Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Свіргунець проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Габріеле Куцско-Штадльмайер (<…>), Голова,

Мартіньш Мітс (<…>),

Аня Сайбер-Фор (<…>), судді,

та Віктор Соловейчік (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

цю заяву, яку 25 червня 2010 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Антоніна Анатоліївна Свіргунець (далі - заявниця), та зауваження сторін,

беручи до уваги, що 04 грудня 2018 року Уряд було повідомлено про скарги на тривалість кримінального провадження щодо заявниці та стверджуване порушення її майнових прав, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду ,

після обговорення за зачиненими дверима 17 березня 2020 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що тривалість кримінального провадження щодо неї була надмірною. Вона також скаржилася на порушення своїх прав за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з конфіскацією її майна в рамках кримінального провадження та неможливістю отримати відшкодування за нього після того, як обвинувачення проти неї зрештою були зняті за відсутністю складу злочину.

2. Заявниця народилася у 1968 році та проживає у м. Шепетівці. Її представляла пані Т.І. Горбачевська - юрист, яка практикує у м. Харкові.

3. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

I. ПОДІЇ, ЯКІ ПЕРЕДУВАЛИ СПРАВІ

4. 06 березня 2000 року заявниця та пані С. уклали договір купівлі-продажу, згідно з яким перша придбала в останньої 28% (приблизно 280 кв.м) магазину в м. Шепетівка за 14 146 українських гривень (далі - грн, на момент подій еквівалент приблизно 2 600 євро).

5. 05 квітня 2002 року Шепетівська міжрайонна прокуратура (далі - Шепетівська прокуратура) порушила кримінальну справу щодо дядька заявниці, пана В., на той момент міського голови м. Шепетівки, якого підозрювали у вимаганні та отриманні хабаря від пані С.

II. КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ЗАЯВНИЦІ

6. 14 травня 2002 року щодо заявниці було порушено кримінальне провадження за підозрою у сприянні пану В. в отриманні хабаря. Зокрема, підозрювалося, що заявниця нічого не сплатила пані С. за 28% магазину, а право власності на цю нерухомість насправді було хабарем пані С. дядьку заявниці. Справу було об’єднано зі справою щодо пана В. (див. пункт 5).

7. У період з 16 по 20 травня 2002 року заявниця трималася під вартою під час досудового слідства. Згодом цей запобіжний захід був замінений на підписку про невиїзд.

8. 18 липня 2002 року слідство було оголошено закінченим, і справу було направлено до Славутського міськрайонного суду (далі - Славутський суд) для розгляду по суті.

9. Суд першої інстанції декілька разів відкладав засідання, зокрема у зв’язку з неявкою свідків.

10. 17 липня 2003 року Славутський суд визнав заявницю (а також пана В.) винною за всіма пунктами обвинувачення. Заявниці було обрано покарання у виді позбавлення волі на строк три роки з іспитовим строком два роки, а також конфіскацією однієї чверті її майна. Суд першої інстанції встановив, що 28% магазину слід вважати майном, нажитим злочинним шляхом, і постановив передати його в дохід держави.

11. 23 вересня 2003 року Апеляційний суд Хмельницької області (далі - апеляційний суд) залишив цей вирок без змін.

12. У січні 2004 року Державна виконавча служба України передала 28% магазину Шепетівській податковій інспекції.

13. 05 квітня 2004 року Шепетівська податкова інспекція продала це майно на публічних торгах пану С. (чоловіку пані С.) за 144 600 грн (на той момент приблизно 22 000 євро). Згодом, 27 квітня 2007 року, пан С. продав 24% магазину ПАТ "Комерційний банк "Надра". Решта 4% залишилися у його власності.

14. 16 вересня 2004 року Верховний Суд України скасував рішення судів нижчих інстанцій від 17 липня та 23 вересня 2003 року у зв’язку з "істотними порушеннями кримінально-процесуального закону". Зокрема, він зазначив, що обґрунтування, надане судом першої інстанції у вироку, не відповідало законодавчим вимогам, а апеляційний суд не звернув на це увагу. Верховний Суд України зауважив, що пред’явлене заявниці обвинувачення обмежувалося твердженням, що вона сприяла пану В. в отриманні хабаря без будь-яких додаткових деталей щодо того, з чого складалося таке сприяння та за яких обставин воно відбулося. Посилаючись на той факт, що обвинувачення проти заявниці було "нечітким і неконкретним", Верховний Суд України визнав, що не міг перевірити законність рішень судів нижчих інстанцій. Тому він повернув справу до суду першої інстанції на новий розгляд.

15. 24 липня 2006 року Славутський суд постановив провести додаткове досудове розслідування. Однак 27 грудня 2006 року апеляційний суд скасував цю постанову.

