Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Развозжаєв проти Росії та України та Удальцов проти Росії"

Європейський суд з прав людини (третя секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Поль Лемменс (<…>), Голова,

Георгіс А. Сергідес (<…>),

Ганна Юдківська (<…>),

Пауло Пінто де Альбукерке (<…>),

Хелен Келлер (<…>),

Дмитро Дедов (<…>),

Олена Полачкова (<…>), судді,

та Стівен Філліпс (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 08 жовтня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за однією заявою проти Російської Федерації та України (№ 75734/12) та двома заявами проти Російської Федерації (№ 2695/15 і № 55325/15), які 28 листопада 2012 року, 13 січня 2015 року та 10 вересня 2015 року відповідно подали до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) двоє громадян Росії - п. Леонід Развозжаєв (далі - перший заявник) та п. Сергій Удальцов (далі - другий заявник; разом - заявники).

2. Заявників представляв п. Д.В. Аграновський - юрист, який практикує у м. Електросталь. Другого заявника також представляла пані В. Волкова - юрист, яка практикує у м. Електросталь. Уряд Росії спочатку представляв п. Г. Матюшкін - Уповноважений Російської Федерації у Європейському суді з прав людини, а згодом - його наступник на цій посаді, п. М. Гальперін. Уряд України представляла в.о. Уповноваженого на той час, пані О. Давидчук.

3. Перший заявник стверджував, зокрема, що Росія та Україна не провели ефективного розслідування за його твердженнями про незаконне позбавлення свободи і нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження. Щодо Росії заявники скаржилися на ненадання достатніх підстав для тримання їх обох під вартою під час досудового слідства, несправедливий судовий розгляд їхньої кримінальної справи, порушення їхнього права на свободу зібрань, порушення права першого заявника на сімейне життя, а також на незаконність арешту майна другого заявника.

4. З 07 липня 2014 року по 27 квітня 2016 року Уряди Росії та України було повідомлено про заяви, яким було надано статус пріоритетних відповідно до правила 41 Регламенту Суду.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявники народилися у 1973 та 1977 роках відповідно та проживають у м. Москві.

6. Перший заявник є політичним активістом. На момент подій він працював помічником депутата Державної думи Російської Федерації. Другий заявник є політичним активістом і членом опозиційного руху "Лівий фронт". У 2012 році він організував політичний мітинг, який відбувся 06 травня 2012 року на Болотній площі у м. Москві, після якого обох заявників було визнано винними у вступі в змову з метою організації масових заворушень та обрано покарання у виді позбавлення волі на строк чотири з половиною роки.

7. Факти справи у викладі сторін можуть бути узагальнені таким чином.

A. Розгін громадського заходу на Болотній площі 06 травня 2012 року

8. Фактичні обставини, пов’язані з плануванням, проведенням і розгоном зібрання на Болотній площі, наведені в рішенні у справі "Фрумкін проти Росії" (Frumkin v. Russia), заява № 74568/12, пункти 7-65, від 05 січня 2016 року. Доводи сторін щодо обставин, безпосередньо пов’язаних з цією справою, наведені далі.

9. 23 квітня 2012 року п’ять осіб (п. І. Бакіров, п. С. Давідіс, пані Ю. Лук’янова, пані Н. Мітюшкіна та другий заявник) звернулися до мера м. Москви з повідомленням про проведення громадського заходу. Метою демонстрації був "протест проти зловживань і фальсифікацій під час виборів до Державної думи та виборів Президента Російської Федерації, а також вимога провести чесні вибори, поважати права людини, верховенство права та дотримуватися міжнародних зобов’язань Російської Федерації".

10. 03 травня 2012 року Департамент регіональної безпеки м. Москви затвердив маршрут від Калузької площі, вниз вулицями Большая Якіманка та Большая Полянка, з подальшим проведенням зібрання на Болотній площі, зазначивши, що організатори надали детальний план проведення запропонованих заходів. Хода повинна була початися о 16 год. 00 хв., а зібрання мало закінчитися о 19 год. 30 хв. Вказана кількість учасників була 5000.

11. 04 травня 2012 року перший заступник начальника Департаменту регіональної безпеки м. Москви провів нараду з організаторами демонстрації на Болотній площі, під час якої вони обговорили питання безпеки. Організатори та органи державної влади погодилися, що схема розміщення учасників зібрання та заходи із забезпечення безпеки будуть ідентичними попередньому громадському заходу, організованому цією самою групою опозиційних активістів 04 лютого 2012 року. Того разу до місця проведення зібрання було включено сквер на Болотній площі та Болотну набережну.

12. 05 травня 2012 року Департамент регіональної безпеки м. Москви звернувся до Московської міської прокуратури з проханням винести попередження організаторам про заборону перевищення вказаної кількості учасників і встановлення наметів на місці проведення зібрання, наміру, нібито висловленого присутніми на нараді з організаторами демонстрації. Департамент регіональної безпеки м. Москви також послався на знайдену в мережі Інтернет інформацію, що після зібрання демонстранти підуть на Манежну площу. Того ж дня прокуратура Центрального округу винесла попередження двом організаторам, п. Давідісу і другому заявнику, про заборону перевищення вказаної кількості учасників і встановлення наметів на місці проведення зібрання, наміру, нібито висловленого організаторами демонстрації під час наради.

13. Того ж дня Управління внутрішніх справ м. Москви опублікувало на своєму вебсайті офіційну інформацію про майбутню демонстрацію 06 травня 2012 року включно з картою. На карті було зображено маршрут ходи, обмеження руху і план доступу до Болотної площі та вказано відведену для проведення зібрання територію, яка включала сквер на Болотній площі. Прохід до зібрання був позначений через сквер.

14. Того ж дня начальник Управління внутрішніх справ м. Москви схвалив план охорони громадського порядку в м. Москві 06 травня 2012 року (далі - план забезпечення безпеки). З огляду на наближення дозволеного зібрання на Болотній площі та передбачувані спроби інших опозиційних груп провести несанкціоновані громадські зібрання план передбачав заходи із забезпечення безпеки в центрі м. Москви та створення оперативного штабу для їхньої реалізації. Підрозділи поліції, призначені для охорони ходи та зібрання, включали 2 400 працівників підрозділу по боротьбі із заворушеннями, з яких 1 158 чергували на Болотній площі. Зокрема, їм було надано вказівку здійснювати обшуки демонстрантів для запобігання пронесенню наметів на місце проведення зібрання та перешкоджати доступу до Великого кам’яного моста, відводячи учасників ходи у бік місця проведення зібрання на Болотній набережній. Сусідній сквер на Болотній площі мав бути оточений.

15. 06 травня 2012 року приблизно о 13 год. 30 хв. організаторам надали доступ до місця проведення зібрання для встановлення сцени і звукового обладнання. Працівники поліції здійснили обшук транспортних засобів, що доставляли обладнання, та вилучили три намети, знайдені серед обладнання. Вони затримали кількох осіб, оскільки вони принесли намети.

16. На початку ходи полковник поліції А. Махонін зустрівся з організаторами на Калузькій площі для з’ясування будь-яких невирішених організаційних питань і підписання ними зобов’язання забезпечити громадський порядок під час демонстрації. Зокрема, він попросив другого заявника забезпечити, щоб на Болотній площі не встановлювали намети, а учасники зібрання дотримувалися обмежень щодо місця та часу, передбачених для проведення зібрання. Організатори надали свої запевнення з цих питань і підписали зобов’язання.

17. Хода почалася о 16 год. 30 хв. на Калузькій площі. Вона мирно і без порушень пройшла вулицею Якіманка. Явка перевищила очікування, але єдиної думки щодо точної кількості учасників немає. За офіційними підрахунками присутніми були 8000 учасників, тоді як організатори вважали, що їх було близько 25 000. ЗМІ повідомляли про різну кількість, яка у деяких випадках значно перевищувала наведені підрахунки.

18. Приблизно о 17 год. 00 хв. хода наблизилася до Болотної площі. Лідери ходи виявили, що розміщення зібрання та поліцейського оточення не відповідали їхнім очікуванням. На відміну від 04 лютого 2012 року сквер на Болотній площі був виключений з території проведення зібрання, яка обмежувалася Болотною набережною.

19. Зіткнувшись з поліцейським оточенням та не отримавши доступу до скверу, лідери ходи - другий заявник, п. А. Навальний, п. Б. Нємцов і п. І. Яшин - зупинилися і вимагали, щоб поліція пропустила їх до скверу. Згідно з твердженнями протестувальників вони були обурені зміною очікуваного плану розміщення і не бажали повертати до Болотної набережної, тому вони вимагали, щоб працівники поліції, які стояли в оточенні, відсунули лінію оточення так, щоб надати протестувальникам достатньо місця для проходу і проведення зібрання. Згідно з офіційною версією протестувальники не були зацікавлені в тому, щоб дійти до місця проведення зібрання. Вони зупинилися, оскільки планували або прорвати оточення, щоб пройти до Великого кам’яного моста, а потім до Кремля, або підбурити натовп до заворушень. Приблизно через п’ятнадцять хвилин спроб домовитися з працівниками поліції в оточенні, які не вступали у дискусію та не делегували старшого працівника поліції для переговорів, о 17 год. 16 хв. чотири лідери оголосили про початок "сидячого страйку" та сіли на землю. Люди позаду них зупинилися, хоча деякі з них продовжили йти повз них до сцени. Лідери сидячого страйку закликали інших демонстрантів наслідувати їхній приклад і сісти, але це зробили лише деякі з оточуючих (загалом приблизно двадцять - п’ятдесят осіб).

20. З 17 год. 20 хв. по 17 год. 45 хв. два депутати Державної думи Російської Федерації, п. Г. Гудков і п. Д. Гудков, зв’язалися з невстановленими старшими працівниками поліції, щоб обговорити збільшення обмеженої території шляхом перенесення поліцейського оточення за сквер уздовж ліній, обговорених з організаторами. Водночас п. В. Лукін, Уповноважений з прав людини в Російській Федерації, на прохання полковника поліції Бірюкова спробував переконати лідерів сидячого страйку продовжити ходу і прямувати до місця проведення зібрання на Болотній набережній, де була встановлена сцена. Протягом цього часу жоден старший працівник поліції або муніципальна посадова особа не прийшли на місце проведення сидячого страйку, і безпосереднього спілкування між органами державної влади та лідерами сидячого страйку не було.

21. О 17 год. 40 хв. один із учасників зібрання оголосив зі сцени, що лідери закликали демонстрантів підтримати їхній протест. Деякі люди, які стояли перед сценою, вирушили назад до Малого кам’яного моста, щоб підтримати сидячий протест або залишити місце проведення зібрання. Територія перед сценою практично спорожніла.

22. О 17 год. 43 хв. ЗМІ повідомили, що другий заявник висловив вимогу про надання протестувальникам ефірного часу на головних телевізійних каналах Росії, скасування інавгурації Президента Російської Федерації п. Путіна та проведення нових виборів.

23. О 17 год. 50 хв. навколо сидячого протесту зібрався натовп, що спричинило певну тисняву, тому лідери зібрання завершили протест і попрямували до сцени, натовп пішов за ними.

24. О 17 год. 55 хв. ЗМІ повідомили, що правоохоронні органи вважали страйк провокацією масових заворушень і розглядали питання про кримінальне переслідування відповідальних за нього осіб.

25. Водночас біля поліцейського оточення на місці після закінчення сидячого протесту виникла метушня і в кількох місцях поліцейське оточення було прорвано. Натовп приблизно зі 100 осіб увірвався до простору за оточенням. Через декілька секунд поліція відновила лінію оточення, підкріплену працівниками додаткового підрозділу по боротьбі із заворушеннями. Ті, хто опинився за оточенням, блукали навкруги, не знаючи, що їм робити далі. Декількох осіб затримали, інших заштовхали назад у межі оточення, а деякі продовжили ходити неподалік або попрямували до скверу. Поліцейське оточення почало відтісняти натовп до обмеженої зони і просунулося на декілька метрів, притиснувши натовп.

26. О 18 год. 00 хв. полковник поліції Махонін сказав пані Мітюшкіній оголосити зі сцени про закінчення зібрання. Вона так і зробила, але, вочевидь, більшість демонстрантів і представників ЗМІ, які вели репортаж з місця події, не почули її повідомлення. У наданих сторонами записах прямого ефіру відсутні згадки про її оголошення.

27. Водночас із натовпу, який стояв на розі Малого Кам’яного мосту, у бік відновленого поліцейського оточення був кинутий коктейль Молотова. Він впав за межами оточення і полум’я охопило штани перехожого. Працівники поліції оперативно загасили полум’я.

28. О 18 год. 15 хв. на тому самому розі Малого Кам’яного мосту працівники підрозділу по боротьбі із заворушеннями почали прориватися до демонстрантів, щоб розділити натовп. Підтримуючи тісно зімкнутий стрій, вони розділили натовп, затримали кількох осіб, протидіяли іншим протестувальникам і сформували нові лінії оточення для ізоляції частин натовпу. Деякі протестувальники піднімали металеві бар’єри і скріплювали їх у лінію для опору поліції, кидали різні предмети у працівників поліції, кричали і скандували "Ганьба!" та інші гасла, а коли поліція затримувала когось з протестувальників, натовп намагався витягнути їх назад. Поліція застосовувала прийоми рукопашного бою і використовувала кийки.

29. О 18 год. 20 хв. другий заявник піднявся на сцену з протилежного боку площі, щоб звернутися до учасників зібрання. На той момент перед сценою зібралося багато людей, але, як виявилося, звукове обладнання було відключено. Другий заявник взяв гучномовець і прокричав:

"Любі друзі! На жаль, у нас немає належного звуку, але ми проведемо нашу акцію, ми не підемо через те, що наших товаришів затримали, оскільки завтра відбудеться коронація нелегітимного президента. Ми маємо почати безстрокову акцію протесту. Ви згодні? Ми не підемо, поки наші товариші не будуть звільнені, поки інавгурацію не буде скасовано і поки нам не дадуть ефірний час на центральних телеканалах. Ви згодні? Ми тут влада! Дорогі друзі, [якщо] ми виходили в грудні [2011 року] та в березні [2012 року], то це було не для того, щоб змиритися з вкраденими виборами, ... не для того, щоб бачити головного шахрая та злодія на троні. Сьогодні у нас немає вибору - або залишитися тут, або віддати країну шахраям і злодіям ще на шість років. Я вважаю, ми не повинні йти сьогодні. Ми не підемо!".

