Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Космос Мерітайм Трейдинг енд Шиппинг Ейдженсі проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Андре Потоцький (<…>),

Сіофра О’Лірі (<…>),

Мартіньш Мітс (<…>),

Габріеле Куцско-Штадльмайер (<…>),

Ладо Чантурія (<…>), судді,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 04 червня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 53427/09), яку 25 вересня 2009 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) турецьке підприємство "Космос Мерітайм енд Форейн Трейдинг Лтд" (далі - підприємство-заявник).

2. Підприємство-заявника представляв п. В.В. Васько - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.

3. Підприємство-заявник скаржилося за пунктом 1 статті 6 Конвенції, стверджуючи, що національні суди, які розглядали його справу, не були безсторонніми, а провадження про визнання його вимог у справі про банкрутство державного підприємства було необґрунтовано тривалим. Воно також скаржилося за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на порушення свого права на мирне володіння своїм майном у зв’язку з невизнанням його вимог національними судами в провадженні у справі про банкрутство, та що провадження у справі про банкрутство було нездатним само собою захистити його інтереси.

4. 19 січня 2018 року про скарги було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду . Коли підприємство-заявник подало заяву, воно мало назву "Космос Мерітайм Трейдинг енд Шиппинг Ейдженсі Лтд". Після повідомлення про заяву воно змінило свою назву на "Космос Мерітайм енд Форейн Трейдинг Лтд".

5. Уряд Туреччини було повідомлено про право взяти участь у провадженні відповідно до пункту 1 статті 36 Конвенції. Уряд Туреччини не виявив бажання скористатися цим правом.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Підприємство-заявник зареєстровано у м. Стамбулі.

7. Справа підприємства-заявника у Суді стосується його безуспішних спроб домогтися визнання та задоволення його вимог до "Чорноморського морського пароплавства" (далі - ДСК "ЧМП"), української державної компанії, щодо якої було порушено провадження у справі про банкрутство.

A. Події, що передували справі

8. ДСК "ЧМП" є правонаступником радянського державного підприємства, яке до кінця 1980-х було одним з найбільших судноплавних підприємств у світі та використовувало сотні комерційних суден. Упродовж кінця 1980-х та початку 1990-х ДСК "ЧМП" стикнулася з серйозними юридичними та економічними труднощами, які призвели до втрати значної частини її активів.

9. У період з жовтня 1996 року по квітень 1997 року ДСК "ЧМП" як судновласник та ліванська компанія "Колумбус" як фрахтувальник уклали договори тайм-чартеру на чотири судна ДСК "ЧМП". У серпні 1997 року підприємство-заявник та ДСК "ЧМП" також уклали щодо одного з його суден договір бербоут-чартеру.

10. 13 листопада 1997 року компанія "Колумбус" передала підприємству-заявнику право на усі її вимоги до ДСК "ЧМП", не вказавши їхнього походження чи розміру. ДСК "ЧМП" було поінформовано про таке передання права вимоги.

11. 02 грудня 1997 року та 22 жовтня 1998 року підприємство-заявник та ДСК "ЧМП" уклали договори, відповідно до яких ДСК "ЧМП" визнала наявність у неї певного боргу перед підприємством-заявником, пов’язаного з послугами, наданими суднам ДСК "ЧМП", у розмірі 3 466 754,93 доларів США (далі - дол.США). 33 557,29 дол.США з цієї суми стосувалися судна, яке не охоплювалося згаданими договорами тайм-чартеру, 257 531,36 дол.США було визначено як витрати, пов’язані з урегулюванням незазначених вимог, та витратами на агентування. Решта вимог, вочевидь, було висунуто в рамках правових відносин, які виникли за договорами фрахтування тайм-чартеру.

12. 20 червня 2001 року сторони підписали ще один договір, відповідно до якого загальний розмір боргу було зменшено до 2 021 370,13 дол.США, вочевидь, щоб врахувати той факт, що в якості часткового погашення боргу підприємству-заявнику було передано одне з суден, яких стосувався борг.

