Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Піхун проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андре Потоцький (<…>), Голова,

Мартіньш Мітс (<…>),

Лятіф Хусейнов (<…>), судді,

та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 19 листопада 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 63754/09), яку 24 листопада 2009 року та 25 січня і 23 червня 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Денис Олександрович Піхун (далі - заявник).

2. Заявника представляв п. О.М. Воронков - юрист, який практикує у м. Дніпро. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. 22 лютого 2018 року Уряд було повідомлено про скарги за статтями 3, 5 і 6 Конвенції щодо стверджуваного жорстокого поводження із заявником з боку працівників міліції та непроведення ефективного розслідування у зв’язку з цим, незаконності тримання його під вартою та необґрунтованої тривалості кримінального провадження щодо нього, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду .

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1980 році та проживає у м. Дніпро (на момент подій місто мало назву Дніпропетровськ).

A. Кримінальна справа щодо заявника, його затримання та тримання під вартою

5. 25 вересня 2006 року щодо заявника, який на той момент був працівником міліції, було порушено кримінальну справу за фактом незаконного володіння зброєю.

6. У ході розслідування на підставі постанов суду заявника кілька разів затримували та брали під варту, а пізніше звільнили (востаннє - 13 березня 2009 року).

7. Тим часом заявнику були пред’явлені обвинувачення у скоєнні вбивства, погрозі вбивством та зловживанні службовим становищем.

8. 30 листопада 2009 року працівники міліції затримали заявника у зв’язку з новими обвинуваченнями у викраденні вогнепальної зброї.

9. 03 грудня 2009 року Ленінський районний суд міста Дніпропетровська (далі - районний суд) обрав заявнику запобіжний захід у вигляді взяття під варту.

10. 28 січня 2010 року районний суд провів засідання за відсутності заявника і його захисника та продовжив строк тримання заявника під вартою до чотирьох місяців, тобто до 30 березня 2010 року. Заявник оскаржив цю постанову.

11. 01 лютого 2010 року кримінальну справу щодо заявника разом з обвинувальним висновком було направлено до районного суду для розгляду по суті.

12. 04 лютого 2010 року Апеляційний суд Дніпропетровської області (далі - обласний суд) повернув апеляційну скаргу заявника на постанову районного суду від 28 січня 2010 року без розгляду на тій підставі, що кримінальна справа розглядалась судом першої інстанції.

13. 26 лютого 2010 року під час підготовчого засідання у кримінальній справі заявника районний суд повернув справу на додаткове розслідування. Суд також ухвалив постанову про подальше тримання заявника під вартою. Жодного обґрунтування для цього тримання під вартою, а також його строків зазначено не було.

14. 12 липня 2010 року справу знову було направлено до суду першої інстанції.

15. 04 жовтня 2011 року районний суд визнав заявника винним у погрозі вбивством, викраденні і незаконному використанні вогнепальної зброї та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки.

16. 13 грудня 2011 року обласний суд скасував цей вирок та повернув справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Суд звільнив заявника, змінивши обраний йому запобіжний захід на підписку про невиїзд.

17. У ході розгляду справи судом першої інстанції прокуратура зменшила обсяг висунутих проти заявника обвинувачень обвинуваченням у викраденні вогнепальної зброї.

18. 22 листопада 2013 року районний суд визнав заявника винним у викраденні вогнепальної зброї, проте звільнив його від відбування покарання у зв’язку із закінченням встановлених законодавством строків давності.

19. 20 лютого 2014 року обласний суд скасував цей вирок та повернув справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

20. Згідно з наданою заявником інформацією 11 грудня 2018 року суд першої інстанції закрив провадження щодо нього, оскільки обвинувачення були зняті.

21. Згідно з наявними матеріалами у ході судового розгляду суд першої інстанції провів вісімдесят шість засідань, розглядаючи справу по суті (заслуховування доводів сторін та показань свідків, а також дослідження доказів). Крім того, шістдесят шість засідань було відкладено у зв’язку з неявкою сторони обвинувачення, потерпілого, експерта або свідка. У таких випадках суд постановляв забезпечити примусовий привід свідків, проте безрезультатно. Двадцять один раз судове засідання відкладалося у зв’язку з відсутністю заявника або його захисника. Вісімнадцять разів засідання відкладалося через неможливість судді заслухати справу (участь в іншому провадженні, щорічна відпустка, відвід у справі, закінчення строку повноважень). Останні перенесення призвели до подовження строку розгляду справи приблизно на рік та шість місяців.