30. У цей момент, о 18 год. 21 хв., декілька працівників поліції затримали другого заявника і забрали його. П. Навальний і п. Нємцов також були затримані, оскільки намагалися звернутися до людей зі сцени.

31. Водночас на Малому Кам’яному мості поліція продовжила розділяти натовп і почала відтісняти його частини від місця проведення зібрання. Через гучномовці працівники поліції вимагали, щоб учасники зібрання йшли до станції метро. Розгін тривав щонайменше ще одну годину, поки місце проведення зібрання не було повністю очищено від усіх протестувальників.

B. Розслідування справи про "масові заворушення"

32. 06 травня 2012 року перший заступник начальника Департаменту регіональної безпеки м. Москви склав рапорт, в якому узагальнив заходи безпеки, вжиті того дня у м. Москві, і повідомив про затримання 656 протестувальників. У рапорті було зазначено, що другий заявник був серед тих, хто спровокував протистояння і прорив поліцейського оточення та закликав демонстрантів залишатися на місці проведення зібрання для участі в безстроковій акції протесту.

33. Того ж дня Слідчий комітет Російської Федерації порушив кримінальну справу за фактом стверджуваного масового заворушення і застосування насилля до працівників поліції (кримінальне правопорушення за частиною другою статті 212 і частиною першою статті 318 Кримінального кодексу Російської Федерації).

34. 28 травня 2012 року також було порушено кримінальну справу за фактом організації масових заворушень (кримінальне правопорушення за частиною першою статті 212 Кримінального кодексу Російської Федерації). Того ж дня дві кримінальні справи було об’єднано.

35. 05 жовтня 2012 року телеканал "НТВ" показав фільм "Анатомія протесту, частина друга", в якому фігурували заявники та їхній колега-активіст, пан Л., які обговорювали з паном Т. плани організації опозиційних заходів і варіанти фінансування, у тому числі фінансування їх паном T.

C. Домашній арешт другого заявника під час проведення розслідування

36. 10 жовтня 2012 року Слідчий комітет Російської Федерації допитав другого заявника на підставі тверджень, висловлених ним у фільмі "Анатомія протесту, частина друга".

37. 16 жовтня 2012 року Слідчий комітет порушив кримінальну справу за підозрою у змові заявників та інших осіб з метою організації масових заворушень у різних областях Росії (частина перша статті 30 і частина перша статті 212 Кримінального кодексу Російської Федерації). Заявники, пан Л. і деякі інші невстановлені особи підозрювалися у вступі у змову з метою організації масових заворушень, і, зокрема, у плануванні заворушень у Московській, Калінінградській, Владивостоцькій та інших областях Росії, а також в установах виконання покарань, і в плануванні інших дій, таких, як блокування залізниці й протидія підрозділам поліції, відповідальним за забезпечення громадського порядку. Було зазначено, що відповідні протести були заплановані на осінь 2012 року. Заявники та їхні співучасники нібито обговорювали способи залучення фінансових ресурсів для організації цих злочинів, зокрема із-за кордону, і нібито планували завербувати активістів по всій країні для навчання у спеціальних тренувальних таборах.

38. Наступного дня другому заявнику були пред’явлені обвинувачення. Як запобіжний захід другий заявник зобов’язувався не виїжджати з м. Москви без дозволу слідчого або суду та поводитися належним чином. Того ж дня перший заявник був оголошений у розшук на підставі його відсутності за домашньою адресою.

39. 23 жовтня 2012 року слідчий заявив, що того дня не зміг знайти другого заявника за його домашньою адресою або зв’язатися з ним телефоном, щоб викликати його для отримання обвинувального висновку 26 жовтня 2012 року.

40. 26 жовтня 2012 року другий заявник з’явився до слідчого та отримав обвинувальний висновок. Йому було надано статус обвинуваченого у кримінальній справі, порушеній 28 травня 2012 року.

41. 06 грудня 2012 року відповідно до статті 20.2 Кодексу Російської Федерації про адміністративні правопорушення мировий суддя Басманного районного суду міста Москви визнав другого заявника винним у вчиненні адміністративного правопорушення, яке полягало в організації та участі у несанкціонованому громадському заході 27 жовтня 2012 року. Зокрема, було встановлено, що близько п’ятдесяти осіб провели декілька локальних демонстрацій на знак протесту проти репресій, після чого продовжили ходу, який, згідно із рішенням, призвів до ускладнення дорожнього руху.

42. 01 січня 2013 року Слідчий комітет долучив матеріали кримінальної справи щодо другого заявника до кримінальної справи, порушеної 28 травня 2012 року.

43. 09 лютого 2013 року Басманний районний суд міста Москви розглянув подання слідчого про застосування до другого заявника запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту до закінчення проведення слідства. У поданні було вказано про: регулярну відсутність другого заявника за місцем проживання, як стверджувалося, у зв’язку з його поїздками до інших областей і за кордон; наявність у нього закордонного паспорта; тимчасове проживання його дружини та дітей в Україні; його широкі зв’язки в Росії та за кордоном; труднощі, з якими зіткнувся слідчий, намагаючись зв’язатися із заявником для забезпечення його явки до слідчого; визнання його винним у вчиненні адміністративного правопорушення, яке полягало в участі у несанкціонованій демонстрації 27 жовтня 2012 року; його подальшу участь в опозиційному мітингу 15 грудня 2012 року та нібито спроби спалити продукцію із символікою під час громадського заходу 13 січня 2013 року, на якому лунали заклики до акцій протесту. Заявник заперечив порушення ним вимог підписки про невиїзд і стверджував, що обставини, які існували на момент обрання первинного запобіжного заходу, не змінилися. Він стверджував, що: упродовж дії запобіжного заходу не виїжджав з м. Москви, вчасно з’являвся до слідчого; попросив слідчого дозволити йому поїхати до України, але у задоволенні його клопотання було відмовлено; слідчий не вилучав його закордонний паспорт; і що підписка про невиїзд не перешкоджала йому брати участь у громадських заходах. Він заперечував порушення ним порядку проведення громадських заходів, стверджуючи про незаконність адміністративного покарання у зв’язку з демонстрацією 27 жовтня 2012 року, і зазначив, що твердження про два інші порушення були необґрунтованими. Крім того, він стверджував, що підписка не передбачала заборону вчинення адміністративних правопорушень у відповідний період і не була пов’язана з провадженням, яке тривало.

44. Того ж дня суд задовольнив клопотання слідчого та обрав другому заявнику запобіжний захід у вигляді домашнього арешту на строк два місяці. Він вважав встановленим, що своїми вчинками другий заявник довів існування ризику його переховування від правосуддя, продовження злочинної діяльності, впливу на свідків та інших учасників кримінального провадження, знищення доказів і перешкоджання відправленню правосуддя. Суд послався на тяжкість пред’явлених обвинувачень, вчинені другим заявником адміністративні правопорушення, його судимість, тривалу відсутність за місцем проживання та труднощі, з якими зіткнувся слідчий, намагаючись зв’язатися з ним, і дійшов висновку про порушення другим заявником підписки про невиїзд. Він встановив низку умов на період перебування заявника під домашнім арештом, а саме:

"- [заборона] залишати [місце проживання] без дозволу слідчого ...;

- спілкуватися з кимось, окрім близьких родичів, як передбачено законодавством, свого законного представника у кримінальній справі і [слідчих];

- отримувати та надсилати будь-які листи або телеграми;

- користуватися будь-яким засобом зв’язку або мережею Інтернет.".

45. 06 березня 2013 року Московський міський суд залишив без змін постанову про обрання другому заявнику запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту.

46. У незазначену дату на автомобіль, який належав другому заявнику та його дружині, та суму у розмірі 142 000 російських рублів (далі - руб.) був накладений арешт. Згідно з твердженнями другого заявника ці активи було долучено як (речові) докази.

47. 01 квітня 2013 року Басманний районний суд продовжив строк домашнього арешту другого заявника на чотири місяці до 06 серпня 2013 року, посилаючись на ті самі підстави, які були наведені у первинній постанові. 29 квітня 2013 року Московський міський суд залишив цю постанову без змін.

48. 25 квітня 2013 року Московський міський суд розглянув справу щодо пана Л. у порядку скороченого провадження на підставі попередньо укладеної угоди про співпрацю. Суд визнав його винним в організації масових заворушень та обрав покарання у виді позбавлення волі умовно на строк два з половиною роки.

49. 19 червня 2013 року другому заявнику було пред’явлено обвинувачення.

50. 01 серпня 2013 року Басманний районний суд продовжив строк домашнього арешту другого заявника на два місяці до 06 жовтня 2013 року, посилаючись на ті самі підстави, які були наведені у первинній постанові. Він відмовив у задоволенні клопотання другого заявника про звільнення під заставу та не дозволив йому залишати місце проживання для прогулянок, вправ або відвідування лікаря на тій підставі, що задоволення такого клопотання належало до повноважень слідчих органів. 26 серпня 2013 року Московський міський суд залишив цю постанову без змін.

51. У незазначену дату слідчий вирішив заборонити захиснику першого заявника, пану Ф., брати участь у провадженні, оскільки той мав бути викликаний як свідок. Згодом суд заборонив пану Ф. брати участь у справі в якості свідка (див. пункт 130).

52. 02 жовтня 2013 року Басманний районний суд продовжив строк домашнього арешту другого заявника на чотири місяці до 06 лютого 2014 року, посилаючись на ті самі підстави, які були наведені у первинній постанові. Він залишив без задоволення клопотання другого заявника про звільнення під заставу. 06 листопада 2013 року Московський міський суд залишив цю постанову без змін.

D. Стверджуване викрадення першого заявника та тримання під вартою під час досудового слідства

1. Події у м. Києві

53. 14 жовтня 2012 року перший заявник виїхав з м. Москви. 16 жовтня 2012 року він в’їхав в Україну та прибув до м. Києва.

54. 19 жовтня 2012 року приблизно о 10 год. 00 хв. перший заявник прийшов до київського офісу ХІАС у м. Києві, організації - партнера Верховного комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ), щоб звернутися із заявою про визнання його біженцем. Він заповнив формуляри заяв і вийшов з офісу ХІАС пообідати, залишивши там свої речі. Згідно з твердженнями заявника його викрали за межами офісу невстановлені особи, які заштовхали його до мікроавтобуса та вивезли до Росії. Пан С., працівник ХІАС, на консультації в якого був перший заявник, у письмових показаннях описав те, що він вважав викраденням заявника. Зокрема, він зазначив, що почув крики про допомогу, визирнув з вікна та побачив, як двоє чоловіків тягнули іншого чоловіка до чорного мікроавтобуса; незважаючи на його опір, вони заштовхали його до мікроавтобуса і швидко поїхали геть. Працівники ХІАС намагалися зателефонувати першому заявнику, але він не відповідав, а його телефон був вимкнений.

55. Приблизно о 16 год. 00 хв. пані Б., працівниця УВКБ, яка працювала в офісі ХІАС, на консультації в якої того дня був перший заявник, поінформувала Солом’янське управління міліції в місті Києві про стверджуване викрадення першого заявника та попросила розслідувати це в рамках кримінального провадження.

56. Того ж дня приблизно о 21 год. 00 хв. перший заявник залишив Україну та перетнув кордон з Росією на автомобілі. У паспорті першого заявника був поставлений штамп українською прикордонною службою, але не російськими органами влади.

57. Згідно з наданим першим заявником докладним описом йому зав’язали очі, надягнули наручники, зв’язали скотчем і везли близько чотирьох годин у невідоме місце, де його передали іншій групі невстановлених осіб; остання протягом ще чотирьох або п’яти годин везла його у невідоме місце, можливо, у Брянській області Російської Федерації, де його тримали у підвалі протягом близько двадцяти годин. Згідно з твердженнями першого заявника невстановлені особи в масках одягнули на нього наручники і погрожували зробити йому ін’єкцію, щоб змусити говорити, якщо він не зізнається добровільно. Надана першим заявником версія не задовольнила їх і вони змусили його дати показання, що він з іншими особами планував вчинити насильство та дестабілізувати політичний стан, і, зрештою, він написав зізнавальні показання так, як йому сказали.

2. Тримання першого заявника під вартою та його клопотання про розслідування його викрадення

58. 21 жовтня 2012 року Слідчий комітет Російської Федерації допитав першого заявника як підозрюваного і склав протокол, в якому той зізнався у підготовці до організації масових заворушень. Згідно з твердженнями першого заявника його викрадачі доставили його до приміщення Слідчого комітету Російської Федерації. Згідно з твердженнями Уряду заявник прийшов до Головного слідчого управління Слідчого комітету, щоб зізнатися, після чого його допитали як підозрюваного у присутності захисника.

59. Того ж дня Басманний районний суд міста Москви розглянув клопотання про обрання першому заявнику запобіжного заходу у вигляді взяття під варту під час слідства і задовольнив його. Суд зазначив, що раніше того дня перший заявник був затриманий і допитаний як підозрюваний у кримінальній справі у присутності свого захисника, хоча перший заявник зазначив, що був позбавлений свободи з 19 жовтня 2012 року.

60. У цьому провадженні першого заявника представляв призначений судом захисник, оскільки згідно з твердженнями заявника йому не було надано доступ до захисника, вибраного на власний розсуд. Він попросив суд не обирати йому запобіжний захід у вигляді взяття під варту під час слідства, а вибрати інший запобіжний захід. Перший заявник стверджував, що не переховувався від слідства і мав постійне місце проживання та родину в м. Москві. Він оскаржив пред’явлені йому обвинувачення та заперечував ведення будь-якої злочинної діяльності. Суд обрав першому заявнику запобіжний захід у вигляді взяття під варту під час досудового слідства до 16 грудня 2012 року. Суд встановив існування достатніх підстав, щоб вважати, що перший заявник міг переховуватися або перешкоджати відправленню правосуддя шляхом знищення доказів і впливу на свідків. Ухвалюючи таке рішення, суд взяв до уваги тісний зв’язок першого заявника з неурядовими та правозахисними організаціями у Росії і за кордоном, його зв’язки в органах державної влади Росії, його регулярні поїздки за кордон, наявність закордонного паспорту, відсутність постійного місця роботи і непроживання за місцем реєстрації в м. Іркутську. Суд також вважав, що перший заявник міг продовжити свою злочинну діяльність, оскільки його затримали в момент підготовки до вчинення злочину. Суд врахував рапорти працівників поліції, в яких було зазначено, що перший заявник переховувався від слідства і був оголошений у розшук.