13. 25 грудня 1998 року було порушено провадження у справі про банкрутство ДСК "ЧМП". 02 липня 1999 року воно було зупинено. Вбачається, що згодом провадження було порушено повторно та у певний момент у 2001 році було закрито.

14. 11 липня 2003 року кредитор ДСК "ЧМП", пан П., ініціював у Господарському суді Одеської області (далі - господарський суд) провадження у справі про банкрутство ДСК "ЧМП". Повідомлення про порушення провадження, як вимагалося законодавством, було опубліковано у вересні 2003 року.

B. Від заявлення підприємством-заявником своєї вимоги - до її задоволення

15. 29 вересня 2003 року підприємство-заявник подало до господарського суду заяву про визнання його кредитором ДСК "ЧМП" із сумою боргових зобов’язань, вказаною у договорі від 20 червня 2001 року (див. пункт 12).

16. 18 листопада 2004 року господарський суд відмовив у задоволенні вимоги підприємства-заявника, не розглянувши її по суті. Він визнав її необґрунтованою та дійшов висновку, що надані підприємством-заявником договори були недостатнім доказом наявності правових підстав для його вимог. На підтвердження останнього підприємство-заявник повинно було б надати первинні документи, які б доводили наявність підстав для виникнення боргу.

17. 14 березня 2005 року в апеляційній скарзі підприємство-заявник пояснило, що борг виник на підставі укладених між ним та ДСК "ЧМП" договорів тайм-чартеру щодо низки суден. Хоча за умовами договорів певні витрати покладались на ДСК "ЧМП" як судновласника, остання доручала підприємству-заявнику сплачувати ці витрати, і тому ці суми перетворилися на борг ДСК "ЧМП".

18. 15 березня 2005 року Одеський апеляційний господарський суд (далі - апеляційний суд) скасував ухвалу господарського суду, встановивши, що оскільки заяву було подано упродовж тридцяти днів після публікації повідомлення про порушення провадження у справі про банкрутство, вона не могла бути відхилена без розгляду по суті, а скоріше мала би бути розглянута по суті і або задоволена, або відхилена. Справу було передано до господарського суду.

19. 07 лютого 2006 року підприємство-заявник подало до господарського суду письмове пояснення щодо виникнення боргу. Зокрема, підприємство-заявник пояснило, що вимога обґрунтовувалася послугами, наданими низці суден.

20. 24 лютого 2006 року господарський суд відмовив у задоволенні вимог підприємства-заявника у зв’язку з їхньою недостатньою обґрунтованістю. Зокрема, він вказав, що суду не були надані зазначені договори тайм-чартеру, на яких нібито ґрунтувалися вимоги.

21. Того ж дня суд ухвалив ввести процедуру санації ДСК "ЧМП" під керуванням призначеного судом арбітражного керуючого. Такі процедури регулювалися Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та спрямовані на відновлення платоспроможності боржника.

22. Підприємство-заявник оскаржило відмову у задоволенні його заяви.

23. 12 серпня 2008 року апеляційний суд залишив без змін ухвалу господарського суду від 24 лютого 2006 року щодо вимог підприємства-заявника.

24. 10 вересня 2008 року підприємство-заявник подало касаційну скаргу до Вищого господарського суд України (далі - ВГСУ). Серед інших аргументів підприємство-заявник також зазначило, що суди, які розглядали його справу, не були безсторонніми. У зв’язку з цим воно посилалося на низку листів голови господарського суду до представників різних органів виконавчої влади:

(i) лист Міністру економіки України від 19 січня 2006 року, в якому Голова суду просив міністерство, яке на той момент було органом, відповідальним за видачу свідоцтв арбітражним керуючим, надати пропозиції до кандидатур на призначення керуючим санацією у провадженні щодо ДСК "ЧМП". У цьому листі Голова суду посилався на доручення Президента України Кабінету Міністрів України, Генеральній прокуратурі України та Національному банку України щодо проведення аналізу діяльності компанії-боржника;