B. Стверджуване жорстоке поводження працівників міліції та подальше розслідування

22. У ході розслідування, 30 листопада 2009 року, заявник разом зі своїм захисником прибув до прокуратури за викликом слідчого. Йому були пред’явлені нові обвинувачення у викраденні вогнепальної зброї (див. пункт 8).

23. Згідно з твердженнями заявника, після того, як він відмовився відповідати на запитання щодо нових обвинувачень, троє працівників міліції застосували до нього фізичне насильство. Працівники міліції душили його, а потім одягнули на нього наручники. Невдовзі після цього, коли його вивели з приміщення прокуратури, працівники міліції вдарили його головою об припаркований неподалік автомобіль. Хоча він втрачав свідомість, працівники міліції продовжували душити його та бити по голові.

24. Заявник зазначив, що після цього його доставили до відділу міліції, де працівники міліції продовжили жорстоке з ним поводження. Вони гасили цигарки об його ліву руку та вимагали, щоб він відмовився від захисту своїх прав та інтересів у кримінальному провадженні. У заявника почав боліти живіт, і він попросив працівників міліції викликати швидку допомогу. Пізніше того ж дня його доставили до ізолятора тимчасового тримання, куди для нього викликали швидку допомогу.

25. Згідно з довідкою ізолятора тимчасового тримання (далі - ІТТ) від 22 грудня 2009 року на момент прийняття заявника 30 листопада 2009 року в нього були зафіксовані рана на голові, подряпини на голові та шиї, а також крововиливи на зап’ястях. У довідці також було зазначено, що заявник скаржився на головний біль та біль у животі. Бригада швидкої допомоги надала йому медичну допомогу. Крім того, у довідці було зазначено, що 02 грудня швидка допомога була викликана знову, проте від запропонованої медичної допомоги заявник відмовився.

26. 29 грудня 2009 року, 02 червня, 09 і 12 серпня 2011 року заявник звертався до адміністрацій установ виконання покарань із запитами про надання йому копій документів щодо його медичного огляду під час прийняття до установ виконання покарань у листопаді-грудні 2009 року та інших документів щодо стану його здоров’я під час тримання під вартою. Згідно з твердженнями заявника жоден з цих запитів задоволено не було.

27. З 01 грудня 2009 року заявник подав до органів прокуратури велику кількість скарг на жорстоке поводження з боку працівників міліції 30 листопада 2009 року.

28. 03 грудня 2009 року під час допиту як підозрюваного у кримінальній справі щодо нього заявник надав слідчому детальний опис стверджуваного жорстокого поводження 30 листопада 2009 року.

29. 28 січня 2010 року заявник звернувся до слідчого з клопотанням про надання доступу до матеріалів щодо його медичного огляду, складених після подій 30 листопада 2009 року. 01 лютого 2010 року слідчий дійшов висновку, що зазначене клопотання було подано у межах порушеної щодо заявника кримінальної справи. На цій підставі у задоволенні клопотання було відмовлено.

30. Згідно з твердженнями Уряду 29 січня 2010 року слідчий прокуратури Ленінського району міста Дніпропетровська відмовив у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції за фактом стверджуваного жорстокого поводження із заявником у зв’язку з відсутністю елементів складу злочину. Слідчий у своїй постанові зазначив, що працівники міліції здійснили силове затримання заявника після його спроби втечі та застосували до нього наручники. Посилаючись на надану СІЗО інформацію, слідчий також зазначив, що в заявника не було виявлено жодних слідів опіків від цигарок, а крововиливи на його зап’ястях утворилися у результаті застосування наручників. Уряд зазначив, що заявник не оскаржив зазначену постанову.

31. Уряд також стверджував, що 27 листопада 2009 року заявник звернувся до міліції зі скаргою на побиття невідомими особами. Того ж дня слідчий допитав його щодо цієї події. У той самий день заявник відкликав свою скаргу, а 28 листопада 2009 року слідчий відмовив у порушенні кримінальної справи за фактом цієї події у зв’язку з відсутністю елементів складу злочину. Уряд надав копії заяв заявника з проханням провести перевірку відповідної події та проханням не проводити перевірку, а також копію відповідної постанови правоохоронних органів від 28 листопада 2009 року про відмову у порушенні кримінальної справи.

32. Листами від 09 лютого та 03 березня 2010 року прокуратура Дніпропетровської області поінформувала заявника, що його скарги на жорстоке поводження не були направлені на розгляд, оскільки кримінальну справу було передано до суду першої інстанції, який мав розглянути ці скарги під час судового розгляду.

