строки, передбачені Кодексом, має бути негайно звільнений.

27.Стаття 131 Кодексу 2012 року передбачає, що заходи забезпечення кримінального провадження, такі як тримання під вартою під час досудового слідства, застосовуються з метою досягнення дієвості провадження.

28.Частина перша статті 194 Кодексу 2012 року передбачає, що під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу суд повинен розглянути, чи довів прокурор: (i) наявність обґрунтованої підозри щодо обвинуваченого; (іі) наявність ризику переховування обвинуваченого, перешкоджання розслідуванню, повторного вчинення злочину тощо; та (iii) недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання цьому ризику.

29.Стаття 206 Кодексу 2012 року передбачає процедуру habeas corpus, згідно з якою суд, в межах територіальної юрисдикції якого тримається особа, повинен постановити ухвалу, якою має зобов’язати орган державної влади, під вартою якого тримається особа, негайно доставити будь-яку особу, стосовно якої існує інформація, що свідчить про тримання цієї особи під вартою за відсутності достатніх юридичних підстав. Суддя зобов’язаний звільнити таку особу, якщо встановить, що юридичні підстави для тримання під вартою відсутні, хибні чи недостатні.

II. ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 2003 РОКУ

30.Стаття 1176 Кодексу покладає на державу зобов’язання відшкодувати особі у повному обсязі шкоду, завдану їй внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу (у тому числі тримання під вартою), незалежно від вини відповідних посадових і службових осіб або органу державної влади. У ній також вказується, що право на відшкодування "виникає у випадках, передбачених законом".

III. ЗАКОН УКРАЇНИ № 1632-VII "ПРО ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВОСУДДЯ ТА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У ЗВ’ЯЗКУ З ПРОВЕДЕННЯМ АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ"

31. Закон був ухвалений 12 серпня 2014 року та набрав чинності 20 серпня 2014 року. На момент подій воєнні дії, які проводилися урядовими силами України у Донецькій та Луганській областях, визначалися як "антитерористична операція".

32. На момент подій частина перша статті 1 Закону уповноважила Голову Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ визначити суди для розгляду кримінальних справ, підсудних зазвичай розташованим в районі проведення антитерористичної операції судам, які на той момент не могли здійснювати правосуддя.

33.Частина третя статті 1 передбачає, що справи, розгляд яких не закінчено і які перебувають у провадженні судів, що не могли здійснювати правосуддя, мали бути передані судам відповідно до встановленої згідно із Законом підсудності. У разі неможливості передачі матеріалів справи провадження має здійснюватися за документами і матеріалами, поданими сторонами, "за умови, що такі документи і матеріали є достатніми для ухвалення відповідного судового рішення".

IV. ЗАКОН УКРАЇНИ 1994 РОКУ "ПРО ПОРЯДОК ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ГРОМАДЯНИНОВІ НЕЗАКОННИМИ ДІЯМИ ОРГАНІВ, ЩО ЗДІЙСНЮЮТЬ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ, ОРГАНІВ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ, ПРОКУРАТУРИ І СУДУ" (ДАЛІ - ЗАКОН УКРАЇНИ "ПРО ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ")

34. Відповідно до статті 1 Закону особа має право на відшкодування шкоди, завданої, зокрема, незаконним повідомленням про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконним взяттям і триманням під вартою. У таких випадках особам надається відшкодування шкоди незалежно від вини посадових осіб правоохоронних органів і судів. Стаття 2 передбачає випадки, коли виникає право на відшкодування шкоди, серед них у випадку, коли в судовому рішенні встановлюється факт незаконного тримання під вартою.

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТІВ 1 ТА 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

35. Заявник скаржився на те, що тримання його під вартою у період з 14 травня 2014 року по 16 вересня 2015 року суперечило вимогам пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції , відповідні частини якої передбачають:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.".