61. Згідно з твердженнями Уряду Росії під час тримання першого заявника під вартою 21, 22 і 25 жовтня його оглядав лікар, який не виявив жодних тілесних ушкоджень.

62. 23 жовтня 2012 року захисник заявника звернувся зі скаргою до Генеральної прокуратури України, вимагаючи провести розслідування щодо викрадення першого заявника у м. Києві та його тверджень про катування. Він також звернувся із запитом, чи було вивезення першого заявника з території України погоджено українськими органами влади.

63. 24 жовтня 2012 року п’ять членів громадської комісії з моніторингу місць позбавлення волі відвідали слідчий ізолятор, щоб побачитися з першим заявником і перевірити умови його тримання. У звіті комісії було зазначено, що адміністрація слідчого ізолятора заважала їхньому доступу до першого заявника протягом декількох годин, але зрештою дозволила з ним побачитися. Перший заявник детально описав комісії своє викрадення, катування та подальше провадження; він також поскаржився на труднощі у спробах зв’язатися зі своїм захисником для подання скарг. Комісія зазначила про виснажений і пригнічений стан заявника та його страх щодо застосування в установі катувань і насилля.

64. 29 жовтня 2012 року у відповідь на запит захисника першого заявника Генеральна прокуратура України поінформувала його, що українські органи влади не отримували звернень від іноземної держави щодо екстрадиції першого заявника.

65. 01 листопада 2012 року слідчі органи переглянули ще одну, не пов’язану кримінальну справу щодо першого заявника. У цій справі 1997 року розслідування розбійного нападу, вчиненого невстановленим злочинцем, було зупинено у 1998 році, а справу закрито у 2008 році після закінчення строку давності. Матеріали справи були знищені у червні 2012 року. Слідчі органи вирішили, що справу закрили неправомірно, і відновили розслідування.

66. 07 листопада 2012 року Московський міський суд залишив без змін постанову про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття першого заявника під варту від 21 жовтня 2012 року.

67. У невстановлену дату перший заявник звернувся до Слідчого комітету Російської Федерації зі скаргою на викрадення, примусове вивезення з України та катування. 08 листопада 2012 року він подав додаткові документи, у тому числі пояснення працівників ХІАС у м. Києві, які попросив долучити до матеріалів справи. 12 листопада 2012 року у задоволенні цього клопотання було відмовлено; пояснення свідків були відхилені на тій підставі, що копії пояснень були адресовані українським органам влади, а тому їхній зміст не міг бути перевірений російськими органами влади.

68. 21 листопада 2012 року Слідчий комітет відмовив у порушенні кримінальної справи за скаргою першого заявника на викрадення, примусове вивезення та катування. Він вважав твердження першого заявника необґрунтованими, зазначивши, що перший заявник поїхав з м. Києва добровільно на таксі та повернувся до м. Москви. Згодом 21 жовтня 2012 року він прибув до Слідчого комітету, щоб зізнатися у вчиненні кримінальних правопорушень, і зробив це добровільно з патріотичних почуттів. Перший заявник оскаржив цю постанову в Басманному районному суді міста Москви, який 01 квітня 2013 року залишив його скаргу без задоволення. 20 травня 2013 року апеляційний суд залишив постанову без змін.

69. Того ж дня, 21 листопада 2012 року, першому заявнику було пред’явлено обвинувачення як підозрюваному у справі 1997 року про вчинення розбійного нападу, провадження в якій було відновлено 01 листопада 2012 року.

70. 22 листопада 2012 року прокуратура Солом’янського районну міста Києва зареєструвала скаргу першого заявника на викрадення та направила її на подальше розслідування.

71. 28 листопада 2012 року Слідчий комітет вирішив об’єднати справу 1997 року про вчинення розбійного нападу зі справою першого заявника щодо масових заворушень.

72. 03 грудня 2012 року першому заявнику було пред’явлено обвинувачення у незаконному перетині російсько-українського кордону.

73. 04 грудня 2012 року строк давності у справі першого заявника щодо вчинення розбійного нападу закінчився.

74. 07 грудня 2012 року прокуратура Солом’янського району міста Києва відмовила у порушенні кримінальної справи за фактом викрадення першого заявника у зв’язку з відсутністю події кримінального правопорушення. Згідно з твердженнями Уряду України, незважаючи на оперативне реагування органів державної влади на заяву про стверджуване викрадення першого заявника, жодних доказів його викрадення виявлено не було. Одразу після повідомлення слідчий орган оглянув місце стверджуваного викрадення і допитав пані Б., яка звернулася із заявою, пана С., який бачив, як когось заштовхували до чорного мікроавтобуса, та їхню колегу, пані Р., яка не бачила і не чула нічого особливого та дізналася про інцидент тільки від пана Р. Він також допитав жителів району, які зазначили, що не бачили, як когось заштовхували до мікроавтобуса. Слідчий орган також звернувся із запитами до Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України для встановлення місцезнаходження першого заявника. Державна прикордонна служба України повідомила, що перший заявник перетнув кордон того ж дня у звичайному порядку, його виїзд був зареєстрований в офіційній базі даних, він показав свій паспорт і не скаржився працівникам прикордонної служби на викрадення. Слідчий орган також надіслав запит до Інтерполу та дізнався, що 21 жовтня 2012 року перший заявник був затриманий у м. Москві. Щодо стверджуваної відсутності запису про перетин кордону на російському контрольно-пропускному пункті, то українські органи влади не могли це прокоментувати, оскільки це стосувалося подій, які відбулися на російській території і під юрисдикцією Російської Федерації. Насамкінець слідчий орган вважав цю скаргу у будь-якому випадку явно необґрунтованою. 26 лютого 2013 року ця постанова була підтверджена тим самим органом.

75. 12 грудня 2012 року Басманний районний суд розглянув клопотання про продовження строку тримання першого заявника під вартою. У клопотанні було зазначено, зокрема, що продовження строку було необхідним для розслідування справи про розбійний напад, для цього першого заявника необхідно було перевести до м. Іркутська. Заявник заперечив і попросив суд обрати інший запобіжний захід, запропонувавши особисту поруку депутата Державної думи, заставу або домашній арешт. Суд продовжив строк тримання першого заявника під вартою до 01 квітня 2013 року, пославшись на справу про "масові заворушення" та вказавши по суті ті самі підстави для продовження строку, які були наведені у первинній постанові.

76. 18 грудня 2012 року першого заявника перевели до м. Іркутська у зв’язку з необхідністю допитати його як підозрюваного у кримінальній справі 1997 року. Перший заявник був попередньо поінформований про закінчення строку давності цієї справи. Перевезення до м. Іркутська включало двадцятидводенну зупинку у слідчому ізоляторі у м. Челябінську. 09 січня 2013 року заявник прибув до м. Іркутська, де тримався під вартою до 12 березня 2013 року. Протягом цього часу його допитували у зв’язку з кримінальними обвинуваченнями, а його співкамерники нібито залякували його та піддавали жорстокому поводженню, а також змушували його підписати зізнавальні показання.

77. Тим часом 21 грудня 2012 року Московський міський суд залишив без змін постанову про продовження строку тримання першого заявника під вартою від 12 грудня 2012 року.

78. 10 січня 2013 року Слідчий комітет відхилив твердження першого заявника про незаконність його переведення до Іркутської області та жорстоке поводження з ним.

79. 17 січня 2013 року першому заявнику пред’явили обвинувачення у завідомо неправдивому доносі, кримінальному правопорушенні за статтею 306 Кримінального кодексу Російської Федерації, вочевидь, у зв’язку з поданими ним скаргами на слідчих. 21 березня 2013 року до обвинувачення було внесено зміни.

80. 21 січня 2013 року у зв’язку з закінченням строку давності з першого заявника було знято обвинувачення у вчиненні розбійного нападу.

81. 29 березня 2013 року Басманний районний суд міста Москви санкціонував подальше продовження строку тримання першого заявника під вартою до 06 серпня 2013 року. У постанові було зазначено про посилання на змову з метою організації масових заворушень та організацію масових заворушень під час демонстрації на Болотній площі 06 травня 2012 року як про два окремі обвинувачення, а також про додаткове обвинувачення у незаконному перетині російсько-українського кордону. Суд вважав тривале тримання першого заявника під вартою необхідним з огляду на ризик його переховування, продовження злочинної діяльності та перешкоджання слідству іншими способами. Ці ризики випливали з тяжкості пред’явлених обвинувачень та інформації, що перший заявник уже намагався втекти. Суд відхилив запропоновані першим заявником альтернативні запобіжні заходи, зокрема заставу та особисту поруку депутата Державної думи.

82. 05 квітня 2013 року Солом’янський районний суд міста Києва повернув без розгляду скаргу першого заявника на постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за фактом його викрадення на підставі відсутності повноважень у захисника, який подав скаргу. 22 квітня 2013 року в апеляційній інстанції цю ухвалу було залишено без змін. Як вбачається, у 2014 році інший захисник намагалася оскаржити цю ж постанову в прокуратурі, але не в суді. Згідно з твердженнями Уряду України захисник попросила провести слідчі дії, які фактично вже були проведені на стадії дослідчої перевірки та стали підставою для винесення постанови від 07 грудня 2012 року.

83. 10 квітня 2013 року слідчий відмовив у задоволенні клопотання першого заявника про повне медичне обстеження його стану здоров’я.

84. 24 квітня 2013 року Московський міський суд залишив без змін постанову про продовження строку тримання першого заявника під вартою від 29 березня 2013 року.

85. 30 липня 2013 року слідчий відмовив у задоволенні клопотання першого заявника про звільнення з-під варти за хворобою.

86. 02 серпня 2013 року Басманний районний суд міста Москви продовжив строк тримання першого заявника під вартою до 06 жовтня 2013 року на тих самих підставах, що й раніше.

87. 04 вересня 2013 року Московський міський суд залишив без змін постанову про продовження строку тримання першого заявника під вартою від 02 серпня 2013 року.

88. У невстановлену дату перший заявник уперше отримав доступ до матеріалів кримінальної справи. Обвинувачення включали спробу організації масових заворушень (частина перша статті 212 Кримінального кодексу Російської Федерації) та незаконний перетин державного кордону (частина перша статті 322 Кримінального кодексу Російської Федерації).

89. 30 вересня 2013 року Басманний районний суд міста Москви санкціонував подальше продовження строку тримання першого заявника під вартою до 21 жовтня 2013 року, залишивши без задоволення його клопотання про заміну тримання під вартою на домашній арешт за адресою проживання його дружини або звільнення під заставу. Підставами для продовження тримання під вартою були ризик втечі, вплив на свідків, знищення доказів, продовження злочинної діяльності та перешкоджання здійсненню кримінального провадження іншими способами. Суд вважав, що ці ризики все ще існували з огляду на тяжкість пред’явлених обвинувачень і відсутність у першого заявника роботи або постійного доходу, непроживання за місцем реєстрації та наявність попередніх обвинувачень у вчиненні кримінальних правопорушень.

90. 07 жовтня 2013 року Московський міський суд санкціонував подальше продовження строку тримання першого заявника під вартою до 06 лютого 2014 року. Він зазначив, що продовження строку було необхідним для забезпечення доступу першого заявника до багатотомних матеріалів справи, а також у зв’язку з продовженням існування раніше встановлених ризиків. Суд залишив без задоволення клопотання першого заявника про заміну тримання під вартою на домашній арешт або особисту поруку депутата Державної думи у зв’язку з непроживанням першого заявника за місцем реєстрації у м. Іркутську і відсутністю реєстрації за його фактичною адресою проживання у м. Москві.

91. 30 жовтня 2013 року Московський міський суд залишив без змін постанову про продовження строку тримання під вартою від 30 вересня 2013 року, а 07 листопада 2013 року залишив без змін постанову про продовження строку тримання під вартою від 07 жовтня 2013 року.

92. 15 листопада 2013 року у першого заявника забрали матеріали справи та повернули їх до Московського міського суду для розгляду.

93. 20 грудня 2013 року Московський міський суд запланував проведення підготовчого засідання на 26 грудня 2013 року.

94. 26 грудня 2013 року Московський міський суд направив справу Генеральному прокурору, вказавши на процесуальні недоліки у справі, які необхідно було виправити. Постанова про тримання першого заявника під вартою під час досудового слідства була залишена без змін.

95. 16 січня 2014 року справу було передано до Московського міського суду і підготовче засідання було продовжено.

96. 04 лютого 2014 року Московський міський суд розглянув клопотання про подальше продовження строку тримання першого заявника під вартою. Перший заявник повторив своє прохання про обрання альтернативного запобіжного заходу, у тому числі надав нову особисту поруку депутата Державної думи, та серед підстав для його клопотання про звільнення з-під варти послався на сімейні обставини і стан здоров’я. Суд залишив без задоволення клопотання першого заявника, повторивши підстави, на які посилався у попередніх постановах про тримання під вартою, і продовжив строк тримання першого заявника під вартою до 10 червня 2014 року.

97. 06 лютого 2014 року Московський міський суд закінчив підготовче засідання і запланував початок розгляду справи на 18 лютого 2014 року.

98. 28 лютого 2014 року цей самий суд залишив без змін постанову про продовження строку тримання першого заявника під вартою від 04 лютого 2014 року.

99. 03 березня 2014 року перший заявник подав клопотання про звільнення з-під варти та обрання альтернативного запобіжного заходу до розгляду справи судом. Зокрема, він скаржився на нелюдські та такі, що принижують гідність, умови тримання під вартою, на погіршення свого стану здоров’я, що призвело до нездатності ефективно захищати себе у судових засіданнях. 04 березня 2014 року Московський міський суд залишив його клопотання без задоволення. Зокрема, він постановив про відсутність у першого заявника захворювань, несумісних з триманням під вартою. Щодо графіку проведення засідань суд встановив, що у дні проведення судових засідань перший заявник прибував до слідчого ізолятора приблизно з 20 год. 40 хв. до 22 год. 15 хв. і що умови його перевезення до та із зали суду відповідали нормам законодавства, та зазначив, що заявник раніше не скаржився судам на умови тримання його під вартою і під час перевезень. Він постановив, що засідання призначались з урахуванням вимог здійснення кримінального провадження упродовж розумного строку і без надмірної інтенсивності.

100. 07 травня 2014 року у відповідь на повторні запити першого заявника прокуратура Солом’янського району повідомила про відсутність підстав для перегляду постанови від 07 грудня 2012 року про відмову у порушенні кримінальної справи за фактом його стверджуваного викрадення.

