П. 1 ст. 6 (цивільний аспект) • Невиконання остаточних рішень щодо прав власності на квартиру • Виконання рішення немайнового характеру може вимагати більше часу, ніж виплата грошової винагороди • Невиправдане невиконання рішень упродовж чотирьох років • Ст. 13 (+ п. 1 ст. 6) • Відсутність ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргою на невиконання рішень

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Сафонов та Сафонова проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Сіофра О’Лірі (<…>), Голова,

Габріеле Куцско-Штадльмайер (<…>),

Ганна Юдківська (<…>),

Андре Потоцький (<…>),

Лятіф Гусейнов (<…>),

Ладо Чантурія (<…>),

Аня Сайбер-Фор (<…>), судді,

та Віктор Соловейчік (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву, яку 19 квітня 2010 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) двоє громадян України - п. Едуард Юрійович Сафонов і пані Наталія Олегівна Сафонова (далі - заявники),

рішення від 08 жовтня 2018 року повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги заявників на невиконання остаточних рішень, ухвалених на їхню користь, на тривалість провадження та відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з цим, і на порушення їхніх прав власності на квартиру та будівлю, а також визнати неприйнятними решту скарг у заяві,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 26 травня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

Ця справа стосується майнового спору між заявниками та органами місцевого самоврядування і приватними компаніями щодо квартири та будівлі, а також невиконання остаточних рішень суду, ухвалених на користь заявників. Заявники посилаються на пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції, а також на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції .

1. Заявники народились у 1973 та 1976 роках відповідно. Наразі вони проживають у м. Москві.

2. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

I. ПЕРШЕ ПРОВАДЖЕННЯ

4. У червні 2001 року заявники подали до Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим позов проти Ялтинської міської ради (далі - рада), вимагаючи визнати "придатною для постійного проживання" будівлю (колишній гуртожиток) за адресою: вулиця Кірова, буд. 39 "г", у м. Ялті (далі - будівля), в якій вони мешкали з 1982 року, і яка, згідно з їхніми твердженнями, нікому не належала. Вони також просили суд зобов’язати раду передати будівлю у комунальну власність і видати документ, яким їм надавався дозвіл проживати у ній (ордер на квартиру).

5. 19 вересня 2001 року суд задовольнив цей позов. 18 лютого 2002 року Апеляційний суд Автономної Республіки Крим (далі - Апеляційний суд АР Крим) залишав це рішення без змін.

6. 24 січня 2003 року виконавчий комітет Ялтинської міської ради (далі - комітет) ухвалив рішення про надання заявникам ордера на квартиру № 2 (далі - квартира) у зазначеній будівлі.

7. 05 жовтня 2004 року відповідно до рішення того самого комітету заявники та їхній син стали власниками квартири та їм було видано відповідне свідоцтво про право власності.

8. 06 жовтня 2004 року Ялтинське бюро технічної інвентаризації (далі - бюро інвентаризації) зареєструвало право власності заявників на квартиру.

9. 07 вересня 2005 року рада виключила будівлю з об’єктів комунальної власності, оскільки квартири були приватизовані їхніми мешканцями. Вона також передала будівлю у спільну приватну власність заявників і власників інших квартир у будівлі.

10. У незазначену дату компанія "ЗАТ "Санаторій ім. С.М. Кірова" (далі - компанія 1) звернулася до Ялтинського міського суду із заявою про відновлення провадження у справі та перегляд рішення від 19 вересня 2001 року у зв’язку з нововиявленими обставинами. Вона стверджувала, що була власником будівлі.

11. 18 листопада 2005 року суд задовольнив цю заяву, скасував рішення від 19 вересня 2001 року та відновив провадження у справі. У ході провадження компанія 1 подала зустрічну позовну заяву, вимагаючи скасувати рішення від 24 січня 2003 року та 07 вересня 2005 року, визнати недійсним свідоцтво про право власності заявників на квартиру та виселити їх.

12. 15 травня 2007 року суд залишив без задоволення вимоги заявників і компанії 1. Він встановив, що заявники мали дійсне право власності на квартиру, і тому їхній позов від червня 2001 року проти ради був безпідставним. Крім того, суд не виявив жодних доказів для висновку про належність будівлі компанії 1.

13. 15 жовтня 2007 року Апеляційний суд АР Крим скасував зазначене рішення, залишив без задоволення скаргу заявників і частково задовольнив позов компанії 1. Він скасував рішення від 24 січня 2003 року та 07 вересня 2005 року, визнав недійсним свідоцтво заявників про право власності на квартиру та зобов’язав бюро інвентаризації зареєструвати компанію 1 як власника будівлі. У задоволенні позовної вимоги компанії 1 щодо виселення заявників було відмовлено.

