Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Стрюков проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Сіофра О’Лірі (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Ладо Чантурія (<…>), судді,

та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 17 грудня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 78484/11), яку 21 грудня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Андрій Васильович Стрюков (далі - заявник).

2. Заявника представляла пані О. Сапожнікова - юрист, яка практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Заявник стверджував, посилаючись на статті 3 і 13 Конвенції, про ненадання йому належної медичної допомоги та лікування під час тримання під вартою, неналежні умови його перевезення між різними установами виконання покарань і судом, а також про відсутність у його розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку із зазначеними скаргами.

4. 30 березня 2014 року заявник помер. 15 лютого 2018 року його мати, пані Людмила Стрюкова, висловила бажання продовжити провадження у Суді.

5. 14 листопада 2018 року Уряд було повідомлено про зазначені скарги, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду .

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився у 1970 році.

А. Надана заявнику медична допомога

7. 04 січня 2011 року заявника затримали за підозрою у скоєнні злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотичних засобів, і помістили до камери Ізолятора тимчасового тримання міста Генічеська. Заявнику нібито стало зле, проте на той момент йому було відмовлено у наданні будь-якої медичної допомоги.

8. 13 січня 2011 року Генічеська центральна районна лікарня видала довідку, що з 2009 року заявник страждав на туберкульоз. У нього була активна форма захворювання, яка була небезпечною для інших, а тому вимагала лікування.

9. 14 січня 2011 року Генічеський районний суд обрав заявнику запобіжний захід у вигляді взяття під варту.

10. Згідно з твердженнями заявника він перебував в Ізоляторі тимчасового тримання міста Генічеськ, не отримуючи лікування туберкульозу, допоки 12 лютого 2011 року його не перевели до Запорізького слідчого ізолятора (далі - СІЗО).

11. 11 березня 2011 року адміністрація СІЗО поінформувала захисника заявника, що в СІЗО заявнику було надано необхідне стаціонарне лікування туберкульозу з "позитивною динамікою [в одужанні]". Характер лікування вказано не було.

12. 04 серпня 2011 року адміністрація СІЗО поінформувала захисника заявника, що в СІЗО йому було надано стаціонарне лікування туберкульозу. Адміністрація СІЗО уточнила, що "заявник [отримував] протитуберкульозні препарати 1-го ряду". Характер лікування більш детально описано не було.

13. 28 вересня 2011 року внаслідок серйозного погіршення стану здоров’я заявник втратив свідомість. Він відчув сильний біль у грудях. Бригада швидкої допомоги надала йому невідкладну медичну допомогу і він залишився у СІЗО.

14. Упродовж тримання під вартою здоров’я заявника продовжувало погіршуватися. Його перевозили до різних лікарняних закладів для проходження обстежень, зокрема 15, 18, 20 і 21 жовтня та 01 грудня 2011 року. Під час одного з таких обстежень 18 жовтня 2011 року заявнику діагностували пухлину підшлункової залози. Йому було рекомендовано пройти спеціальне стаціонарне лікування туберкульозу. Як стверджувалося, тоді він не отримав жодного лікування у зв’язку з його захворюваннями.

15. Листами від 15 та 26 грудня 2011 року начальник СІЗО поінформував Генічеський районний суд (далі - суд першої інстанції) про стан здоров’я заявника та зазначив, що заявнику не могло бути надано лікування в СІЗО, оскільки він не був належним чином для цього оснащений.

16. 01 лютого 2012 року суд першої інстанції повернув кримінальну справу щодо заявника на додаткове розслідування та звільнив заявника з-під варти у зв’язку з, inter alia, його станом здоров’я.

17. Коли заявник був на свободі, його стан здоров’я продовжував погіршуватися. Він пройшов як стаціонарне, так і амбулаторне лікування, зокрема 07 лютого та з 02 до 09 березня 2012 року. У медичній довідці без дати (але, як стверджувалося, виданій 07 травня 2012 року) заявнику було діагностовано ВІЛ, IV стадія. Згідно з медичною довідкою від 14 травня 2012 року було виявлено погіршення стану легенів заявника.

18. Згідно з медичною довідкою від 21 вересня 2012 року лікування заявника ускладнювалося у зв’язку з появою резистентності до протитуберкульозних лікарських препаратів.

19. 20 вересня 2013 року суд першої інстанції визнав заявника винним у вчиненні злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотичних засобів, та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк шість років. У зв’язку зі станом здоров’я суд першої інстанції звільнив його від відбування покарання.

20. 30 березня 2014 року заявник помер від туберкульозу.