101. 06 червня 2014 року суд першої інстанції продовжив строк тримання першого заявника під вартою до 10 вересня 2014 року на тих самих підставах, які були наведені у постанові від 04 лютого 2014 року; 15 липня 2014 року цю постанову було залишено без змін.

3. Надана першому заявнику медична допомога

102. 21 жовтня 2012 року після прибуття до слідчого ізолятора перший заявник пройшов медичне обстеження. У записах було вказано низку хронічних захворювань і тілесних ушкоджень, датованих 1991-2005 роками, також зазначалося, що його артеріальний тиск був 140/100 мм рт.ст. Наступного дня першого заявника знову оглянули, оскільки він поскаржився на біль у спині. Його артеріальний тиск був 120/70 мм рт.ст., а його стан був оцінений як задовільний. У наданій Урядом медичній картці містяться записи про одинадцять подальших візитів до лікаря та призначення у період з жовтня по грудень 2012 року і про один візит до стоматолога; двічі у заявника була гіпертонія та один раз зазначалося про артеріальний тиск 120/80 мм рт.ст.

103. 12 січня 2013 року після переведення до слідчого ізолятора в м. Іркутську перший заявник був поміщений у лікарню. Під час першого медичного огляду було виявлено крововилив на його правому плечі; артеріальний тиск становив 130/80 мм рт.ст., але загальний висновок полягав у тому, що стан здоров’я заявника був задовільний. 14 січня 2013 року заявника оглянув лікар у зв’язку з болем у спині та сідницях; зазначалося про артеріальний тиск 140/80 мм рт.ст. Наступного дня першого заявника оглянув невролог, який діагностував йому люмбаго та призначив лікування; зазначалося про артеріальний тиск 140/80 мм рт.ст. Протягом наступних трьох днів у першого заявника було ще сім медичних консультацій, у тому числі з терапевтом, неврологом, психіатром і хірургом, а також до нього приходила медсестра. Один раз протягом цього періоду було зафіксовано артеріальний тиск 140/90 мм рт.ст. 22 січня 2013 року заявник пройшов томографію шлунку; того дня у нього було зафіксовано артеріальний тиск 130/80 мм рт.ст. 18 лютого 2013 року його виписали з лікарні.

104. Протягом 2013 року перший заявник як мінімум шістнадцять разів мав медичні консультації з лікарями, він зробив рентгенологічне обстеження, дві електрокардіограми та аналіз крові; йому було призначено лікування бронхіальної інфекції, болю у спині та гіпертонії; відповідно до записів його артеріальний тиск, який вимірювався додатково до консультацій, варіювався від 120/80 до 140/90 мм рт.ст.

105. За 2014 рік у медичній картці першого заявника містилися записи про як мінімум три консультації, два аналізи крові та одну електрокардіограму.

106. 01 жовтня 2014 року у заявника був серцевий напад і він був переведений до лікарні при СІЗО-1 (далі - "Матроська Тишина"), де проходив лікування до 14 листопада 2014 року. Протягом цього часу, 12 листопада 2014 року перший заявник пройшов коронарну ангіографію. Його виписали з діагнозом гіпертонія третього ступеня та рекомендували обмежити фізичне навантаження.

107. Під час тримання під вартою перший заявник отримував медикаменти, призначені йому в лікарнях установ виконання покарань і надані на його прохання родичами. Декілька разів його відвідували члени громадської комісії з моніторингу установ виконання покарань, які у незазначені дати в серпні та вересні 2014 року звернули увагу на прохання першого заявника слідкувати за його артеріальним тиском і його скарги на занадто інтенсивний графік проведення судових засідань.

108. У своїх клопотаннях про звільнення з-під варти перший заявник посилався на стан здоров’я, але національні суди встановили відсутність доказів несумісності такого стану здоров’я заявника з подальшим триманням під вартою.

E. Суд над заявниками та подальші події

109. 04 грудня 2013 року Генеральна прокуратура склала обвинувальний висновок проти заявників, який направили до Московського міського суду для розгляду. 20 грудня 2013 року суд призначив розгляд справи на 26 грудня 2013 року (див. пункт 93). В останню зазначену дату суд повернув справу до прокуратури для усунення низки процесуальних недоліків (див. пункт 94).

110. 16 січня 2014 року справу знову було направлено до Московського міського суду (див. пункт 95). Згідно з твердженнями заявників повторно подана справа не містила переліку свідків сторони захисту, який раніше до неї був долучений.

111. 04 лютого 2014 року Московський міський суд продовжив строк домашнього арешту другого заявника до 10 червня 2014 року, посилаючись на ті самі підстави, що були наведені у первинній постанові, та які, на його думку, залишалися актуальними. Суд залишив без задоволення клопотання другого заявника про звільнення під заставу та відмовив у пом’якшенні обмежень, застосованих у зв’язку з домашнім арештом. Він встановив, що незважаючи на закінчення розслідування, ризик переховування другого заявника або перешкоджання відправленню правосуддя (див. пункт 96) не міг бути виключений.

112. 06 лютого 2014 року Московський міський суд призначив розгляд справи на 18 лютого 2014 року (див. пункт 97). Починаючи з цієї дати і до 24 липня 2014 року судові засідання відбувалися у залі судового засідання № 635 Московського міського суду. Засідання проводилися протягом чотирьох днів щотижня і (враховуючи час на доставляння першого заявника до зали судового засідання) тривали протягом більше восьми годин щодня. Заявник клопотав про менш інтенсивний графік проведення судових засідань, але суд відмовився його змінювати. 28 лютого 2014 року Московський міський суд залишив це рішення без змін.

113. 18 лютого 2014 року перший заявник поскаржився на брак сну через надмірно часте проведення судових засідань і тривалі перевезення зі слідчого ізолятора до суду та у зворотному напрямку. Його скарги були залишені без задоволення.

114. Під час судового розгляду заявники попросили про можливість викликати та допитати низку свідків сторони захисту, але клопотання щодо п’яти з них були залишені без задоволення на тій підставі, що ці особи брали участь у тому самому провадженні раніше, хоча заявники це заперечували. Клопотання заявників про надання дозволу допитати десятьох підсудних у пов’язаних кримінальних справах, у тому числі першій "Болотній" справі, були залишені без задоволення на тій підставі, що вони були зацікавленими сторонами.

115. 21 лютого 2014 року у паралельному кримінальному провадженні Замоскворецький районний суд міста Москви засудив вісьмох осіб, які брали участь у сутичках з працівниками поліції під час громадського зібрання 06 травня 2012 року (далі - перша "Болотна" справа). Суд визнав їх винними в участі у масових заворушеннях і застосуванні насилля до працівників поліції. Їм було обрано покарання у виді позбавлення волі на строк від двох з половиною до чотирьох років; одного з них було засуджено умовно. Троє зі співобвинувачених уже були амністовані відповідно до акту про амністію, а ще одна справа була виділена з основного провадження.

116. 26 лютого 2014 року під час судового засідання перший заявник поскаржився на брак сну через надмірно часте проведення судових засідань і тривале перевезення зі слідчого ізолятора до суду та у зворотному напрямку. Його скарги були залишені без задоволення.

117. Під час судових засідань 03, 04 і 05 березня 2014 року перший заявник поскаржився на брак сну через надмірно часте проведення судових засідань і тривале перевезення зі слідчого ізолятора до суду та у зворотному напрямку. Його скарги були залишені без задоволення з посиланням на інформацію зі слідчого ізолятора, що перший заявник прибував до установи не пізніше 22 год. 15 хв.

118. 12 та 13 березня 2014 року Московський міський суд допитував пана Л. як свідка у кримінальній справі щодо заявника.

119. Під час судового засідання 12 березня 2014 року перший заявник поскаржився на брак сну через надмірно часте проведення судових засідань і тривале перевезення зі слідчого ізолятора до суду та у зворотному напрямку. Його скарги були залишені без задоволення через відсутність медичних доказів заподіяної його здоров’ю шкоди.

120. 18 березня 2014 року Московський міський суд допитав працівника поліції А.М. як свідка. Під час перехресного допиту захисником заявників він з міркувань конфіденційності відмовився відповідати на низку питань. Суд не розглянув ці міркування, але попередив захисника заявників не ставити питання, які можуть привести до порушення конфіденційності.

121. 20 березня 2014 року перший заявник клопотав про перенесення судового засідання, оскільки він спав лише три години, адже після судового засідання, проведеного попереднього дня, його помістили до камери тільки о 03 год. 00 хв. Було зазначено, що першого заявника перевели до іншого слідчого ізолятора, а засідання було перенесено.

122. 25 березня 2014 року перший заявник поскаржився на брак сну через надмірно часте проведення судових засідань і тривале перевезення зі слідчого ізолятора до суду та у зворотному напрямку. Суд попросив слідчий ізолятор надати інформацію про час виїзду та прибуття заявника.

123. 01 квітня 2014 року другий заявник був доставлений до зали судового засідання, незважаючи на надання довідки про захворювання, яку суд відхилив як сфабриковану. Суд викликав медичного працівника, який дозволив другому заявникові брати участь у провадженні. Коли другий заявник заперечив, суд видалив його із судових засідань на десять днів і продовжив розгляд справи за його відсутності.

124. 08 квітня 2014 року свідок M., журналіст телеканалу "НТВ", надав показання, що відео- та аудіозаписи, використані у фільмі "Анатомія протесту, частина друга", були надані йому невстановленою особою біля його будинку.

125. 10 квітня 2014 року перший заявник поскаржився на брак сну через надмірно часте проведення судових засідань і тривале перевезення зі слідчого ізолятора до суду та у зворотному напрямку. Його скарги були залишені без задоволення у зв’язку з необґрунтованістю.

126. 17 квітня 2014 року Московський міський суд дослідив фільм "Анатомія протесту, частина друга" як доказ.

127. 13 травня 2014 року суд дослідив відео- та аудіозаписи, отримані свідком M. від невстановленої особи. Заперечення другого заявника щодо допустимості цих матеріалів були залишені без задоволення.

128. 20 травня 2014 року у судовому засіданні перший заявник поскаржився на брак сну, оскільки після судового засідання, проведеного попереднього дня, його не поміщали до камери до опівночі. Його скарги були взяті до уваги.

129. Того ж дня суд допитав депутата Державної думи п. Пономарьова як свідка. Зокрема, він засвідчив, що перший заявник працював його помічником і 06 травня 2012 року перший заявник діяв за його вказівками. Він уточнив, що другий заявник не міг давати вказівки першому заявнику. П. Пономарьов також стверджував, що під час сидячого страйку саме він запропонував заявникам відтіснити поліцейське оточення до узгоджених меж місця проведення зібрання і сказав першому заявнику знайти для цього сильних чоловіків.

130. Пізніше того ж дня суд почав допитувати пана Ф., колишнього захисника першого заявника, але вирішив, що його показання та раніше висунуті твердження були неприйнятними через його попередню участь у справі як захисника.

131. 06 червня 2014 року Московський міський суд продовжив строк домашнього арешту другого заявника до 10 вересня 2014 року, здебільшого посилаючись на попередню постанову щодо цього. 15 липня 2014 року той самий суд залишив без задоволення апеляційну скаргу другого заявника та залишив цю постанову без змін.

132. 18 червня 2014 року головуючий суддя, З., був призначений на посаду судді колегії у справах військовослужбовців Верховного Суду Російської Федерації та мав вступити на посаду з 06 серпня 2014 року. Він продовжив розглядати справу заявників.

133. 20 червня 2014 Московський міський суд, діючи як апеляційний суд, у паралельному кримінальному провадженні залишив без змін вирок від 21 лютого 2014 року у першій "Болотній" справі, трохи зменшивши строки позбавлення волі двом обвинуваченим.

134. 20 червня 2014 року перший заявник поскаржився на неможливість зосередитися у зв’язку з браком сну через пізнє прибуття до слідчого ізолятора після судового засідання, проведеного у попередній день. Його скарга була взята до уваги.

135. 30 червня 2014 року Московський міський суд залишив без задоволення клопотання другого заявника про виклик і допит постраждалих у його справі як свідків.

136. 09 липня 2014 року суд призначив засідання для проголошення вироку на 24 липня 2014 року і видалився до нарадчої кімнати.

137. 24 липня 2014 Московський міський суд визнав заявників винними в організації масових заворушень 06 травня 2012 року. У відповідних частинах вироку зазначено:

"Свідок п. Дейніченко повідомив, що 04 травня 2012 року він брав участь у нараді в Департаменті регіональної безпеки м. Москви ... за результатами наради був підготовлений план забезпечення безпеки та правопорядку, а з організаторами були досягнуті всі необхідні домовленості щодо порядку проведення ходи та мітингу, руху колон, місцезнаходження сцени, проходів до місця мітингу, бар’єрів і шляхів виходу від сцени; з чим [організатори] погодилися. Питання використання території скверу на Болотній площі не порушувалося, оскільки заявлена кількість учасників була 5000, тоді як на площі і набережній могли розміститися 20000 людей, і [організатори] знали про це заздалегідь. З ними обговорювалось і розміщення оточення від Малого Кам’яного моста до скверу на Болотній площі, тобто про оточення організаторам було відомо заздалегідь. Розміщення оточення було відображено в [плані забезпечення безпеки та правопорядку]. Цей документ був службовим і доводився до відома тільки працівників поліції; у випадку виникнення надзвичайної ситуації розташування сил за рішенням оперативного штабу могло бути змінено. Не наполягали організатори і на попередньому виході на місце проведення зібрання; оскільки такі виходи проводяться тільки з ініціативи самих організаторів, якої останніми проявлено не було, оскільки маршрут ... і місце проведення мітингу ... були їм відомі. [Свідку п. Дейніченко] було відомо, що на початку ходи організатори заходу, у тому числі п. Удальцов, обговорювали між собою, що не повертатимуть до місця проведення мітингу, а зупиняться та спробують прорватися до Великого Кам’яного моста.

...

Свідок Н. Шарапов засвідчив, що п. Удальцов знав маршрут руху демонстрантів і не порушував питання про відкриття проходу до скверу на Болотній площі. Крім того, цей сквер був природоохоронною зоною з вузькими алеями ... раніше сквер відкривали [для проведення громадських заходів] тільки як виняток одного разу - 04 лютого 2012 року, коли була зима, лежав сніг, а заявлена кількість учасників значно перевищувала 5000. Такого винятку станом на 06 травня 2012 року зроблено не було.

... згідно зі схемою Департаменту регіональної безпеки м. Москви, ... місце проведення мітингу на Болотній набережній могло вмістити 26 660 осіб ...