14. Заявники подали касаційну скаргу. Тим часом компанія 1 зареєструвала право власності на будівлю, а 17 січня 2008 року продала її компанії "ТОВ "Тораз-К" (далі - компанія 2), не засвідчивши при цьому договір купівлі-продажу у нотаріуса.

15. 09 квітня 2008 року Верховний Суд України скасував рішення від 15 жовтня 2007 року та направив справу на новий розгляд до Апеляційного суду АР Крим, який 10 листопада 2008 року залишив без змін рішення від 15 травня 2007 року.

16. 29 січня 2009 року заявники звернулись до Ялтинського міського суду з позовом про поворот виконання рішення від 15 жовтня 2007 року.

17. 17 червня 2009 року Верховний Суд України залишив без змін рішення від 15 травня 2007 року та 10 листопада 2008 року. Невдовзі після цього, 16 вересня 2009 року, компанія 2 продала будівлю компанії "ТОВ "Сельбілляр" (далі - компанія 3).

18. 04 листопада 2009 року Ялтинський міський суд задовольнив заяву про поворот виконання рішення від 15 жовтня 2007 року та зобов’язав бюро інвентаризації зареєструвати право власності заявників на квартиру. Ця ухвала набрала законної сили 12 листопада 2009 року, але залишилася невиконаною.

19. 20 січня 2010 року бюро інвентаризації повідомило заявників про неможливість виконання зазначеної ухвали та реєстрації їхніх прав власності на квартиру, оскільки ця квартира, як і будівля, вже були зареєстровані як власність компанії 3 на підставі договору купівлі-продажу від 16 вересня 2009 року.

II. ДРУГЕ ПРОВАДЖЕННЯ

20. У незазначену дату заявники ініціювали адміністративне провадження в Ялтинському міському суді, оскаржуючи відмову бюро інвентаризації поновити реєстрацію їхнього права власності на квартиру.

21. 16 лютого 2010 року суд ухвалив рішення на користь заявників і зобов’язав бюро інвентаризації поновити реєстрацію їхнього права власності на квартиру. Крім того, суд зазначив, що компанія 3 була зареєстрована як власник будівлі, але не квартири, яка була окремим об’єктом нерухомого майна, що належав заявникам.

22. 22 листопада 2010 року Севастопольський апеляційний адміністративний суд залишив цю постанову без змін, і, таким чином, вона набрала законної сили, але залишилася невиконаною.

III. ТРЕТЄ ПРОВАДЖЕННЯ

23. У незазначену дату компанія 2 звернулася до суду з позовом проти компанії 1, вимагаючи визнати дійсним договір купівлі-продажу від 17 січня 2008 року (див. пункт 14) та визнати його право власності на будівлю.

24. 21 травня 2009 року Господарський суд АР Крим задовольнив позов компанії 2 та визнав компанію 2 власником будівлі.

25. 11 вересня 2009 року бюро інвентаризації зареєструвало компанію 2 як власника будівлі.

26. 22 лютого 2010 року Вищий господарський суд України скасував рішення від 21 травня 2009 року та направив справу на новий розгляд.

27. 03 березня 2010 року компанія 3, яка 16 вересня 2009 року придбала будівлю у компанії 2, продала її компанії "Хай Тек Груп Лтд" (далі - компанія 4). 02 квітня 2010 року компанія 4 зареєструвала своє право власності на будівлю у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

28. 07 червня 2010 року Господарський суд АР Крим припинив провадження, оскільки компанії 1 і 2 були ліквідовані.

IV. ЧЕТВЕРТЕ ПРОВАДЖЕННЯ

29. У березні 2010 року заявники звернулися до Ялтинського міського суду з позовом проти компаній 2-4 та бюро інвентаризації, вимагаючи визнати недійсними договори купівлі-продажу від 16 вересня 2009 року та 03 березня 2010 року (див. пункти 17 і 27), підтвердити їхнє право власності на квартиру, витребувати будинок від компанії 4 та виплатити відшкодування моральної шкоди. Вони стверджували, що згідно з чинним рішенням від 07 вересня 2005 року (див. пункт 9) вони були власниками будівлі спільно з іншими власниками квартир у ній. Крім того, заявники стверджували, що будівлю було продано разом з квартирами в ній, у тому числі з їхньою власною (див. пункт 27).