16. 24 січня 2007 року справу було повернуто до Славутського суду для розгляду по суті. Суд декілька разів відкладав засідання. П’ять таких перерв між засіданнями, загалом тривалістю близько двох місяців, були зумовлені неявкою обох відповідачів.

17. 01 жовтня 2007 року Славутський суд виправдав заявницю та її дядька.

18. Проте 06 серпня 2008 року апеляційний суд скасував цей вирок і повернув справу до суду першої інстанції на новий розгляд. Зокрема, він встановив, що низка засідань відбулися за відсутності прокурора та потерпілої (пані С.).

19. 26 березня 2009 року Славутський суд постановив провести ще одне додаткове розслідування на тій підставі, що обвинувачення проти заявниці та її дядька було нечітким, а проведене розслідування - неповним. У постанові було перераховано низку слідчих дій, які мали бути проведені.

20. 29 грудня 2009 року Шепетівська прокуратура закрила кримінальну справу щодо заявниці та пана В. за відсутністю складу злочину. Цією ж постановою вона зняла накладений на їхнє майно арешт.

21. 06 грудня 2011 року за скаргою пані С. Шепетівський суд скасував зазначену постанову та призначив ще одне досудове розслідування. Він зазначив, що прокурор не провів усі слідчі дії, вказані у постанові Славутського суду від 26 березня 2009 року (див. пункт 19).

22. 28 січня 2012 року Шепетівська прокуратура знову закрила кримінальну справу щодо заявниці та пана В. за відсутністю складу злочину і зняла накладений на їхнє майно арешт.

III. ПРОВАДЖЕННЯ, ІНІЦІЙОВАНІ ЗАЯВНИЦЕЮ

A. Перше провадження

23. 21 лютого 2013 року заявниця звернулася з цивільним позовом до прокуратури Хмельницької області (далі - прокуратура області), Шепетівської об’єднаної Державної податкової інспекції та Державної казначейської служби України, вимагаючи відшкодування матеріальної шкоди. Зокрема, вона вимагала відшкодувати вартість конфіскованих 28% магазину у розмірі 1 661 649 грн (на той момент приблизно 154 000 євро). Заявниця посилалася на висновок судово-технічної експертизи від 11 липня 2011 року, згідно з яким саме такою була ринкова вартість відповідного майна (з вирахуванням доданої вартості приміщення внаслідок його ремонту після конфіскації).

24. 17 червня 2013 року Шепетівський суд частково задовольнив її позов і присудив їй 1 635 827 грн (приблизно 152 000 євро) в якості відшкодування матеріальної шкоди, які мали бути стягнуті з Державної казначейської служби України.

25. 22 жовтня 2013 року апеляційний суд скасував це рішення та відмовив у задоволенні позову заявниці. Він зазначив, що відповідно до Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" конфісковане майно (у тому числі нерухомість) мало повертатися in natura, або у разі неможливості його вартість мала відшкодовуватися за рахунок суб’єкта, якому воно було передано безоплатно. Згідно з висновками апеляційного суду заявниця не довела, що намагалася повернути своє майно in natura перед витребуванням відшкодування від держави.

26. Заявниця подала касаційну скаргу. Вона зауважила, що відповідне майно було конфісковане під час виконання судового рішення, що податкова інспекція продала його на публічних торгах третій особі, а дохід від цього продажу був переданий Державній казначейській службі України. Отже, заявниця стверджувала, що саме держава мала надати їй відшкодування за це майно.

27. 26 грудня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - Вищий спеціалізований суд) залишив без змін висновки та обґрунтування апеляційного суду.

B. Друге провадження

28. 26 травня 2014 року заявниця, посилаючись на зазначені висновки національних судів, ініціювала провадження rei vindicatio проти нового власника відповідного майна, ПАТ "Комерційний банк "Надра". Вона також вказала в якості відповідачів прокуратуру області, Шепетівську податкову інспекцію та Державну казначейську службу України. Заявниця зазначила, що не мала інформації, чи був банк єдиним власником, і попросила суд здійснити необхідну перевірку.

29. 27 жовтня 2014 року Шепетівський суд відмовив у задоволенні її позову. Він зазначив, що банк придбав 24% магазину, тоді як відповідно до законодавства 4% успадкували спадкоємці пана С. (див. пункт 13; до того моменту він помер). Отже, хоча заявниця мала право на відшкодування шкоди, завданої їй кримінальним провадженням щодо неї, суд зазначив про відсутність підстав для вилучення майна у добросовісних набувачів. Підсумовуючи, Шепетівський суд дійшов висновку, що заявниця обрала неправильний засіб юридичного захисту для поновлення своїх майнових прав.