33. У лютому 2010 року заявник ініціював провадження, оскарживши відповідь органів прокуратури від 09 лютого 2010 року. 01 березня 2010 року Жовтневий районний суд міста Дніпропетровська закрив це провадження, встановивши, з посиланням на заяву прокурора, що за скаргами заявника на жорстоке поводження органи прокуратури жодних процесуальних рішень не приймали.

34. 22 листопада 2013 року районний суд ухвалив окрему постанову на додаток до його основного вироку (див. пункт 18), в якій зазначив, що події 30 листопада 2009 року (див. пункти 23 і 24) могли свідчити про те, що заявник зазнав жорстокого поводження. Суд поінформував прокурора Дніпропетровської області про свою постанову "з метою вжиття заходів реагування та недопущення аналогічних випадків у майбутньому".

35. 20 лютого 2014 року обласний суд скасував зазначену постанову разом з основним вироком (див. пункт 18) та повернув справу на новий розгляд до суду першої інстанції. У своїй постанові обласний суд наказав суду першої інстанції ретельно перевірити скарги заявника на жорстоке поводження.

36. Сторони не поінформували Суд, чи була ця вказівка обласного суду виконана.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

37. Заявник скаржився на жорстоке поводження з боку працівників міліції та непроведення ефективного розслідування за його скаргами. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".

A. Прийнятність

38. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв’язку з його скаргою на жорстоке поводження, оскільки не оскаржив постанову слідчого від 29 січня 2010 року про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції у зв’язку зі стверджуваним жорстоким поводженням із ним (див. пункт 30).

39. Заявник стверджував, що дізнався про цю постанову лише із зауважень Уряду. Йому не було надано її копію, а тому він не міг її оскаржити. На його думку, ця постанова у будь-якому разі була незаконною, оскільки була винесена органом, в якого були відсутні повноваження.

40. Суд вважає, що аргумент Уряду тісно пов’язаний із суттю скарг заявника за статтею 3 Конвенції. Отже, він має бути долучений до розгляду щодо суті.

41. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

42. Відповідні загальні принципи практики Суду щодо статті 3 Конвенції та зобов’язань держави, які випливають з цього положення, наведено, зокрема, в рішеннях у справах "Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія" [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункти 182-185 та 195-198, ЄСПЛ 2012, та "Буїд проти Бельгії" [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 81-90, 100 і 101, ЄСПЛ 2015.

1. Процесуальний аспект статті 3 Конвенції

(a) Доводи сторін

43. Заявник стверджував, що розслідування за його скаргами на жорстоке поводження проведено не було. Слідчі органи не допитали заявника, його батька та інших свідків, у тому числі працівників міліції, щодо жорстокого із ним поводження. Він також зазначив, що не було проведено судово-медичного обстеження його тілесних ушкоджень. Він доводив, що йому не було відомо про постанову від 29 січня 2010 року, оскільки її копії йому надано не було. Крім того, він наголосив, що якби таку постанову було прийнято, то до неї були б долучені всі медичні документи, які згідно з твердженнями Уряду були знищені. Посилання на зазначену постанову містилося б в інших матеріалах справи, наприклад, у постанові обласного суду від 20 лютого 2014 року (див. пункт 35).

44. Насамкінець заявник стверджував, що його скарги на жорстоке поводження були розглянуті лише під час судового розгляду у суді першої інстанції. Проте цей розгляд обмежився допитом заявника, його батька та двох свідків без порушення повноцінного розслідування, яке б відповідало вимогам статті 3 Конвенції.

45. Уряд стверджував, що органи влади провели ефективне розслідування скарг заявника на жорстоке поводження одразу після відповідної події. Зокрема, вони негайно відібрали пояснення працівників міліції, які затримали заявника 30 листопада 2009 року. Зазначене розслідування було закінчено 29 січня 2010 року, і це заявником не оскаржувалося.

(b) Оцінка Суду

46. Спочатку Суд розгляне аргумент Уряду щодо невичерпання заявником національних засобів юридичного захисту (див. пункт 38). У зв’язку з цим він зазначає, що Уряд не прокоментував аргумент заявника про те, що йому не було відомо про постанову слідчого від 29 січня 2010 року. Уряд також не надав жодних задокументованих доказів того, що ця постанова була заявнику вручена.