Той факт, що під час наради 04 травня 2012 року жодних схем маршруту руху демонстрантів або розміщення поліцейських сил не розроблялось, і ці питання напряму не обговорювалися, ... а присутнім на цій нараді організаторам не показували жодних схем, підтвердили самі організатори.

... суд доходить висновку, що жодна схема з організаторами офіційно не узгоджувалася, і, на думку суду, [опублікована схема] ґрунтувалася на інтерв’ю п. Удальцова журналістам ...

Таким чином, надана стороною захисту схема має неофіційний характер, джерело її походження невідоме, і тому вона є недостовірною та не відображає справжній маршрут руху демонстрантів і розміщення сил поліції.

... свідок п. Махонін ... засвідчив, що 05 травня 2012 року ним був отриманий [план забезпечення безпеки]... Перед початком ходи він особисто зустрівся з організаторами заходу, пані Мітюшкіною, п. Удальцовим [і] п. Давідісом та у присутності представників засобів масової інформації і під відеозапис роз’яснив їм порядок проведення мітингу та ходи, вказав на недопущення порушень громадського порядку під час проведення заходу і на необхідність повідомити йому особисто про можливі провокації по телефону, номер якого був відомий організаторам. Він запитав п. Удальцова про намір рухатися у бік Кремля і спричинити заворушення, оскільки працівники міліції мали оперативну інформацію щодо цього. П. Удальцов запевнив його, що громадський порядок під час проведення заходу порушуватися не буде, а у бік Кремля вони рухатися не мали наміру ... Він (п. Махонін) прибув на Болотну площу уже після того, як почалися масові заворушення ... Після початку масових заворушень він намагався зателефонувати п. Удальцову, але той не відповідав. Сам п. Удальцов йому не телефонував ... Не звертались до нього й інші організатори заходу з проханням перемістити оточення. З огляду на ситуацію пані Мітюшкіна, на його прохання, оголосила про закінчення мітингу, а працівники поліції відкрили додаткові виходи для бажаючих піти. Крім того, працівники поліції продублювали через гучномовці оголошення про закінчення мітингу …

... свідок п. Здоренко... засвідчив, що... у зв’язку з отриманою інформацією [із секретних джерел] про можливе встановлення наметового містечка приблизно о 21 год. 00 хв. 05 травня 2012 року він прибув на Болотну площу та організував перевірку території, у тому числі скверу. Навколо скверу було встановлено огорожу і виставлено пост охорони ... у випадку необхідності за згодою оперативного штабу територія проведення мітингу могла бути значно збільшена за рахунок території скверу [на Болотній площі]. Проте у цьому не було необхідності, оскільки на Болотній площі знаходилося не більше 2500-3000 людей... [інших зупинили на] Малому Кам’яному мості.

...

Свідок А. Жарков засвідчив, що ... під час встановлення сцени він бачив, як невідомий чоловік намагався пронести чотири намети, сховані у сміттєві контейнери.

...

Свідок М. Волондіна засвідчила, що ... перед початком ходи працівники поліції отримали оперативну інформацію про наміри організаторів події, взявшись за руки, оточити Кремль, щоб не допустити проведення інавгурації Президента Росії.

Свідок М. Зубарєв засвідчив, що ... здійснював [офіційну] відеозйомку ...тоді як працівник поліції Махонін ... роз’яснив правила ... і попередив організаторів ... і попросив п. Удальцова поінформувати його про можливі провокації. Пан Удальцов заявив, що вони діятимуть у рамках закону та що за його проханням працівники поліції не пропустили на масовий захід тих людей, хто їх не влаштовував ...

Свідок Я. Ванюхін засвідчив, що 06 травня 2012 року ... приблизно о 18 год. 00 хв. п. Удальцов, прямуючи до сцени, заявив тим, хто йшов поруч з ним, що вони будуть встановлювати табір ...

... свідок пані Мірза засвідчила, що ... працівник поліції Бірюков попросив її та [Уповноваженого з прав людини в Російській Федерації] підійти до Малого Кам’яного моста, де частина демонстрантів, у тому числі п. Нємцов і п. Удальцов, не повернула направо до сцени, а пішла прямо до оточення, де влаштували сидячий протест, використовуючи як привід закритий прохід до скверу на Болотній площі та встановлення оточення... Поки [Уповноважений з прав людини в Російській Федерації] говорив з людьми, які сиділи на асфальті, вони мовчали і нічого не відповідали, але не встали.

Свідок п. Бабушкін засвідчив, що ... після того, як почалися перші сутички між протестувальниками і поліцією, поліція оголосила через гучномовець, що зібрання скасовується, і закликала громадян розійтися.

Свідок п. Пономарьов засвідчив, що ... поліцейське оточення відрізнялося від розміщення [поліцейських] під час аналогічної акції протесту 04 лютого 2012 року ... він запропонував п. Удальцову надавити на оточення, щоб працівники поліції відступили назад і розширили прохід до Болотної площі, а той відповів, що розбереться з цим безпосередньо біля оточення ... йому було відомо, що п. Г. Гудков вів переговори з поліцією про переміщення оточення, яке на той момент було посилено працівниками підрозділу по боротьбі із заворушеннями.

... свідки п. Яшин і п. Нємцов засвідчили, що ... під час засідання організаційного комітету питання встановлення наметів під час громадського заходу не обговорювалося,... поки [п. Г. Гудков] і [п. Д. Гудков] вели переговори з працівниками поліції ... зібрався натовп [і] неочікувано поліція почала рухатися вперед, протестувальники почали чинити опір і прорвали оточення...

Свідок п. Г. Гудков [депутат Державної думи] засвідчив, що ... на прохання організаторів, які заявили йому, що нікуди не підуть і сидітимуть, поки поліція не пересуне оточення та не відкриє для проходу сквер на Болотній площі, він брав участь у переговорах з поліцією з цього питання. Він домовився з працівниками Головного управління внутрішніх справ у м. Москві, що оточення буде відсунуто, але для цього організатори, які повідомили [про проведення заходу], повинні були підписати необхідні документи. Однак особи, які влаштували сидячий страйк, у тому числі п. Удальцов, відмовилися [встати та] йти до працівників Головного управління внутрішніх справ у м. Москві і підписувати необхідні документи, хоча він (п. Гудков) декілька разів пропонував їм це зробити ...

... свідок п. Д. Гудков [депутат Державної думи] засвідчив, що ... разом з п. Г. Гудковим він вів переговори з поліцією ... було досягнуто домовленості, що оточення на Малому Кам’яному мості буде відсунуто і буде відкрито доступ до скверу, проте у цей момент декілька молодих людей в капюшонах з числа протестувальників першими почали штовхати громадян на оточення, провокуючи [такі самі] дії у відповідь; після цього оточення було прорвано, почалося затримання громадян [поліцією] і масові заворушення.

...

... суд [відхиляє] показання, що саме працівники поліції першими почали рух до демонстрантів, які спокійно сиділи на асфальті і, таким чином, спровокували прорив оточення ... [і доходить висновку], що саме демонстранти, а не працівники поліції, ... першими почали наступати на оточення, створюючи давку, що призвело до прориву оточення і подальших масових заворушень.

...

Бере до уваги суд і показання п. Давідіса, що ... приблизно о 18 год. 00 хв. пані Мітюшкіна, яка була відповідальною за сцену, повідомила йому про вимогу працівників поліції, щоб вона, як організатор заходу, оголосила про його закінчення. Він передав цю інформацію п. Удальцову по телефону, [який] відповів, що вони встають та йдуть до сцени ... йому було відомо, що 06 травня 2012 року [деякі] громадяни пронесли на Болотну площу декілька наметів, але п. Удальцов не інформував його про необхідність встановлювати намети під час громадського заходу.

...

Суд враховує показання п. Бакірова ..., одного з [офіційних] організаторів заходу ... про необхідність встановлювати намети під час громадського заходу його ніхто не поінформував.

...

[Суд розглянув] відеозапис ... розмови між п. Махоніним і п. Удальцовим, під час якої п. Удальцов запевнив п. Махоніна, що захід вони проводитимуть відповідно до узгодженого плану, закликати народ залишатися на Болотній площі він не буде, а у випадку виникнення проблем підтримуватиме контакт з поліцією.

...

... [суд розглянув ще один відеозапис], на якому п. Махонін та п. Удальцов обговорюють організаційні питання. П. Махонін показав п. Удальцову, де будуть встановлені рамки металошукачів; після чого вони домовилися про зустріч о 15 год. 00 хв. .. та обмінялися номерами телефонів ...

...

Згідно з твердженнями [свідків-експертів пані Н. і пані М.], межі Болотної площі в м. Москві проходять вздовж Водовідвідного каналу, вулиці Серафимовича, Софіївської набережної та Фалєєвського проїзду, а [сквер] входить до складу Болотної площі. Під час проведення на Болотній площі громадських заходів цей сквер завжди огороджується та для проходу громадян не використовується.

Ці показання повністю підтверджуються відповіддю голови управи району Якіманка від 27 липня 2012 року і схемою меж Болотної площі.

...

[Суд доходить висновку], що місце проведення сидячого страйку ... знаходилося за межами, узгодженими з органами влади м. Москви для проведення громадського заходу ...

...

Під організацією масових заворушень розуміється підбурювання і керування діями натовпу, спонукання його діяти протизаконно, висування різних вимог представникам органів державної влади. Ця діяльність може набувати різних форм, зокрема планування та підготовка таких дій, вибір групи осіб для провокування та розпалювання масових заворушень, підбурювання до вчинення таких заворушень, висунення петицій і лозунгів, оголошення закликів, здатних наелектризувати натовп та викликати його невдоволення, поступова підготовка настрою людей за допомогою розповсюдження листівок, використання засобів масової інформації, мітингів і різних форм агітації, розробка плану поведінки натовпу з огляду на настрої людей та накопичені образи або безпосередньо скеровування натовпу до вчинення масових заворушень.

... цей злочин вважається закінченим з моменту здійснення щонайменше однієї з дій, передбачених частиною першою статті 212 Кримінального кодексу Російської Федерації ...

... злочин у формі організації масових заворушень вважається закінченим з моменту здійснення організаційної діяльності і не залежить від настання шкідливих наслідків.

...

Немає підстав вважати провокацією перекриття доступу до скверу на Болотній площі і розміщення біля підніжжя Малого Кам’яного моста направляючого поліцейського оточення, ... яке було лише орієнтиром і жодних перешкод для проходу до місця проведення мітингу на Болотній площі не створювало.

... посилення оточення ... за таких обставинах було необхідним ... для недопущення його прориву ... але поліцейське [оточення] у бік протестувальників не просувалося.

Таким чином, цілком доведено, що організовані п. Удальцовим [та іншими] масові заворушення ... призвели до дестабілізації громадського порядку та спокою у громадському місці під час проведення громадського заходу, створили загрозу життю і здоров’ю великої кількості людей, у тому числі тих, які прийшли реалізувати своє конституційне право на участь у мирній ході та мітингах, спричинили значну психологічну напруженість поблизу Болотної площі у м. Москві та супроводжувалися застосуванням насилля до працівників поліції ... і знищенням майна ...".

138. Московський міський суд визнав обох заявників винними в організації масових заворушень (частина перша статті 212 Кримінального кодексу Російської Федерації) і підготовці до організації масових заворушень (частина перша статті 30 у поєднанні з частиною першою статті 212 Кримінального кодексу Російської Федерації). Перший заявник також був визнаний винним у незаконному перетині кордону. Обом заявникам було обрано покарання у виді позбавлення волі загалом на строк чотири з половиною роки, що включало строк чотири роки і чотири місяці позбавлення волі відповідно до частини першої статті 212, яке співпадало з позбавленням волі на строк чотири роки відповідно до частини першої статті 30 у поєднанні з частиною першою статті 212 Кримінального кодексу Російської Федерації. Згідно з вироком продовжував діяти арешт, накладений на автомобіль і гроші, які належали другому заявнику та його дружині (див. пункт 46), до вирішення будь-яких цивільних позовів проти другого заявника у зв’язку зі шкодою, заподіяною його кримінальним правопорушенням. Суд визнав одну приватну компанію, одне муніципальне підприємство і Міністерство безпеки і внутрішніх справ Російської Федерації цивільними сторонами, яким було заподіяно шкоду, але зазначив, що сума відшкодування мала бути встановлена в окремому цивільному провадженні. У вироку не було вказано, ні на яких підставах спочатку були арештовані активи другого заявника, ні відповідно до якого положення законодавства арешт майна було продовжено.

139. 18 серпня 2014 року Замоскворецький районний суд міста Москви розглянув другу "Болотну" справу, яка була аналогічною першій, і визнав чотирьох осіб винними в участі в масових заворушеннях і застосуванні насилля до працівників поліції під час зібрання 06 травня 2012 року. Були обрані покарання, які варіювалися від двох з половиною до трьох з половиною років позбавлення волі; одне умовно. 27 листопада 2014 року Московський міський суд залишив цей вирок без змін.

140. Під час засідання в апеляційній інстанції перший заявник попросив суд змінити запобіжний захід, щоб дозволити відвідати його важко хвору мати, яка проживала в м. Москві, але суд залишив його клопотання без задоволення.

141. 11 вересня 2014 року заступник Генерального прокурора України скасував постанову від 07 грудня 2012 про закриття кримінальної справи за фактом стверджуваного викрадення першого заявника (див. пункт 74). Згідно з твердженнями Уряду України після відновлення розслідування свідки пан С. та пані Р. були допитані повторно, а їхні нові показання відрізнялися від первинних. Пан С. заявив, що особою, яку у нього на очах насильно заштовхали до автомобіля 19 жовтня 2012 року, був перший заявник; пані Р. стверджувала, що бачила чорний мікроавтобус, який виїжджав з парковки перед офісом ХІАС у відповідний час.

142. 18 березня 2015 року Верховний Суд Російської Федерації залишив без змін вирок від 24 липня 2014 року, крім частини щодо визнання заявника винним у незаконному перетині кордону, яка була виключена у зв’язку із закінченням строку давності.

143. В ухвалі було залишено без змін накладення арешту на активи другого заявника. У ньому було зазначено, що всупереч твердженням другого заявника та його дружини цивільні позови були подані в рамках кримінального провадження, тому вирішення питання щодо арештованих активів необхідно було відкласти. На момент подання зауважень сторін у цій справі постанова про арешт все ще діяла. Заявник стверджував, що автомобіль йому не повернули. Сторони не надали Суду інформацію про попередні або поточні судові справи, для цілей яких ці активи були арештовані.

