Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Старишко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Аня Сайбер-Фор (<...>), судді,

та Енн-Марі Дуге (<...>), в.о. заступника Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 61839/12), яку 18 липня 2012 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Анатолій Петрович Старишко (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги заявника, що його покарання у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити, і на обмеження права на побачення під час тримання його під вартою, а також про визнання решти скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 22 вересня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заявник скаржився на відсутність реальної перспективи звільнення та обмеження його права на побачення в установі виконання покарань у 2000-2014 роках.

2. Заявник народився у 1980 році та відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у Вінницькій установі виконання покарань № 1. Заявнику була надана правова допомога, і його представляла пані Ганна Овдієнко - юрист, яка практикує у м. Харкові.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. Іван Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

I. ПОКАРАННЯ У ВИДІ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

5. 14 грудня 1999 року Дніпропетровський обласний суд визнав заявника винним у скоєнні кількох епізодів вбивства при обтяжуючих обставинах і крадіжки та обрав йому покарання у виді смертної кари.

6. 30 травня 2000 року Верховний Суд України замінив смертну кару на довічне позбавлення волі і залишив решту вироку без змін.

II. ПОБАЧЕННЯ В УСТАНОВІ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ (2000-2014 РОКИ)

7. Упродовж 2000-2014 років заявник мав десять короткострокових побачень (тривалістю від однієї до чотирьох годин) зі своєю матір’ю, сестрою та тричі - зі своїм другом. Під час побачень заявник спілкувався з відвідувачами через скляну перегородку. Їхні розмови слухав працівник установи виконання покарань.

ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

8. Законодавчі положення щодо довічного позбавлення волі та президентського помилування наведені в рішенні у справі "Петухов проти України (№ 2)" (Petukhov v. Ukraine (no. 2), заява № 41216/13, пункти 75-90, від 12 березня 2019 року.

9. Відповідно до Виправно-трудового кодексу України 1970 року (втратив чинність з 01 січня 2004 року) засуджені до довічного позбавлення волі мали право на одне короткострокове побачення кожні шість місяців, яке відбувалося у присутності працівника установи виконання покарань (стаття 39).

10. У Кримінально-виконавчому кодексі України від 11 липня 2003 року, який набрав чинності 01 січня 2004 року та замінив зазначений Виправно-трудовий кодекс України, це положення залишалося незмінним до 16 лютого 2010 року, коли засуджені, які відбували покарання у виді довічного позбавлення волі, отримали право на одне короткострокове побачення кожні три місяці (стаття 151).

11. Подальший стислий виклад правових положень щодо права на побачення в установі виконання покарань, застосовних в Україні, починаючи з 2003 року, а також внесених до них змін наведені в рішеннях у справах "Тросін проти України" (Trosin v. Ukraine), заява № 39758/05, пункти 26 та 29, від 23 лютого 2012 року, та "Бігун проти України" [Комітет] (Bigun v. Ukraine) [Committee], заява № 30315/10, пункти 15-19, від 21 березня 2019 року.

ВІДПОВІДНІ ДОКУМЕНТИ РАДИ ЄВРОПИ

12. Посилання на відповідні документи Ради Європи та інші міжнародно-правові документи, а також відповідні витяги з доповідей Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі - КЗК) щодо покарання у виді довічного позбавлення волі наведені в згаданому рішенні у справі "Петухов проти України (№ 2)" (Petukhov v. Ukraine (no. 2), пункти 105-107.

13. Матеріали Ради Європи щодо права ув’язнених на побачення з родичами наведені в рішенні у справі "Хорошенко проти Росії" [ВП] (Khoroshenko v. Russia) [GC], заява № 41418/04, пункти 58-67, ЄСПЛ 2015), а уривки з відповідних доповідей КЗК процитовані в згаданому рішенні у справі "Бігун проти України" (Bigun v. Ukraine), пункт 22.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

14. Заявник скаржився на несумісність його покарання у виді довічного позбавлення волі зі статтею 3 Конвенції, яка передбачає:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".

А. Прийнятність

15. Суд зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

16. Заявник стверджував, що обставини його справи були аналогічні обставинам згаданого рішення у справі "Петухов проти України (№ 2)" (Petukhov v. Ukraine (no. 2), в якому Суд встановив порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що покарання у виді довічного позбавлення волі в Україні за своїм характером є таким, яке неможливо скоротити.

17. Уряд стверджував, що заявник мав можливість клопотати про звільнення у порядку здійснення президентського помилування, який, на його думку, був чітким і передбачуваним.

18. Суд зазначає, що в згаданому рішенні у справі "Петухов проти України (№ 2)" (Petukhov v. Ukraine (no. 2) він встановив, що порядку здійснення президентського помилування - єдиній можливості пом’якшити покарання у виді довічного позбавлення волі в Україні (окрім зміни покарання у виді довічного позбавлення волі у зв’язку зі смертельним захворюванням, яка не вважалася "перспективою звільнення") - бракувало достатньої чіткості, визначеності та прозорості (там само, пункти 174-179). Суд вирішив, що в Україні президентські повноваження щодо здійснення помилування є сучасним еквівалентом королівської прерогативи помилування, яка ґрунтується на принципі гуманності, а не на порядку, заснованому на пенологічних підставах, і з належними процесуальними гарантіями, щодо перегляду ситуації засудженого для можливої зміни його покарання у виді довічного позбавлення волі (там само, пункт 180). Суд також встановив, що існуючий в Україні режим для засуджених до довічного позбавлення волі є несумісним з метою реабілітації (там само, пункт 184).

19. Крім того, у тому ж рішенні Суд зазначив за статтею 46 Конвенції, що ця справа у частині стосовно питання того, що покарання у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити, свідчить про наявність системної проблеми, для вирішення якої вимагається вжиття заходів загального характеру (там само, пункт 194). Характер встановленого за статтею 3 Конвенції порушення свідчить, що для належного виконання цього рішення від держави-відповідача вимагатиметься впровадження реформи системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі. Механізм такого перегляду повинен гарантувати перевірку у кожному конкретному випадку, чи обґрунтовується законними пенологічними підставами триваюче тримання під вартою, а також має надавати засудженим до довічного позбавлення волі можливість передбачити з певним ступенем точності, що їм треба зробити, аби питання щодо їх звільнення було розглянуто, та за яких умов це можливо, відповідно до стандартів, розроблених у практиці Суду (там само).