Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням

У справі "Дакус проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ерік Мьосе (<...>), Голова,

Йонко Грозєв (<...>),

Габріеле Куцско-Штадльмайєр (<...>), судді,

та Енн-Марі Дуге (<...>), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 21 листопада 2017 року,

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 19957/07), яку 24 квітня 2007 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Наталія Василівна Дакус (далі - заявниця).

2. Заявницю, якій була надана правова допомога, представляла пані Л.Г. Ібадова - юрист, яка практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляли його Уповноважені, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції України.

3. 07 лютого 2013 року про заяву було повідомлено Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця народилась у 1978 році та проживає у м. Калуші.

5. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

6. У 1996 році В.Д., майбутньому чоловікові заявниці, та його батькам, що проживали у відомчому житловому приміщенні (далі - квартира "А"), яке належало Державному підприємству "К.Т." (далі - підприємство "К.Т."), останнє надало можливість обміняти це житлове приміщення на більше відомче житлове приміщення (далі - квартира "Б"), яке теж належало цьому ж підприємству. Прийнявши цю пропозицію, троє з них підписали письмове зобов’язання звільнити квартиру "А", коли вони переїдуть до квартири "Б".

7. У липні 1997 року заявниця одружилася з В.Д. і переїхала до нього, його батьків і брата до квартири "А".

8. У 1998 році народився син заявниці та В.Д. Разом із заявницею він був зареєстрований місцевим органом влади як співнаймач квартири "А", оскільки вони обидва стали членами родини основних наймачів.

9. У 1999 році підприємство "К.Т." передало квартиру "А" у комунальну власність.

10. Після цього у різні дати чоловік заявниці та його батьки переїхали до квартири "Б" та зареєстрували своє місце проживання за новою адресою.

11. Згідно з твердженнями Уряду, на той момент заявниця та її син також переїхали до квартири "Б".

12. Згідно з твердженнями заявниці, вона та її син залишилися проживати в квартирі "А", оскільки її шлюб з В.Д. розпадався і спільне проживання стало нестерпним.

13. У серпні 2004 року В.Д. і заявниця розлучилися.

14. 20 липня 2005 року підприємство "К.Т." вирішило перерозподілити квартиру "А" сім’ї свого працівника Р., який проживав у гуртожитку.

15. У жовтні 2005 року підприємство "К.Т." звернулося з позовом до Калуського міськрайонного суду, вимагаючи, зокрема, виселення заявниці та її сина з квартири "А". Воно стверджувало, що жодних законних підстав для їхнього перебування у квартирі, яка була перерозподілена новому наймачу (Р.), не було.

16. 25 липня 2006 року суд відмовив у задоволенні позову про виселення заявниці та її сина. Зокрема суд встановив, що заявниця законно заселилась до квартири "А" як член родини основних наймачів, і, таким чином, набула всіх прав наймача соціального житла у розумінні статті 64 Житлового кодексу України (1983 року). Вона та її син ніколи не брали на себе зобов’язання переселитись і на час подій залишалися мешканцями квартири "А". Вони не були включені до ордера на квартиру "Б" та їм не надавалось жодне інше житло. Тому вони не могли бути виселені без надання їм альтернативного житла. Більше того, у 1999 році підприємство "К.Т." передало квартиру "А" у комунальну власність. Отже, у 2005 році воно не мало права перерозподіляти цю ж квартиру родині Р. або звертатися з цим позовом.

17. Підприємство "К.Т." подало апеляційну скаргу, посилаючись на статтю 55 Житлового кодексу України .

18. 14 вересня 2006 року Апеляційний суд Івано-Франківської області скасував ухвалу від 25 липня 2006 року та постановив виселити заявницю та її сина "без надання іншого житла". Він постановив, що Калуський міськрайонний суд, належним чином встановивши відповідні факти, неправильно тлумачив закон. Зокрема, відповідно до статей 55 та 99 Житлового кодексу України заявниця (разом із сином), заселившись до квартири "А" як член родини основних наймачів, також була зобов’язана, як і основні наймачі, звільнити квартиру. Тому законних підстав для подальшого проживання заявниці та її сина в квартирі "А" не було, і цей факт був достатньою підставою для їхнього виселення без надання іншого житла. Крім того, Калуський міськрайонний суд припустився помилки щодо правового статусу підприємства "К.Т.". Відповідно до статті 55 Житлового кодексу України, незважаючи на передачу майна у комунальну власність, підприємство "К.Т." залишило за собою право надати квартиру одному зі своїх працівників. Отже, воно мало законне право вимагати звільнення квартири її попередніми наймачами.