30. 21 січня 2015 року апеляційний суд залишив це рішення без змін. Він зазначив, що відповідно до усталеного порядку орган державної влади, який закрив кримінальне провадження, повинен був надіслати відповідній особі спеціальне повідомлення з роз’ясненням, куди і протягом якого строку звертатися за відшкодуванням завданої шкоди. Якщо кримінальне провадження було закрите прокуратурою, особа повинна була звернутися до цього органу протягом шести місяців після повідомлення для визначення розміру завданої шкоди. Майно, на яке було накладено арешт, або конфісковане майно мало бути повернуто цій особі протягом місяця, якщо остання звернулася з такою вимогою протягом зазначеного шестимісячного строку. Апеляційний суд встановив, що жодного такого повідомлення заявниці не надсилалося. Однак він критикував її за недотримання описаного порядку.

31. 22 липня 2015 року Вищий спеціалізований суд відхилив касаційну скаргу заявниці. Він зазначив, що, як було встановлено судами нижчих інстанцій, право заявниці на відшкодування шкоди було беззаперечним. Однак вона не дотрималася встановленого законодавством порядку витребування такого відшкодування, а тому її позов не міг бути задоволений.

C. Події, які відбулися між другим і третім провадженнями

32. У вересні 2016 року заявниця звернулася до прокуратури області за оцінкою завданої їй шкоди.

33. 20 листопада 2015 року прокурор повідомив їй, що вирішення таких питань не входило до його компетенції, і порадив для отримання відшкодування повної вартості конфіскованого майна звернутися до місцевого "фінансового органу".

34. 15 грудня 2015 року заявниця звернулася до Шепетівської податкової інспекції з вимогою повернути їй 28% магазину in natura або відшкодувати їхню вартість.

35. 05 січня 2016 року Шепетівська податкова інспекція відповіла, що жоден з варіантів не був можливим, і відмовила у задоволенні вимог заявниці.

D. Третє провадження

36. У червні 2016 року заявниця подала ще один позов проти ПАТ "Комерційний банк "Надра", прокуратури області та Славутської об’єднаної Державної податкової інспекції (правонаступниця Шепетівської податкової інспекції). Вона зазначила, що, як було документально встановлено, 28% магазину, які перебували в її приватній власності, були передані державі. Згодом це майно було продано пану С. Заявниця стверджувала, що всупереч чинному законодавству цей договір купівлі-продажу не був засвідчений нотаріусом і тому мав вважатися недійсним. Іншими словами, вона стверджувала, що держава не втратила права власності на відповідне майно, і ніщо не перешкоджало їй повернути це майно заявниці in natura.

37. 22 листопада 2016 року Шепетівський суд відмовив у задоволенні її позову. Він вирішив, що всупереч аргументації заявниці відповідний договір купівлі-продажу не підлягав обов’язковому засвідченню нотаріусом.

38. 28 березня 2017 року апеляційний суд скасував це рішення та ухвалив нове, все одно залишивши без задоволення позов заявниці, але з інших підстав. Він зазначив, що заявниця не була стороною договору купівлі-продажу, який вважала недійсним. Отже, вона не могла вимагати майно в його добросовісних набувачів. Апеляційний суд зауважив, що згідно із Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" конфісковане майно мало бути повернуте його початковому власнику in natura, або у разі неможливості його вартість мала бути відшкодована за рахунок суб’єкта, якому це майно було передано безоплатно. Якщо майно було передано іншому власнику за плату і якщо дохід надійшов до держави, питання про відшкодування його вартості початковому власнику мало вирішуватися державним фінансовим органом. Було встановлено, що пан С. заплатив за 28% магазину і кошти надійшли у дохід держави. Сам магазин більше не був власністю податкових органів, а тому вони не могли повернути його заявниці за її вимогою.

39. 16 травня 2017 року Вищий спеціалізований суд відкрив провадження за касаційною скаргою заявниці.

40. У квітні 2018 року справу було передано новому Верховному Суду, який перебрав на себе повноваження Вищого спеціалізованого суду в результаті масштабної судової реформи.

41. 27 лютого 2019 року Касаційний цивільний суд Верховного Суду (далі - Касаційний цивільний суд) передав цю справу Великій Палаті Верховного Суду. Він зазначив, що заявниця скористалася всіма можливими засобами юридичного захисту для поновлення своїх прав, і що неодноразове незадоволення її вимог становило відмову у правосудді. Крім того, він зауважив, що в практиці Верховного Суду вбачалося існування розбіжностей щодо можливості оскарження правочину третьою стороною. Зрештою, передання справи пояснювалося тим, що проблема, яка розглядалася у цій справі, мала виключно правовий характер і для уточнення та формування єдиної національної судової практики необхідним був її розгляд Великою Палатою Верховного Суду.