144. 08 квітня 2015 року померла мати першого заявника. 10 квітня 2015 року після клопотання захисника першого заявника Уповноважений з прав людини Російської Федерації направив телеграму до Федеральної служби виконання покарань Російської Федерації з проханням дозволити першому заявнику бути присутнім на похороні 11 квітня 2015 року. Дозвіл надано не було.

145. 22 травня 2015 року перший заявник був переведений до виправної колонії в Іркутській області для відбування покарання, але незабаром після цього він був переведений до іншої виправної колонії у Красноярській області.

146. 22 червня 2015 року перший заявник звернувся до Конституційного суду Російської Федерації з конституційною скаргою. Він оскаржив положення Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації, відповідно до яких дозволялося здійснення скороченого провадження у справі після укладення паном Л. угоди про співпрацю, стверджуючи, що таке провадження призвело до порушення прав співобвинувачених відповідача, справи яких розглядалися окремо всупереч конституційним гарантіям справедливого судового процесу.

147. 16 липня 2015 року Конституційний Суд Російської Федерації відхилив конституційну скаргу першого заявника.

148. 25 січня 2016 року Верховний Суд Російської Федерації відмовив у повторному розгляді справи заявників у порядку нагляду.

II. ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА

149. Кримінальний кодекс Російської Федерації передбачає:

Стаття 30. Готування до злочину та замах на злочин

"1. Готуванням до злочину є підшукування, виготовлення чи пристосування особою засобів чи знарядь для вчинення злочину, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину або інше умисне створення умов для вчинення злочину, якщо злочин не було доведено до кінця з незалежних від цієї особи обставин.

2. Кримінальна відповідальність настає за готування тільки до тяжкого та особливо тяжкого злочинів.

3. Замахом на злочин є умисні діяння (бездіяльність) особи, безпосередньо спрямовані на вчинення злочину, коли злочин не було доведено до кінця з незалежних від цієї особи обставин.".

Стаття 212. Масові заворушення

"1. Організація масових заворушень, що супроводжувалися насильством, погромами, підпалами, знищенням майна, застосуванням вогнепальної зброї, вибухових пристроїв, а також чинення збройного опору представнику влади, карається позбавленням волі на строк від чотирьох до десяти років.

2. Участь у масових заворушеннях, передбачених частиною першою цієї статті, карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

3. Заклики до масових заворушень, передбачених частиною першою цієї статті, або до участі в них, або заклики до застосування насилля до громадян караються обмеженням волі на строк до двох років, або примусовими роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.".

Стаття 318. Застосування насилля до представника влади

"1. Застосування насилля, небезпечного для життя чи здоров’я, або погроза застосування такого насилля до представника влади або його близьких у зв’язку з виконанням ним своїх посадових обов’язків карається штрафом у розмірі до 200 000 російських рублів або в розмір заробітної плати засудженої особи за період 18 місяців, або примусовими роботами на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до п’яти років ...".

150. Кримінально-процесуальний кодекс Російської Федерації у редакції, чинній на момент подій, передбачав:

Стаття 90: Преюдиція

"Обставини, встановлені вироком, який набрав законної сили, ухваленим судом у рамках кримінального, цивільного, арбітражного або адміністративного судочинства, визнаються судом, прокурором, слідчим, дізнавачем без додаткової перевірки. Водночас такий вирок або рішення не можуть наперед визначати винуватість осіб, які раніше не брали участь у кримінальній справі.".

Стаття 154: Виділення кримінальної справи

"...

5. Матеріали кримінальної справи, виділені в окреме провадження, допускаються в якості доказів у цій кримінальній справі ...".

Стаття 240: Безпосередність та усність

"1. У судовому розгляді всі докази у кримінальній справі підлягають безпосередньому дослідженню, за винятком випадків, передбачених розділом X цього Кодексу [угода про співпрацю та скорочене провадження]. Суд заслуховує показання підсудного, потерпілого, свідків та експертів, розглядає речові докази, оголошує протоколи та інші документи, а також здійснює інші судові дії для дослідження доказів.

2. Оголошення показань, наданих під час здійснення досудового слідства, можливе лише у випадках, передбачених статтями 276 і 281 цього Кодексу.

3. Вирок суду може ґрунтуватися лише на тих доказах, які були досліджені у судовому засіданні.".

Стаття 276: Оголошення показань підсудного

"1. Показання підсудного, надані під час здійснення досудового слідства... можуть бути оголошені за клопотанням сторін у таких випадках:

(I) у випадку наявності істотних суперечностей між показаннями, наданими підсудним під час досудового слідства і в суді ...".

Стаття 281: Оголошення показань потерпілого і свідка

"...

За клопотанням сторін суд має право ухвалити рішення про оголошення показань потерпілого або свідка, раніше наданих під час здійснення досудового слідства або у суді, за наявності істотних суперечностей між раніше наданими показаннями і показаннями, наданими у суді.

...".

151. 29 червня 2015 року статтю 90 Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації було змінено таким чином:

"Обставини, встановлені вироком, який набрав законної сили, за винятком вироку, ухваленого судом відповідно до статті 226.9 [скорочене провадження], 316 [судове засідання в рамках скороченого провадження] або 317.7 [угода про співпрацю] цього Кодексу, ухваленим у рамках цивільного, арбітражного або адміністративного судочинства, визнаються судом, прокурором, слідчим, дізнавачем без додаткової перевірки. Водночас такий вирок або рішення не можуть наперед визначати винуватість осіб, які раніше не брали участі у кримінальній справі."

152. Відповідні положення Кримінально-виконавчого кодексу Російської Федерації узагальнено в рішенні у справі "Полякова та інші проти Росії" (Polyakova and Others v. Russia), заява № 35090/09 та 3 інші заяви, пункти 45-52, від 07 березня 2017 року.

153. Відповідні положення національного законодавства щодо арешту активів у кримінальному провадженні наведені в рішенні у справі "Бокова проти Росії" (Bokova v. Russia), заява № 27879/13, пункти 26-32, від 16 квітня 2019 року.

I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

154. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ РОСІЄЮ ТА УКРАЇНОЮ СТАТЕЙ 3 ТА 5 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СТВЕРДЖУВАНИМ ВИКРАДЕННЯМ І ЖОРСТОКИМ ПОВОДЖЕННЯМ З ПЕРШИМ ЗАЯВНИКОМ

155. Перший заявник скаржився на викрадення з м. Києва 19 жовтня 2012 року невстановленими особами, які згодом піддали його жорстокому поводженню, катували його для отримання зізнавальних показань у вчинені злочину, який полягав у змові для організації масових заворушень у Росії. Згідно з твердженнями першого заявника невстановлені нападники могли бути представниками Російської Федерації, які діяли з мовчазної згоди українських органів влади. Він стверджував, що після викрадення був позбавлений свободи до 21 жовтня 2012 року, коли невстановлені особи доставили його до будівлі Слідчого комітету. Він також скаржився на непроведення російськими та українськими органами влади ефективного розслідування стверджуваного викрадення та жорстокого поводження. Перший заявник стверджував про порушення статей 3 і 5 Конвенції, які передбачають:

Стаття 3 (заборона катування)

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".

Стаття 5 (право на свободу та особисту недоторканність)

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

(a) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом;

(b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, встановленого законом;

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

(d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу;

(e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;

(f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.

2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.".

A. Прийнятність

1. Сумісність за ratione loci

156. З огляду на той факт, що стверджуване викрадення першого заявника відбулося в Україні і включало його перевезення через кордон в Росію, Суд вважає за доцільне розглянути за власною ініціативою сумісність скарги проти Росії та України за критерієм ratione loci з положеннями Конвенції.

157. Практика Суду щодо питання юрисдикції держав-членів у транскордонному або транс-юрисдикційному контексті наведена в рішенні у справі "Гюзельюртлу та інші проти Кіпру та Туреччини" [ВП] (<…>) [GC], заява № 36925/07, пункти 178-190, від 29 січня 2019 року. Принципи, сформульовані щодо статті 2 Конвенції у зазначеній справі, які також є застосовними до скарг, поданих у цій справі за статтями 3 та 5 Конвенції, є такими:

"178. "Юрисдикція" відповідно до статті 1 Конвенції є граничним критерієм.... Як наголосив Суд, з точки зору міжнародного публічного права юрисдикційна компетенція держави є насамперед територіальною...

...

181. До сьогодні було мало справ, в яких Суд мав розглядати скарги за процесуальним аспектом статті 2 Конвенції, в яких смерть настала в іншій юрисдикції, ніж юрисдикції держави, в якої мало б виникнути процесуальне зобов’язання.

...

188. У контексті наведеної практики вбачається, що якщо органи слідства або судові органи Договірної держави ініціюють за фактом смерті, яка настала за межами юрисдикції цієї держави, власне кримінальне розслідування або провадження відповідно до їхнього національного законодавства..., порушення такої кримінальної справи або провадження достатньо для встановлення юрисдикційного зв’язку для цілей статті 1 Конвенції між державою і родичами потерпілого, які в подальшому звертаються до Суду...

...

190. Якщо відповідно до національного законодавства у Договірній державі розслідування або провадження за фактом смерті, яка настала за межами її юрисдикції, порушено не було, то Суд повинен буде визначити, чи можна у будь-якому випадку встановити юрисдикційний зв’язок, щоб покласти на цю державу процесуальний обов’язок, передбачений статтею 2 Конвенції. Хоча процесуальне зобов’язання відповідно до статті 2 Конвенції, як правило, виникає тільки для Договірної держави, під чиєю юрисдикцією на момент смерті знаходився померлий, "особливості" цієї справи можуть виправдати зміну цього підходу відповідно до принципів, розроблених в рішенні у справі "Ранцев проти Кіпру та Росії" (Rantsev v. Cyprus and Russia), пункти 243 і 244. Проте Суд не вважає, що повинен визначати in abstracto, які "особливості" справи призводять до існування юрисдикційного зв’язку щодо процесуального обов’язку провести розслідування відповідно до статті 2 Конвенції, оскільки ці особливості обов’язково будуть залежати від конкретних обставин кожної справи і можуть значно варіюватися в кожній справі.".

158. Крім того, держава також має нести відповідальність за порушення конвенційних прав і свобод осіб, які знаходяться на території іншої держави, але перебувають під владою та контролем першої держави, через її представників, які діють законно чи незаконно в другій державі. Цей принцип застосовувався, коли особу взято під варту представниками держави за кордоном (див. рішення у справах "Оджалан проти Туреччини" [ВП] (<…>) [GC], заява № 46221/99, пункт 91, ЄСПЛ 2005-IV, "Ісса та інші проти Туреччини" (Issa and Others v. Turkey), заява № 31821/96, пункт 71, від 16 листопада 2004 року, та, mutatis mutandis, "Аль-Скейні та інші проти Сполученого Королівства" [ВП] (Al-Skeini and Others v. the United Kingdom) [GC], заява № 55721/07, пункт 136, ЄСПЛ 2011, з подальшими посиланнями).

159. Суд зазначає, що твердження першого заявника стосуються подій, які відбувалися в Україні та Росії. Згідно з твердженнями заявника його затримання в м. Києві невстановленими особами, жорстоке поводження з ним, яке полягало в його перевезенні зв’язаним і з пов’язкою на очах в автомобілі до кордону з Росією, підпадало під юрисдикцію України. Щодо Росії, то перший заявник стверджував, що вона несла відповідальність за дії невстановлених викрадачів, оскільки вважав, що вони були представниками Російської Федерації, які виконували службові обов’язки. Крім того, тривале позбавлення його свободи після перетину російського кордону та стверджуване жорстоке поводження з ним, яке призвело до написання ним зізнавальних показань щодо організації масових заворушень, відбувалися на території Російської Федерації. Насамкінець він наполягав на тому, що обидві держави-члени не провели розслідування його викрадення та жорстокого поводження з ним.

160. Дотримуючись принципу, що юрисдикційна компетенція держави є насамперед територіальною, Суд вважає, що скарги першого заявника, спрямовані проти двох держав-членів, сумісні за критерієм ratione loci з положеннями Конвенції у зв’язку з подіями, які відбулися на їхніх відповідних територіях. Під час стверджуваного викрадення та жорстокого поводження дорогою до російського кордону перший заявник перебував під територіальною юрисдикцією України. Тому якщо перший заявник подав небезпідставну скаргу про позбавлення його свободи та жорстоке поводження з ним на її території, українські органи влади були зобов’язані розслідувати цю скаргу. Застосовуючи аналогічний принцип, територіальна юрисдикція Росії почала діяти з моменту в’їзду першого заявника на територію Росії, і вона була зобов’язана розслідувати твердження першого заявника про позбавлення свободи та жорстоке поводження на території Росії.

161. Крім того, оскільки перший заявник стверджував, що невстановлені викрадачі могли бути представниками Росії, юрисдикційний зв’язок з Росією встановлюється на тій підставі, що Росія нібито здійснювала свою владу та контроль через своїх представників, які діяли за кордоном (див. справи, наведені в пункті 158 ). Ці твердження необхідно розглянути в контексті матеріальних гарантій статей 3 і 5 Конвенції, а також з огляду на процесуальну вимогу розслідувати можливу причетність представників держави до оскаржуваної поведінки.

162. Зрештою, Суд має компетенцію за критерієм ratione loci розглянути скаргу першого заявника проти Росії та України.

2. Невичерпання національних засобів юридичного захисту

163. У своїх початкових зауваженнях, поданих у жовтні 2014 року, Уряд України стверджував, що перший заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв’язку зі стверджуваним непроведенням ефективного розслідування в Україні, оскільки його скаргу на постанову прокурора від 07 грудня 2012 про закриття кримінальної справи до компетентного суду подав неуповноважений представник. Проте в лютому 2015 року Уряд надав нові зауваження і зазначив, що заступник Генерального прокурора України скасував постанову від 07 грудня 2012 року і кримінальне розслідування стверджуваного викрадення першого заявника тривало (див. пункт 141).