30. 14 квітня 2011 року суд частково задовольнив позов, визнав недійсними спірні договори купівлі-продажу та зобов’язав відповідачів виплатити заявникам відшкодування моральної шкоди. Він встановив, що квартира була незаконно включена до цих договорів. Також зазначивши, що право власності заявників на квартиру та будівлю було засвідчене відповідними дійсними свідоцтвами, виданими радою, а будівля досі "знаходилася у користуванні" заявників, суд встановив, що не було необхідності підтверджувати їхнє право власності, та відхилив решту їхніх вимог.

31. 04 липня 2011 року Апеляційний суд АР Крим скасував це рішення. Він постановив, що оскільки не було доказів порушення прав власності заявників на квартиру і вони продовжували жити в ній, їхній позов про захист права, яке не було порушено, не міг бути задоволений. Зокрема, він посилався на постанову від 16 лютого 2010 року (див. пункт 21), якою було встановлено, що компанія 3 зареєструвала право власності на будівлю, а не на квартиру.

32. 25 жовтня 2011 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) залишив без змін рішення від 04 липня 2011 року.

33. 25 квітня 2012 року Верховний Суд України скасував ухвалу від 25 жовтня 2011 року та повернув справу на новий розгляд до ВССУ. Він залишив без змін висновки судів нижчих інстанцій про те, що заявники були власниками своєї квартири, проживали в ній, і тому не могло вимагатися повернення квартири компанією 4. Однак позов заявників також стосувався їхніх прав власності на будівлю, яка перебувала в їхніх спільній власності на підставі рішення від 07 вересня 2005 року, але суди нижчих інстанцій не врахували цей аспект позовних вимог.

34. 14 листопада 2012 року ВССУ скасував рішення від 04 липня 2011 року та направив справу до Апеляційного суду АР Крим на новий розгляд.

35. 06 лютого 2013 року на вимогу компанії 4 останній суд зупинив провадження до ухвалення остаточного рішення у п’ятому провадженні (див. пункти 38-41).

36. Заявники звернулися з касаційною скаргою на ухвалу від 06 лютого 2013 року до ВССУ, який 01 березня 2013 року відкрив касаційне провадження. Заявники не поінформували Суд про результати четвертого провадження.

37. Посилаючись на Закон України від 15 квітня 2014 року "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (далі - Закон України 2014 року), Уряд зазначив, що Київський апеляційний суд мав визначати суд, що розглядатиме справи, які зазвичай розглядали суди, розташовані на тимчасово окупованих територіях. Однак заявники не зверталися до цього суду щодо поновлення провадження у справі після винесення остаточного рішення у п’ятому провадженні (див. пункт 41). Уряд надав згаданий лист суду, в якому було зазначено, що той не розглядав питання про визначення суду для розгляду справи заявників.

V. П’ЯТЕ ПРОВАДЖЕННЯ

38. У незазначену дату компанія 4 звернулася з позовом проти ради та бюро інвентаризації, вимагаючи визнати протиправним і нечинним рішення ради від 16 січня 2004 року, згідно з яким майно санаторію ім. С.М. Кірова, якому нібито належала будівля, було передано до комунальної власності м. Ялти. Він також вимагав, щоб бюро інвентаризації утрималося від оформлення правової реєстрації на будівлю. Заявники були залучені до провадження як треті сторони.

39. 26 березня 2013 року Окружний адміністративний суд АР Крим частково задовольнив позов компанії 4 та скасував рішення від 16 січня 2004 року як протиправне. У цій же постанові він також встановив, що питання права власності на будівлю не було предметом розгляду у цій справі, і тому він не мав давати жодної правової оцінки щодо цього питання.

40. 30 травня 2013 року за апеляційними скаргами ради та іншої третьої сторони Севастопольський апеляційний адміністративний суд скасував постанову від 26 березня 2013 року та залишив без задоволення вимоги компанії 4.

41. Згідно з твердженнями Уряду (жодної копії відповідного рішення надано не було) 02 квітня 2014 року Вищий адміністративний суд України скасував постанову від 30 травня 2013 року та залишив без змін постанову від 26 березня 2013 року.

42.Стаття 331 Цивільного кодексу України (2004 року) передбачає, що права власності на нерухоме майно виникають з моменту їх державної реєстрації. Крім того, розділ 3 та прикінцеві положення Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (2004 року) передбачали, що державна реєстрація прав власності на нерухоме майно здійснювалася бюро технічної інвентаризації.

I. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ І СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З НЕВИКОНАННЯМ РІШЕНЬ ВІД 04 ЛИСТОПАДА 2009 РОКУ ТА 16 ЛЮТОГО 2010 РОКУ, А ТАКОЖ ВІДСУТНІСТЮ ЕФЕКТИВНИХ ЗАСОБІВ ЮРИДИЧНОГО ЗАХИСТУ