19. Заявниця подала касаційну скаргу, в якій зазначала, що вона та її малолітній син були законними і зареєстрованими наймачами спірної квартири вісім років. Протягом цього періоду вона належним чином сплачувала всі платежі, пов’язані з її проживанням у квартирі. На відміну від її колишнього чоловіка та його родичів вона та її син не зобов’язувалися звільнити квартиру "А" і не отримували жодного права на проживання в квартирі "Б" разом з ними. Відповідно виселення її та її сина фактично призведе до того, що вони стануть безпритульними.

20. 16 листопада 2006 року Верховний Суд України відмовив заявниці у задоволенні касаційної скарги, дійшовши висновку, що в її заявах не було аргументів, які б вказували на існування проблеми у застосуванні чинного законодавства.

21. 15 грудня 2006 року заявниця звернулася до Калуського міськрайонного суду з клопотанням про відстрочення її виселення, зокрема, через відсутність в неї іншого житла та через малий розмір її заробітної плати для винаймання житла у приватному секторі.

22. 21 грудня 2006 року, коли клопотання заявниці ще перебувало на розгляді, державні виконавці прийшли до квартири "А" і змусили заявницю звільнити її та віддати ключі.

23. 25 грудня 2006 року місцевий орган реєстрації місця проживання зняв з реєстрації заявницю та її сина як мешканців квартири "А".

24. 29 грудня 2006 року Калуський міськрайонний суд задовольнив клопотання заявниці про відстрочення виселення її та її сина на три місяці, посилаючись на її статус малозабезпеченої та на інтереси малолітньої дитини.

25. За словами заявниці, після виселення вона мала терміново шукати притулок у будинку колеги, а згодом винаймати житло в різних місцях. Вона надала показання різних знайомих та копії деяких договорів оренди на конкретні періоди часу.

26. Уряд заперечив, наполягаючи на тому, що договори оренди були фіктивними, і що de facto з 2004 року заявниця постійно проживала у квартирі "Б" без належної реєстрації.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Житловий кодекс України 1983 року (у редакції чинній на час подій)

27. Відповідно до статті 55 Кодексу винаймання жилих приміщень, переданих державними підприємствами у комунальну власність, у першу чергу мало пропонуватись працівникам цих підприємств, що потребують поліпшення житлових умов.

28. Відповідно до статті 64 Кодексу члени сім’ї наймача, які проживали з цим наймачем, користувалися нарівні з наймачем усіма правами і несли усі обов’язки щодо зазначеного жилого приміщення. Якщо такі особи переставали належати до сім’ї наймача, вони мали право продовжувати займати жиле приміщення, розділяючи права і обов’язки основного наймача.

29. Наймач та члени його сім’ї могли дозволити іншим особам проживати у їхньому жилому приміщенні в якості тимчасових жильців (відповідно до статей 98 та 99 Житлового кодексу України). Однак у такому випадку тимчасові жильці не набували постійного чи самостійного права займати це житло.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

30. Заявниця скаржилася на те, що рішення про виселення її та її малолітнього сина були винесені судами несправедливо та без урахування їхньої особистої ситуації. Вона також скаржилася на те, що процедура виконання рішення про виселення була жорстокою та свавільною. Щодо зазначених скарг заявниця посилалася на низку положень Конвенції. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, вважає, що зазначені скарги мають розглядатись за статтею 8 Конвенції. Це положення передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

A. Прийнятність

1. Щодо стверджуваної відсутності втручання у "житло"

31. Уряд стверджував, що у 2004 році заявниця та її син виселилися з квартири "А" та переїхали до квартири "Б". Тому колишнє помешкання заявниці не може вважатися її "житлом" у розумінні статті 8 Конвенції. Уряд, по суті, заперечував проти застосовності оскаржуваного положення до фактів справи та стверджував, що відповідно ця скарга була явно необґрунтованою.

32. Заявниця не погодилась і стверджувала, що квартира "А" була її єдиним житлом на момент винесення рішення про виселення.

33. Суд зазначає, що згідно з висновками національних судів заявниця та її син проживали у квартирі "А" і не мали іншого житла на момент винесення рішення про їхнє виселення (див. пункти 16 і 24). Суд вважає, що ці висновки становлять достатню підставу для того, щоб дійти висновку, що спірна квартира є її "житлом" у розумінні статті 8 (див., наприклад, рішення у справі "МакКанн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 46, від 13 травня 2008 року).

34. Отже, заперечення Уряду мають бути відхилені.

2. Щодо стверджуваного зловживання правом на подання індивідуальної заяви

35. Уряд також стверджував, що ця заява вводила в оману, оскільки заявниця маніпулювала фактами та приховала важливу інформацію. У зв’язку з цим Уряд повторив, що заявниця та її син переїхали до квартири "Б" у 2004 році, та що їхній інтерес у збереженні квартири "А" не був пов’язаний зі щирим бажанням проживати у ній.