47. З наявних матеріалів вбачається, що з 01 грудня 2009 року заявник неодноразово скаржився на жорстоке поводження (див. пункт 27). Також вбачається, що у період з грудня 2009 року по серпень 2011 року заявник неодноразово клопотав до органів влади про надання йому копій документів щодо медичного огляду, проведеного під час його прийняття до установ виконання покарань у листопаді-грудні 2009 року. Уряд не прокоментував твердження заявника про те, що у задоволенні цих клопотань було відмовлено (див. пункт 29).

48. Крім того, Уряд не прокоментував заяву прокурора, зроблену у ході провадження щодо оскарження відповіді органів прокуратури від 09 лютого 2010 року, що жодних процесуальних рішень за скаргами заявника на жорстоке поводження органами прокуратури не прийнято (див. пункт 33).

49. Водночас жодної згадки про зазначену постанову від 09 лютого 2010 року немає у листах прокуратури Дніпропетровської області від 09 лютого та 03 березня 2010 року, якими заявника було поінформовано, що його скарги на жорстоке поводження на розгляд не направлялись, оскільки матеріали кримінальної справи були передані до суду першої інстанції, який мав розглянути ці скарги у ході судового розгляду (див. пункт 32).

50. Насамкінець вбачається, що про зазначену постанову не згадувалося ні в окремій постанові районного суду від 22 листопада 2013 року щодо подій 30 листопада 2009 року (див. пункт 34), ні в постанові обласного суду від 20 лютого 2014 року, якою суду першої інстанції було надано вказівку ретельно перевірити скарги заявника на жорстоке поводження (див. пункт 35).

51. У контексті зазначеного Суд доходить висновку, що не можна вважати, що заявнику було відомо про постанову від 29 січня 2010 року. Отже, Суд відхиляє аргумент Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту.

52. У цій справі заявник висунув небезпідставну скаргу, що він зазнав забороненого статтею 3 Конвенції поводження з боку працівників міліції. Отже, органи влади були зобов’язані провести розслідування щодо його скарги відповідно до встановлених практикою Суду критеріїв ефективності (див., серед багатьох інших джерел, згадане рішення у справі "Буїд проти Бельгії" (Bouyid v. Belgium), пункти 114-123).

53. Суд зазначає, що реакція органів влади на скарги заявника про жорстоке поводження була суперечливою. Тоді як на національному рівні заявника було поінформовано, що його скарги мали бути розглянуті під час судового розгляду (див. пункт 32), у провадженні у Суді Уряд стверджував, що його скарги насправді були розглянуті слідчим (див. пункт 45).

54. Навіть якби зазначене твердження Уряду було прийнято, Суд зазначає, що розслідування за скаргою заявника проводилося у формі дослідчої перевірки відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року. У межах цієї процедури слідчий міг провадити лише обмежений перелік дій, а потерпілий не мав офіційного статусу та не міг брати ефективну участь у процедурі (див., наприклад, рішення у справі "Савіцький проти України" (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05, пункт 105, від 26 липня 2012 року).

55. У рамках цієї дослідчої перевірки не було проведено судово-медичної експертизи, що могла б встановити, які тілесні ушкодження отримав заявник. Заявник і зазначені ним свідки та працівники міліції не були допитані щодо стверджуваних подій. Крім того, вбачається, що слідчий не дослідив стверджуване побиття заявника 27 листопада 2009 року (див. пункт 30).

56. У низці інших справ проти України Суд уже засуджував методи розслідування, схожі на методи розслідування у цій справі (див., наприклад, рішення у справі "Дрозд проти України" (Drozd v. Ukraine), заява № 12174/03, пункти 63-71, від 30 липня 2009 року, згадане рішення у справі "Савіцький проти України" (Savitskyy v. Ukraine), пункти 121 та 122, рішення у справах "Гриненко проти України" (Grinenko v. Ukraine), заява № 33627/06, пункт 62, від 15 листопада 2012 року, та "Жизіцький проти України" (Zhyzitskyy v. Ukraine), заява № 57980/11, пункти 49-53, від 19 лютого 2015 року). До того ж, в рішенні у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункти 173-180, від 15 травня 2012 року, Суд встановив, що небажання державних органів забезпечити оперативне та ретельне розслідування скарг осіб, підозрюваних у скоєнні злочинів, на жорстоке поводження становило системну проблему у розумінні статті 46 Конвенції.

57. З огляду на обставини цієї справи та свою попередню практику Суд доходить висновку, що не було вжито жодних серйозних спроб розслідувати твердження заявника про жорстоке поводження.

58. З цього випливає, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції у зв’язку з розслідуванням скарг заявника на жорстоке поводження з боку працівників міліції.