В. Транспортування заявника із СІЗО у судові засідання та у зворотному напрямку, а також перевезення між установами виконання покарань

21. Заявник зазначив, що упродовж тримання його під вартою під час досудового слідства його десять разів перевозили між Запорізьким СІЗО і приміщенням Генічеського районного суду, а також двічі між Запорізьким і Вільнянським СІЗО. Він стверджував, що перевезення зазвичай починалося о 23 год. 00 хв. за день до відповідної поїздки. Спочатку заявника та інших ув’язнених перевозили до залізничного вокзалу в автомобілях спеціального призначення; потім приблизно опівночі його поміщали до вагона поїзда, в якому подорож тривала три-чотири години; потім подорож продовжувалася в автомобілі спеціального призначення. Згідно з твердженнями заявника перевезення тривало цілу ніч. Під час перевезень не надавалася їжа та вода, лікаря також не було. У судових засіданнях йому ставало зле і вони закінчувалися викликом швидкої допомоги або перенесенням судового засідання.

22. Заявник надав копію листа суду першої інстанції до начальника Генічеського районного відділу міліції, як стверджувалося, відповідального за перевезення заявника (отриманий останнім 26 січня 2012 року), в якому з огляду на стан здоров’я заявника суд першої інстанції просив забезпечити відповідні умови його перевезення у судове засідання, призначене на 31 січня 2012 року. У листі суду першої інстанції було зазначено, що витрати на перевезення візьмуть на себе родичі заявника. Заявник також надав копію листа зазначеного районного відділу міліції від 26 січня 2012 року, яким його матір було поінформовано, що у зв’язку з відсутністю спеціальних транспортних засобів 29 січня 2012 року заявника перевозитимуть залізничним транспортом, як зазвичай.

23. Згідно з наданою Урядом інформацією заявника перевозили із СІЗО до суду та у зворотному напрямку у такі дати:

(i) 03 квітня 2011 року, повернення 19 квітня 2011 року;

(ii) 27 квітня 2011 року, повернення 12 травня 2011 року;

(iii) 18 травня 2011 року, повернення 19 травня 2011 року;

(iv) 22 червня 2011 року, повернення 29 червня 2011 року;

(v) 22 вересня 2011 року, повернення 29 вересня 2011 року;

(vi) 14 жовтня 2011 року, повернення 21 жовтня 2011 року;

(vii) 29 січня 2012 року.

24. Уряд також стверджував, що заявника перевозили у нічних поїздах в умовах, які відповідали вимогам національного законодавства, у тому числі щодо забезпечення їжею під час поїздки.

II. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНІ ТА МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

25. Відповідні національні та міжнародні документи щодо лікування туберкульозу наведені в рішенні у справі "Логвиненко проти України" (Logvinenko v. Ukraine), заява № 13448/07, пункти 38, 41 і 49-50, від 14 жовтня 2010 року.

26. Відповідні витяги з рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) щодо лікування туберкульозу (1997 рік) наведені в рішенні у справі "Васюков проти Росії" (Vasyukov v. Russia), заява № 2974/05, пункт 50, від 05 квітня 2011 року.

27. Міжнародні та національні документи щодо умов тримання під вартою та перевезення ув’язнених наведені в рішенні у справі "Коктиш проти України" (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, пункти 39-42, від 10 грудня 2009 року.

I. LOCUS STANDI МАТЕРІ ЗАЯВНИКА

28. Передусім Суд зазначає, що заявник помер під час розгляду справи Судом. Його мати, пані Людмила Стрюкова, поінформувала Суд про своє бажання підтримати його заяву. У низці справ щодо статті 3 Конвенції, в яких заявник помирав під час розгляду справи, Суд брав до уваги заяви спадкоємців заявника або близьких членів родини, які виявляли бажання підтримувати розгляд справи (див., наприклад, рішення у справі "Дімітар Крастев проти Болгарії" (Dimitar Krastev v. Bulgaria), заява № 26524/04, пункт 42, від 12 лютого 2013 року, з подальшими посиланнями). Суд не вбачає жодних підстав для іншого висновку у цій справі, а тому погоджується, що пані Людмила Стрюкова може підтримувати заяву, спочатку подану заявником.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

29. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на ненадання йому належної медичної допомоги та лікування під час тримання під вартою та на неналежні умови його перевезення із СІЗО у судові засідання та у зворотному напрямку, а також між установами виконання покарань. Він також скаржився за статтею 13 Конвенції на відсутність у його розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за статтею 3 Конвенції. Статті 3 і 13 Конвенції передбачають:

Стаття 3

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".

Стаття 13

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".

А. Прийнятність

30. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.