164. Після відновлення розслідування Уряд України не підтримав свого первинного заперечення про невичерпання національних засобів юридичного захисту. Тому Суд не зобов’язаний його розглядати. Він також зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції, та що ця частина заяви не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

(a) Перший заявник

165. Перший заявник наполягав, що 19 жовтня 2012 року його викрали невстановлені особи, які діяли за вказівкою служби безпеки Росії, незаконно перевезли через українсько-російський кордон і доставили до Слідчого комітету Російської Федерації в м. Москві. Він заперечив твердження, що міг поїхати з м. Києва до м. Москви за власним бажанням, і вказав, що його "зникнення" відбулося під час перерви між консультаціями з ХІАС; він залишив деякі особисті речі в офісі НУО, а деякі - в камері зберігання на залізничному вокзалі м. Києва. Ці речі були передані міліції, а згодом повернуті захиснику заявника. Перший заявник стверджував, що згідно зі штампом української прикордонної служби в його паспорті його викрадачі відхилилися від найкоротшого маршруту до м. Москви як мінімум на 330 км; водночас штампу російської прикордонної служби в його паспорті не було. Перший заявник також вказав, що на момент в’їзду до Росії він перебував у розшуку та його могли затримати, якби він спробував в’їхати у звичайному порядку. Він стверджував, що ні українські, ні російські органи влади не провели належне розслідування його викрадення, незважаючи на загалом достатні докази, у тому числі показання свідків. Крім того, українські органи влади визнали, що розслідування було неповноцінним, коли у 2014 році скасували постанову від 07 грудня 2012 року і відновили розслідування. Щодо російських органів влади вони відмовили у задоволенні його скарги без проведення подальшого розслідування; перевірка, на підставі якої було відмовлено у порушенні кримінальної справи, проводилася Слідчим комітетом, тим самим органом, на дії якого було подано скаргу.

(b) Уряд України

166. Спочатку Уряд України наполягав, що твердження першого заявника про викрадення було належним чином розслідувано, а постанова від 07 грудня 2012 року про закриття кримінальної справи була вмотивованою та обґрунтованою. Після відновлення розслідування (див. пункт 163) Уряд заявив, що не міг прокоментувати ефективність розслідування, поки воно тривало; він вказав на надання свідками нових показань. Уряд України не надав додаткової інформації про хід провадження на національному рівні та не змінив свої доводи щодо суті цієї скарги.

167. У відповідь на твердження першого заявника про причетність українських органів влади до його перевезення до Росії Уряд України зазначив, що його екстрадиція не здійснювалася. Крім того, російські органи влади не направляли запит про видачу особи, який у такому випадку було б направлено до Генеральної прокуратури України, і не повідомили, що він був у розшуку. Уряд України також стверджував, що заявник не мав статусу шукача притулку на момент стверджуваного викрадення та перетину кордону з Росією; він тільки готував заяву про визнання його біженцем.

(c) Уряд Росії

168. Уряд Росії заперечив твердження першого заявника про викрадення та жорстоке поводження. Він доводив, що перший заявник залишив Україну без будь-якої участі російських органів влади та повернувся до Росії добровільно для явки з повинною. Уряд Росії зазначив, що у перші декілька днів перебування під вартою першого заявника оглянув лікар (див. пункт 61), і записи в медичній картці не відповідали його твердженням про жорстоке поводження. За результатами проведення перевірки ці твердження були відхилені у зв’язку з необґрунтованістю. Постанову про відмову в порушенні кримінальної справи від 21 листопада 2012 року було залишено без змін компетентними судами (див. пункт 68). Він також вказав на відсутність у нього повноважень допитувати свідків з України.

2. Оцінка Суду

(a) Загальні принципи

169. Згідно з практикою Суду держава несе відповідальність за статтями 3 і 5 Конвенції, зокрема якщо органам державної влади відомо про незаконне тримання під вартою, навіть приватними особами, але вони висловили мовчазну згоду або не припинили це (див. рішення у справах "Рієра Блюме та інші проти Іспанії" (Riera Blume and Others v. Spain), заява № 37680/97, пункти 29-35, ЄСПЛ 1999-VII, "Медова проти Росії" (Medova v. Russia), заява № 25385/04, пункти 123-125, від 15 січня 2009 року, "Ранцев проти Кіпру та Росії" (Rantsev v. Cyprus and Russia), заява № 25965/04, пункти 319-321, ECHR 2010 (витяги), "Лопатін та Медведський проти України" (Lopatin and Medvedskiy v. Ukraine), заяви № 2278/03 і № 6222/03, пункт 85, від 20 травня 2010 року, і "Коваль та інші проти України" (Koval and Others v. Ukraine), заява № 22429/05, пункти 54 і 73, від 15 листопада 2012 року).

170. Коли особа висуває небезпідставну скаргу на серйозне жорстоке поводження з нею працівників міліції або інших представників держави, яке було незаконним і таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення за своєю суттю вимагає проведення ефективного офіційного розслідування (див. рішення у справах "Ассенов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року, пункт 102, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-VIII, та "Мокану та інші проти Румунії" [ВП] (Mocanu and Others v. Romania) [GC], заява № 10865/09 та 2 інших заяви, пункти 315-325, ECHR 2014 (витяги). Крім того, не можна вважати, що це позитивне зобов’язання в принципі обмежується тільки справами про жорстоке поводження представників держави (див. рішення у справі "М.С. проти Болгарії" (M.C. v. Bulgaria), заява № 39272/98, пункт 151, ECHR 2003-XII).

171. Хоча обсяг позитивних зобов’язань держави може відрізнятися у справах, в яких мало місце поводження, що суперечить статті 3 Конвенції, здійснене за участю представників держави, і у справах, в яких насилля застосовувалося приватними особами (див. рішення у справі "Бегановіч проти Хорватії" (<…>), заява № 46423/06, пункт 69, від 25 червня 2009 року), вимоги про проведення офіційного розслідування однакові. Для того щоб розслідування вважалося "ефективним", воно, в принципі, має бути здатним призвести до встановлення фактів справи, а також до встановлення і покарання винних. Це не є обов’язком досягнення результату, а обов’язком вжиття заходів. Органи державної влади повинні вживати всіх розумних і доступних їм заходів для збирання доказів, які стосуються події, у тому числі, inter alia, показання свідків та висновки судово-медичних експертиз. Будь-який недолік у розслідуванні, який перешкоджає встановленню походження тілесних ушкоджень або винних осіб, може призвести до порушення цього стандарту, також у зв’язку з цим існує вимога оперативності та розумної швидкості (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах "Міхєєв проти Росії" (Mikheyev v. Russia), заява № 77617/01, пункти 107 і далі, від 26 січня 2006 року, та "Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія" [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункти 183-185, ЄСПЛ 2012).

172. У справах про порушення статей 2 і 3 Конвенції щодо ефективності офіційного розслідування Суд часто оцінював, чи оперативно реагували органи державної влади на скарги у відповідний час (див. рішення у справі "Лабіта проти Італії" [ВП] (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/95, пункт 133 і далі, ECHR 2000-IV). Враховувалися відкриття провадження у справі, затримки під час отримання показань (див. рішення у справі "Тімурташ проти Туреччини" (<…>), заява № 23531/94, пункт 89, ЄСПЛ 2000-VI, та "Текін проти Туреччини" (Tekin v. Turkey), від 09 червня 1998 року, пункт 67, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998IV), і тривалість початкового розслідування (див. рішення у справі "Інделікато проти Італії" (Indelicato v. Italy), заява № 31143/96, пункт 37, від 18 жовтня 2001 року).

173. У справах щодо стверджуваного викрадення з жорстоким поводженням Суд вважав, що характер та обсяг процесуальних зобов’язань держави провести розслідування стверджуваного викрадення був однаковим як за статтею 3, так і за статтею 5 Конвенції (див. згадані рішення у справах "Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія" (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), пункт 242, та, mutatis mutandis, "Медова проти Росії" (Medova v. Russia), пункт 123).

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

174. Суд зазначає, що твердження першого заявника про викрадення та жорстоке поводження стосуються як негативних, так і позитивних зобов’язань Росії і України за статтями 3 та 5 Конвенції. Щодо негативних зобов’язань, наскільки можна зрозуміти першого заявника, як такого, який скаржиться на причетність російських органів влади до його викрадення, а також на допомогу або мовчазну згоду українських органів влади, то немає доказів, що викрадачі діяли за вказівкою російських органів влади або що українські органи влади активно чи пасивно брали участь у викраденні. Тому Суд не вбачає підстав для висновку, що якась із держав-відповідачів порушила матеріальні гарантії цих положень.

175. З іншого боку, Суд вважає, що перший заявник висунув небезпідставну скаргу на викрадення та жорстоке поводження, з якою звернувся до органів влади обох держав. Суд зазначає, що основні факти, на яких ґрунтувалася скарга першого заявника на викрадення, Урядами держав-відповідачів не оскаржувалися. Всі сторони погодилися, що вранці 19 жовтня 2012 року перший заявник перебував у м. Києві, а приблизно о 21 год. 00 хв. того ж дня перетнув українсько-російський кордон на автомобілі. Уряд України також підтвердив, а Уряд Росії не заперечив, що вранці того дня перший заявник відвідав офіс ХІАС, згодом пішов пообідати, але назад до офісу не повернувся.

176. Крім того, українські органи влади визнали, що приблизно о 16 год. 00 хв. того ж дня юрист ХІАС повідомила міліцію міста Києва щодо підозри про можливе викрадення першого заявника та просила порушити кримінальну справу. З огляду на те, що згідно з твердженнями свідків першого заявника насильно заштовхали до автомобіля, ця скарга свідчить не лише про незаконне позбавлення його свободи, але й про існування ризику жорстокого поводження викрадачів. З моменту отримання українськими органами влади цієї заяви, вони були зобов’язані провести розслідування цього інциденту відповідно до статей 3 і 5 Конвенції.

177. Дійсно, українські органи влади не оскаржували, що були зобов’язані провести ефективне розслідування у цій справі. Проте спочатку вони відмовили у порушенні кримінальної справи за результатами проведення поверхової перевірки, яка закінчилася винесенням постанови від 07 грудня 2012 року про відмову в порушенні кримінальної справи. Українські органи влади опосередковано визнали, що перевірка не була ефективним розслідуванням. У грудні 2014 року вони зобов’язалися провести повноцінне розслідування (див. пункт 163). Проте за відсутності будь-якої інформації від держави-відповідача про хід провадження Суд не може не дійти висновку, що українські органи влади досі не виконали це зобов’язання.

178. Щодо російських органів влади, до яких перший заявник звертався зі скаргами незабаром після його затримання у м. Москві, Уряд Росії заявив, що його твердження були необґрунтованими, оскільки у першого заявника не було жодних тілесних ушкоджень, які він міг би продемонструвати як доказ. Однак Суд не вважає відсутність тілесних ушкоджень достатньою підставою для залишення без задоволення подібної скарги. Надавши показання працівників ХІАС, перший заявник висунув обґрунтовану скаргу на викрадення, можливо, поєднане з нелюдським або таким, що принижує гідність, поводженням під час його перевезення до Росії, що зобов’язало російські органи влади провести розслідування. Якщо вони не могли вжити жодних практичних заходів для проведення перевірки через відсутність територіальної юрисдикції, вони були зобов’язані звернутися по допомогу до українських органів влади (див. згадане рішення у справі "Гюзельюртлу та інші проти Кіпру та Туреччини" (<…>), пункти 232 і 233), але це зроблено не було. У будь-якому випадку, як стверджувалося, саме у Росії було дано вказівку викрасти першого заявника, і російські органи влади були зобов’язані перевірити ці твердження. Крім того, позбавлення свободи першого заявника та жорстоке поводження, як стверджувалося, продовжилося на території Росії. Тому Суд не може погодитися, що російські органи влади не могли вжити жодних заходів в межах своєї компетенції.

179. Суд доходить висновку, що органи влади обох держав-відповідачів не вжили необхідних заходів для перевірки правдоподібних тверджень першого заявника про викрадення та жорстоке поводження з ним невстановлених осіб.

180. Україною було порушено процесуальні гарантії статей 3 і 5 Конвенції у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування за твердженнями першого заявника про незаконне позбавлення свободи і нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження на території України.

181. Росією було порушено процесуальні гарантії статей 3 і 5 Конвенції у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування за твердженнями першого заявника про незаконне викрадення та жорстоке поводження з ним представників Російської Федерації, які діяли на території України, а також за його твердженнями про незаконне позбавлення свободи і нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження на території Росії.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ РОСІЄЮ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З НЕНАДАННЯМ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ПЕРШОМУ ЗАЯВНИКУ ТА ІНТЕНСИВНИМ ГРАФІКОМ ПРОВЕДЕННЯ СУДОВИХ ЗАСІДАНЬ

182. Перший заявник стверджував, що не отримував належної медичної допомоги під час тривалого тримання під вартою в ході досудового слідства, а надмірно інтенсивний графік проведення судових засідань призвів до погіршення стану його здоров’я, що порушувало статтю 3 Конвенції.

1. Доводи сторін

(a) Уряд Росії

183. Уряд оскаржив твердження першого заявника про надання неналежної медичної допомоги і заперечив, що це призвело до загострення його захворювання. Уряд вказав, що перший заявник не надав жодної медичної довідки або експертного висновку, що погіршення його стану здоров’я, якщо таке взагалі було, могло бути пов’язано з умовами тримання його під вартою або неналежною медичною допомогою. Заявнику надавалася необхідна медична допомога і за необхідності його доставляли до лікарні слідчого ізолятора, зокрема з 24 січня до 19 лютого 2013 року та з 01 до 14 жовтня 2014 року. Уряд посилався на медичну довідку від 12 жовтня 2014 року, видану до того, як першого заявника виписали з лікарні слідчого ізолятора, в якій зазначалося, що він був здоровим, і вказав, що всі медичні обстеження підтвердили, що перший заявник міг брати участь в судовому процесі, залишатися під вартою під час досудового слідства та відбувати покарання у виді позбавлення волі. Щодо інтенсивності графіку проведення судових засідань, то вона була обґрунтованою з огляду на необхідність забезпечити дотримання права заявника на розгляд справи судом упродовж розумного строку. Уряд надав графік, відповідно до якого засідання проводилися чотири дні на тиждень, зазвичай розпочинаючись о 11 год. 00 хв. і закінчуючись о 17 год. 00 хв.

(b) Перший заявник

184. Перший заявник стверджував, що його стан здоров’я значно погіршився під час тримання його під вартою, і протягом перших двох років тримання під вартою він не отримував лікування. Він стверджував, що йому почали надавати медичну допомогу з 01 жовтня 2014 року, коли у нього стався серцевий напад, після чого його перевели до лікарні СІЗО-1 ("Матроська тишина"), де він проходив лікування до 14 листопада 2014 року. Заявник стверджував, що його повернули до слідчого ізолятора, хоча він усе ще був тяжко хворий і йому було складно ходити. Він звертався до суду, в якому розглядалася його справа, з численними клопотаннями про зменшення інтенсивності графіку проведення судових засідань і про зміну його запобіжного заходу на домашній арешт, щоб мати можливість одужати після хвороби, стресу та втоми. Заявник посилався на результати коронарної ангіографії від 12 листопада 2014 року та стверджував, що внаслідок тривалого тримання під вартою в умовах, які становили жорстоке поводження, та виснажливого кримінального провадження його гіпертонія прогресувала.