42. Проте 19 березня 2019 року Велика Палата Верховного Суду повернула справу до Касаційного цивільного суду для розгляду.

43. 12 червня 2019 року Касаційний цивільний суд скасував рішення судів нижчих інстанцій від 22 листопада 2016 року та 28 березня 2017 року (див. пункти 37 і 38) і направив справу до суду першої інстанції на новий розгляд. Він постановив таке:

"... визначений Законом обов’язок повернути майно позивачу державою не виконаний. Нею у спірних правовідносинах не надано жодних гарантій повернення майна, не встановлено строку повернення такого майна, у зв’язку з чим єдиним належним способом захисту порушених прав позивача є стягнення … заподіяних позивачу збитків - вартості майна, а саме з Державної казначейської служби України …".

44. Касаційний цивільний суд зауважив, що заявниця не вказала Державну казначейську службу України серед відповідачів. Однак він зауважив, що не слід було відмовляти у задоволенні її позову на цій підставі, та що саме суди мали замінити неналежного відповідача належним.

45. За відсутності будь-якого оновлення фактичної інформації від сторін вбачається, що справа розглядається у суді першої інстанції.

ВІДПОВІДНІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА ТА ПРАКТИКА

I. КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ ВІД 28 ГРУДНЯ 1960 РОКУ (ВТРАТИВ ЧИННІСТЬ 19 ЛИСТОПАДА 2012 РОКУ)

46. Відповідно до статей 81 та 324 суд першої інстанції у вироку мав вирішити, що слід було робити з речовими доказами, у тому числі з майном, нажитим злочинним шляхом. Крім того, стаття 81 передбачала, що майно, нажите злочинним шляхом, підлягало конфіскації для передачі у власність держави.

II. ЗАКОН УКРАЇНИ "ПРО ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ" ( ЗАКОН УКРАЇНИ "ПРО ПОРЯДОК ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ГРОМАДЯНИНОВІ НЕЗАКОННИМИ ДІЯМИ ОРГАНІВ, ЩО ЗДІЙСНЮЮТЬ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ, ОРГАНІВ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ, ПРОКУРАТУРИ І СУДУ" ВІД 01 ГРУДНЯ 1994 РОКУ З ПОДАЛЬШИМИ ЗМІНАМИ)

47. Відповідно до положень цього Закону особа має право на відшкодування шкоди, завданої, зокрема, незаконним повідомленням про підозру у скоєнні кримінального правопорушення, незаконним накладенням арешту на майно та іншими процесуальними діями, що обмежують її права. Завдана шкода має бути відшкодована в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і судів (стаття 1).

48. Право на таке відшкодування виникає, зокрема, у випадку, коли кримінальне провадження щодо особи закривається за відсутністю доказів її причетності до скоєння злочину (стаття 2).

49. Якщо зазначені умови дотримано, позивачу має бути відшкодоване (або повернуте), inter alia, майно, "арештоване, конфісковане або звернене в дохід держави" (стаття 3). Це майно, як правило, має повертатися позивачу in natura. У разі неможливості суб’єкт, якому він був переведений безоплатно, повинен відшкодувати позивачу його вартість (стаття 4). У Законі України "Про відшкодування шкоди" нічого не зазначено про ситуації, коли відповідне майно було передано іншому власнику за плату; однак це питання розглядається в Положенні про застосування Закону України "Про відшкодування шкоди" (див. пункт 52).

50. Вартість майна повинна визначатися виходячи з цін, що діють на момент звернення з вимогою про відшкодування шкоди (стаття 4).

51. У разі виникнення права на відшкодування шкоди орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчий, прокурор чи суд зобов’язані роз’яснити особі порядок поновлення її прав і відшкодування завданої шкоди (стаття 11).

III. ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗАСТОСУВАННЯ [ЗАКОНУ УКРАЇНИ "ПРО ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ"] , ЗАТВЕРДЖЕНЕ МІНІСТЕРСТВОМ ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ, ГЕНЕРАЛЬНОЮ ПРОКУРАТУРОЮ УКРАЇНИ ТА МІНІСТЕРСТВОМ ФІНАНСІВ УКРАЇНИ 04 БЕРЕЗНЯ 1996 РОКУ (З ЄДИНОЮ ВНЕСЕНОЮ ЗМІНОЮ 03 КВІТНЯ 1998 РОКУ)

52.Пункт 14 передбачає, що новий власник відповідного майна повинен повернути його позивачу in natura у місячний термін з дня звернення з вимогою у випадку дотримання додаткової умови, що така вимога була подана протягом шести місяців після направлення позивачу офіційного повідомлення відповідним органом державної влади.