Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Карапась та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Габріеле Куцско-Штадльмайер (<…>), Голова,

Лятіф Гусейнов (<…>),

Ладо Чантурія (<…>), судді,

та Енн-Марі Дуге (<…>), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 29 вересня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

Справа стосується тверджень заявників про те, що подальше тримання їх під вартою після того, як відповідні підстави припинили існувати, було порушенням пункту 1 статті 5 Конвенції. Справа також стосується скарги першого заявника за пунктом 5 статті 5 Конвенції на відсутність у нього забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з незаконним триманням його під вартою.

1. Деталі щодо заявників наведені в таблиці у додатку.

2. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

4. Заявники відбували покарання у виді позбавлення волі за скоєння різних злочинів.

5. У дати, зазначені в таблиці у додатку, національні суди задовольнили подання адміністрацій установ виконання покарань про умовно-дострокове звільнення заявників. Ці рішення ніким не оскаржувалися, вони набрали законної сили у дати, зазначені в таблиці у додатку. Заявники були звільнені з установ виконання покарань у різні дати упродовж трьох-шести днів після набрання законної сили відповідними судовими рішеннями щодо їхнього умовно-дострокового звільнення.

6. Згідно з матеріалами справи ухвали щодо умовно-дострокового звільнення другого, третього, четвертого та п’ятого заявників постановив суддя К. У своїх зауваженнях стосовно заяв вказаних заявників Уряд надав документи, в яких було зазначено, що з 29 червня по 07 липня 2017 року суддя К. перебував на лікарняному і не міг повідомити сторони провадження про набрання законної сили відповідними судовими рішеннями протягом вказаного періоду.

ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

7. Частина п’ята статті 153 Кримінально-виконавчого кодексу України передбачає, що дострокове звільнення ув’язненого проводиться адміністрацією установи виконання покарань в день надходження відповідних документів. Якщо відповідні документи одержані після закінчення робочого дня, то звільнення проводиться наступного ранку.

I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

8. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

9. Заявники скаржились на те, що продовження тримання їх під вартою після зникнення відповідних підстав було незаконним. Крім того, перший заявник скаржився на відсутність у нього забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з незаконним триманням його під вартою. Заявники посилалися на статтю 5 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

(a) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом;

...

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.".

A. Прийнятність

10. Суд зазначає, що зазначені скарги є ані явно необґрунтованими, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

1. Пункт 1 статті 5 Конвенції

11. Заявники стверджували, що затримка у звільненні їх з установ виконання покарань, яка тривала від трьох до шести днів після набрання законної сили відповідними рішеннями суду, була незаконною та невиправданою.

12. Уряд стверджував, що тримання заявників під вартою не суперечило пункту 1 статті 5 Конвенції. Посилаючись на статтю 153 Кримінально-виконавчого кодексу України (див. пункт 7), Уряд зазначив, що заявники були звільнені без неналежних затримок після одержання повідомлень від судів про набрання законної сили відповідними судовими рішеннями щодо їх умовно-дострокового звільнення.

13. Як Суд неодноразово зазначав, певна затримка під час виконання рішення про звільнення взятої під варту особи є зрозумілою та часто неминучою з огляду на практичні міркування, пов’язані з роботою судів і дотриманням певних формальностей. Проте національні органи влади мають намагатися звести це до мінімуму (див. рішення у справах "Куінн проти Франції" (Quinn v. France), від 22 березня 1995 року, пункт 42, Серія A № 311, "Джулія Манцоні проти Італії" (Giulia Manzoni v. Іtaly), від 01 липня 1997 року, пункт 25 in fine, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1997-IV, "К.-Ф проти Німеччини" (K.-F. v. Germany), від 27 листопада 1997 року, пункт 71, Збірник 1997-VII, "Манчіні проти Італії" (Mancini v. Italy), заява № 44955/98, пункт 24, ЄСПЛ 2001-IX). Адміністративні формальності, пов’язані зі звільненням з-під варти, не можуть виправдати затримку, що перевищує кілька годин (див. рішення у справі "Ніколов проти Болгарії" (Nikolov v. Bulgaria), заява № 38884/97, пункт 82, від 30 січня 2003 року). Саме Договірні держави мають організовувати свою правову систему таким чином, щоб їхні правоохоронні органи могли дотримуватися зобов’язань щодо уникнення невиправданого позбавлення свободи (див., наприклад, рішення у справах "Сухардін проти Росії" (Shukhardin v. Russia), заява № 65734/01, пункт 93, від 28 червня 2007 року, та "Мокаллал проти України" (Mokallal v. Ukraine), заява № 19246/10, пункт 44, від 10 листопада 2011 року).

14. Суд зазначає, що у цій справі органам державної влади знадобилося від трьох до шести днів, щоб здійснити звільнення заявників. Вбачається, що затримка у звільненні другого, третього, четвертого та п’ятого заявників була спричинена не бездіяльністю адміністрації установи виконання покарань, а затримками у повідомленні національними судами у встановленому порядку адміністрацію установ виконання покарань про набрання законної сили відповідними рішеннями (див. пункт 6).

15. Крім того, Суд посилається на рішення у справі "Руслан Яковенко проти України" (Ruslan Yakovenko v. Ukraine), заява № 5425/11, пункт 69, від 04 червня 2015 року), в якому він встановив, що затримка у звільненні заявника з-під варти на два дні була несумісною з вимогами пункту 1 статті 5 Конвенції.

16. З огляду на зазначене Суд вважає, що тримання заявників під вартою після того, як судові рішення щодо умовно-дострокового звільнення набрали законної сили, не було виправданим відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції, і тому було порушено це положення.

2. Пункт 5 статті 5 Конвенції

17. Суд зауважує, що скарга першого заявника за пунктом 5 статті 5 Конвенції є аналогічною скаргам, розглянутим Судом у низці інших справ проти України (див., в якості нещодавнього прикладу, рішення у справі "Сінькова проти України" (Sinkova v. Ukraine), заява № 39496/11, пункти 79-84, від 27 лютого 2018 року). Суд доходить висновку, що перший заявник у зв’язку з незаконним триманням його під вартою не мав забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування, як це вимагається пунктом 5 статті 5 Конвенції. Отже, було порушено це положення.