185. Перший заявник не оскаржив твердження Уряду про кількість проведених судових засідань на тиждень та їхню тривалість. Проте він вказав, що процедура його перевезення зі слідчих ізоляторів до суду та у зворотному напрямку була такою, що він мусив прокидатися о 06 год. 00 хв. і повертався до своєї камери близько півночі. Таким чином, багато годин на день він проводив в автомобілі для перевезення ув’язнених і недостатньо спав у дні проведення засідань.

2. Оцінка Суду

186. Суд зазначає, що відповідно до медичного висновку від 12 листопада 2014 року протягом року артеріальний тиск першого заявника іноді піднімався до 170/100 мм рт.ст., але на момент, коли його виписали з лікарні, був 120/70 мм рт.ст. Хоча заявник стверджував, що новий діагноз гіпертонія третього ступеня доводив, що умови тримання його під вартою та ненадання йому медичної допомоги заподіяли шкоду його здоров’ю, Суд вважає, що цього недостатньо для встановлення порушення статті 3 Конвенції. Надані Урядом медичні документи (див. пункти 102-106) свідчать, що заявника регулярно оглядали різні лікарі та він отримував лікування у зв’язку з різними розладами здоров’я. Його двічі поміщали до лікарні слідчого ізолятора, зокрема після серцевого нападу, а для діагностики його стану була проведена коронарна ангіографія. Перший заявник не навів жодних прикладів відмови або ненадання йому медичної допомоги у зв’язку з конкретною потребою. З цього випливає, що Уряд Росії виконав свої позитивні зобов’язання щодо надання заявнику належної медичної допомоги.

187. Так само, ніщо в матеріалах справи не підтверджує скаргу першого заявника на неналежні умови тримання під вартою або їхній зв’язок зі станом його здоров’я.

188. Щодо інтенсивності графіка проведення судових засідань Суд зазначає, що раніше визнавав брак сну в результаті частоти і тривалості перевезення одним із факторів для досягнення загалом мінімального рівня суворості, який вимагається для кваліфікації поводження як такого, що принижує гідність, у розумінні статті 3 Конвенції (див. рішення у справі "Ярослав Белоусов проти Росії" (Yaroslav Belousov v. Russia), заяви № 2653/13 та № 60980/14, пункт 110, від 04 жовтня 2016 року). Суд зазначає, що згідно з твердженнями обох сторін засідання проводилися чотири дні на тиждень, приблизно з 11 год. 00 хв. по 17 год. 00 хв. Проте це не включало час, витрачений на перевезення першого заявника між слідчим ізолятором і судом. Під час розгляду справи він регулярно скаржився на ранній виїзд зі слідчого ізолятора - приблизно о 06 год. 00 хв. - і пізнє прибуття після судових засідань, зазвичай після 23 год. 00 хв., а інколи й після опівночі, і просив суд зменшити частоту проведення засідань, перевести його до іншого слідчого ізолятора або обрати йому запобіжний захід, не пов’язаний з позбавленням волі. Уряд не прокоментував доводи заявника про ранні від’їзди і пізні приїзди. З довідки слідчого ізолятора вбачається, що час прибуття був 22 год. 15 хв., що означало, що у першого заявника було сім годин і сорок п’ять хвилин до від’їзду на засідання наступного дня. Суд вважає, що таким чином час для відпочинку першого заявника був далеким від достатнього (див. також пункти 254 і 255). Однак у цій справі наявна інформація про інтенсивність графіку проведення судових засідань сама собою або у поєднанні з іншими відомими елементами умов тримання першого заявника під вартою і наданою йому медичною допомогою, не дозволяє Суду дійти висновку, що оскаржувані умови досягли рівня суворості, який вимагається для кваліфікації поводження як такого, що принижує гідність, у розумінні статті 3 Конвенції.

189. З цього випливає, що скарга першого заявника на порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з неналежним рівнем наданої йому медичної допомоги, інтенсивністю графіку проведення судових засідань та умовами в суді є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

IV. ПОРУШЕННЯ РОСІЄЮ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ТРИМАННЯМ ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА ПІД ВАРТОЮ

190. Перший заявник скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції на те, що позбавлення його свободи з 19 по 21 жовтня 2012 року, або тримання його під вартою під час досудового слідства десять діб у 1997 році, не було враховано під час обчислення строку тримання його під вартою під час досудового слідства. Крім того, він стверджував, що тримання його під вартою під час досудового слідства не ґрунтувалося на "обґрунтованій підозрі" про вчинення ним злочину. Перший заявник також скаржився, що тримання його під вартою під час досудового слідства не було виправдано "відповідними та достатніми підставами", як вимагається пунктом 3 статті 5 Конвенції.

A. Прийнятність

191. Щодо періоду з 19 по 21 жовтня 2012 року Суд встановив відсутність у нього доказів, що викрадачі першого заявника діяли за вказівкою органів державної влади (див. пункт 174). Тому він не може погодитися із твердженням, що триденний період, протягом якого перший заявник був позбавлений свободи невстановленими особами, становив частину його досудового тримання під вартою. Так само, Суд не може погодитися із твердженням, що десять днів досудового тримання першого заявника під вартою у 1997 році стосувалися строку тримання його під вартою, санкціонованого у 2012 році, оскільки постанови про тримання під вартою 2012 року обґрунтовувалися посиланням на обвинувачення в організації масових заворушеннях; а згадка справи 1997 року у поданні слідчого не стосується оцінки цього питання.

192. З цього випливає, що скарга першого заявника на порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з неправильним обчисленням строку тримання його під вартою під час досудового слідства є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

193. Щодо подальшого періоду Суд зазначає, що Басманний районний суд міста Москви санкціонував взяття першого заявника під варту і цей самий суд сім разів, а також і Московський міський суд після направлення до нього справи на судовий розгляд продовжували строк тримання його під вартою. Під час ухвалення цих постанов національні суди діяли в межах своїх повноважень і ніщо не свідчить, що їхні постанови були необґрунтованими або незаконними відповідно до національного законодавства. Отже, тримання першого заявника під вартою було санкціоновано і продовжено відповідно до процедури, передбаченої законом.

194. Щодо твердження, що тримання першого заявника під вартою не ґрунтувалося на обґрунтованій підозрі про вчинення ним злочину, його скарга за пунктом 1 статті 5 Конвенції пов’язана з його скаргою за пунктом 3 статті 5 Конвенції, що органи державної влади не навели відповідні та достатні підстави для виправдання продовження строку тримання його під вартою під час кримінального провадження. Відповідно до практики Суду з останнього питання існування обґрунтованої підозри є умовою sine qua non для законності тривалого тримання під вартою (див. рішення у справі "Бузаджі проти Республіки Молдова" [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункт 87, ЄСПЛ 2016 (витяги)). Крім існування обґрунтованої підозри тримання під вартою під час досудового слідства також має бути виправданим відповідними і достатніми підставами вже на момент ухвалення першого рішення про взяття під варту (там само, пункт 102). З огляду на характер тверджень заявника Суд вважає більш доречним розглянути питання, висунуті у скарзі, за пунктом 3 статті 5 Конвенції (див. рішення у справах "Ходорковський проти Росії" (Khodorkovskiy v. Russia), заява № 5829/04, пункт 165, від 31 травня 2011 року, "Тараненко проти Росії" (Taranenko v. Russia), заява № 19554/05, пункт 46, від 15 травня 2014 року, та "Ковязін та інші проти Росії" (Kovyazin and Others v. Russia), заяви № 13008/13, № 60882/12 та № 53390/13, пункт 71, від 17 вересня 2015 року).

195. Щодо скарги першого заявника на порушення пункту 3 статті 5 Конвенції Суд вважає, що вона не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що ця частина заяви не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

196. Заявник скаржився на те, що строк тримання його під вартою було продовжено за формальних підстав без оцінки зміни обставин і без ретельного розгляду можливості застосування альтернативних запобіжних заходів.

197. Уряд Росії зазначив, що тримання першого заявника під вартою було належним чином санкціоновано та продовжено вмотивованими та обґрунтованими постановами компетентних судів, які ретельно розглянули всі відповідні обставини та ситуацію, що змінюється. Тривалість тримання його під вартою протягом трохи більше одного року і дев’яти місяців не перевищувала розумний строк. Уряд повторив причини, наведені національними судами в цих постановах, і доводив, що не було порушено пункти 1 і 3 статті 5 Конвенції.

2. Оцінка Суду

198. Період тримання під вартою, який має враховуватися у цій справі, почався 21 жовтня 2012 року (дата затримання першого заявника) і закінчився 24 липня 2014 року (дата його засудження судом першої інстанції). Отже, період, який має враховуватися, становив один рік, дев’ять місяців і три дні. З огляду на цю значну тривалість тримання під вартою у контексті презумпції свободи Суд вважає, що російські органи влади мали навести дуже вагомі підстави для тримання заявника під вартою протягом такого тривалого часу.

199. У першій постанові про взяття під варту було зазначено, що перший заявник міг переховуватися або перешкоджати відправленню правосуддя шляхом знищення доказів і впливу на свідків з огляду на його впливові зв’язки в Росії і за кордоном, його регулярні поїздки за кордон, наявність закордонного паспорта, відсутність постійного місця роботи та непроживання за місцем реєстрації у м. Іркутську. Суд також вважав, що перший заявник міг продовжити злочинну діяльність, оскільки його затримали в момент підготовки до вчинення злочину. Він врахував рапорти працівників поліції, в яких було зазначено, що перший заявник раніше втікав і оголошувався у розшук. У постановах про продовження строку тримання під вартою суди так само посилалися на інформацію, що перший заявник раніше намагався втекти, не мав постійного місця роботи або постійного доходу, а також не проживав за місцем реєстрації у м. Іркутську. У деяких постановах про продовження строку тримання під вартою суди також посилалися на тяжкість пред’явлених обвинувачень та його переслідування в минулому за інші кримінальні правопорушення. Після закінчення розслідування у постановах про продовження строку тримання під вартою також вказувалося про необхідність продовження строку тримання під вартою для забезпечення доступу першого заявника до матеріалів кримінальної справи. У відповіді на клопотання першого заявника про зміну його запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на домашній арешт за адресою його дружини у м. Москві суди зазначили, що перший заявник не був зареєстрований за цією адресою.

200. У цій справі Суд готовий визнати, що характер і тяжкість злочинів, у вчиненні яких першому заявнику були пред’явлені обвинувачення, тобто підготовка масових заворушень, могли вплинути на вибір запобіжного заходу на початковій стадії розслідування. Однак Суд повторює, що хоча тяжкість обвинувачень і суворість покарання, які загрожували першому заявнику, є важливими для оцінки ризику переховування обвинуваченого, повторного вчинення злочину або перешкоджання здійсненню правосуддя, вони не можуть самі собою слугувати виправданням тривалих періодів тримання під вартою (див. рішення у справах "Ілійков проти Болгарії" (Ilijkov v. Bulgaria), заява № 33977/96, пункти 80 і 81, від 26 липня 2001 року, та "Артемов проти Росії" (Artemov v. Russia), заява № 14945/03, пункт 77, від 03 квітня 2014 року).

201. Суд зазначає, що протягом усього періоду тримання першого заявника під вартою національні суди визнавали існування ризику його переховування через інформацію поліції про його попередню спробу ухилитися від слідства, а також його непроживання за місцем реєстрації і відсутність у нього постійного місця роботи. Посилання на його часті поїздки, наявність закордонного паспорта і зв’язки в Росії та за кордоном у подальших постановах про продовження строку тримання під вартою не вказувалися. Тому Суд розгляне, чи залишалися три згадані фактори відповідними та достатніми на пізніших стадіях кримінального провадження.

202. Суд зазначає, що суди приділили увагу рапортами поліції про спробу втечі першого заявника та оголошення його в розшук у жовтні 2012 року. Проте згідно з офіційною версією 21 жовтня 2012 року перший заявник сам з’явився, щоб зробити явку з повинною. Крім того, на момент поїздки до України у жовтні 2012 року він не мав статусу підозрюваного у кримінальній справі та до нього не застосовувався жоден запобіжний захід, відсутність заявника за місцем реєстрації в момент, коли органи державної влади вирішили пред’явити обвинувачення, не порушувала жодне положення законодавства або зобов’язання. Вбачається, що суди не здійснили ретельну оцінку наданої поліцією інформації і не поставили під сумнів суперечливі твердження поліції щодо попередніх спроб першого заявника втекти. Щодо відсутності постійного місця роботи у першого заявника і відсутності реєстрації за своїм de facto місцем проживання у м. Москві Суд вважає, що національні суди не надали достатнього пояснення, чому ці обставини були перешкодою для застосування інших запобіжних заходів, зокрема домашнього арешту.

203. Так само обґрунтування судів не містило достатніх деталей, які могли б дозволити Суду підтримати їхні висновки, що на останніх стадіях розслідування та під час судового розгляду все ще існував ризик повторного вчинення злочину першим заявником, фальсифікації доказів і впливу на свідків. Отже, у Суду немає підстав визнавати, що ці ризики не могли бути попереджені іншими запобіжними заходами.

204. Суд також зазначає, що 07 жовтня 2013 року національний суд продовжив строк тримання першого заявника під вартою під час досудового слідства, зокрема для надання йому та його захиснику достатнього часу для доступу до матеріалів розслідування. Проте незрозуміло, чому заявник для цього мав залишатися під вартою. Безперечно, у випадку звільнення він мав би доступ до матеріалів справи на тих самих умовах, як і особи, до яких ніколи не застосовувався запобіжний захід у вигляді тримання під вартою під час досудового слідства. Крім того, Суд раніше встановлював, що положення російського законодавства щодо продовження строку тримання під вартою під час ознайомлення підсудних з матеріалами справи були непередбачуваними у своєму застосуванні, що було порушенням пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справах "Царенко проти Росії" (Tsarenko v. Russia), заява № 5235/09, пункти 59-63, від 03 березня 2011 року, та "Пятков проти Росії" (Pyatkov v. Russia), заява № 61767/08, пункти 86-91, від 13 листопада 2012 року).