(ii) лист Прем’єр-міністру України від 26 квітня 2005 року, в якому Голова суду зазначив, що у період до 2001 року, коли провадження у справі про банкрутство було зупинено, більшу частину активів боржника було передано на баланс Міністерства транспорту України і певних державних та інших підприємств. Він скаржився на те, що під час провадження у справі про банкрутство Міністерство транспорту України та керівництво ДСК "ЧМП" не надали достатньої інформації про активи та зобов’язання боржника, а ДСК "ЧМП" передала свої активи третім сторонам поза межами провадження. Голова суду також поінформував Прем’єр-міністра України, що повідомив правоохоронні органи влади про наявність ознак злочинної діяльності керівництва ДСК "ЧМП" і, зокрема, штучного доведення підприємства до банкрутства. Керівництво ДСК "ЧМП" та уповноважені управляти його майном у Міністерстві транспорту України не були зацікавлені у відновленні платоспроможності боржника. У зв’язку з цим Голова суду просив Прем’єр-міністра України втрутитися з метою зобов’язання цих посадових осіб дотримуватися законодавства;

(iii) лист Президенту України від тієї самої дати та аналогічного змісту;

(iv) лист Президенту України від 03 березня 2006 року. У цьому листі Голова суду зазначив, що попереднє доручення Президента України Кабінету Міністрів України щодо необхідності вжиття заходів для поліпшення ситуації ДСК "ЧМП" виконано не було, та вже понад сім років суд не міг отримати від органів влади інформацію про активи боржника. З огляду на ці факти Голова суду просив Президента України створити "Національну Раду з питань відновлення статусу України як світової морської держави", мета якої полягала б у наданні пропозицій щодо способів повернення суден, переданих ДСК "ЧМП" іноземним суб’єктам, або отримання за них компенсації. Особистий контроль Президента України над цим питанням дозволив би Українському народу та державі знову посісти у світі провідне місце морської держави.

25. На думку підприємства-заявника, твердження у наведених листах були доказом того, що господарський суд не зміг взяти активну участь у захисті інтересів кредиторів. Суд звертався до органів виконавчої влади так, нібито був у їхньому підпорядкуванні, просто звітуючи перед ними, а не діючи як орган, наділений повноваженнями здійснювати ефективний контроль над цією процедурою. Підприємство-заявник також зазначило, що в ухвалі від 24 лютого 2006 року про введення процедури санації ДСК "ЧМП" (див. пункт 21) робилось посилання на доручення Президента України таким чином, ніби цей документ був вказівками, які суд мав виконати.

26. Того ж дня, 23 грудня 2008 року, підприємство-заявник також звернулося до ВГСУ з окремим клопотанням про припинення провадження у справі про банкрутство, оскільки воно було несправедливим щодо кредиторів та становило неналежний засіб захисту їхніх інтересів і, натомість, визнати безпосередню відповідальність держави за борги ДСК "ЧМП". Підприємство-заявник навело приклади передачі активів боржника до порушення провадження у справі про банкрутство та посилалося на листи Голови господарського суду, які вказували на можливе продовження такої діяльності. У зв’язку з цим підприємств-заявник стверджувало, що держава мала нести повну відповідальність за усю заборгованість ДСК "ЧМП" перед кредиторами.

27. 21 січня 2009 року ВГСУ частково задовольнив касаційну скаргу підприємства-заявника, скасував постанову апеляційного суду від 12 серпня 2008 року та направив справу до апеляційного суду на тій підставі, що останній по суті вимагав від підприємства-заявника дотримання вимог національного законодавства України щодо ведення обліку і звітності та надання задокументованих доказів на підтвердження своїх вимог, тоді як він мав визначити застосовне законодавство та в його контексті розглянути вимоги.

28. Підприємство-заявник подало до Верховного Суду України касаційну скаргу та просило скасувати постанову ВГСУ, припинити провадження та визнати державу повністю відповідальною за борги ДСК "ЧМП".

29. 02 квітня 2009 року колегія суддів Верховного Суду України відмовила у порушенні касаційного провадження та розгляді скарги повним складом Судової палати у господарських справах Верховного Суду України.

30. 27 жовтня 2009 року апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу підприємства-заявника та визнав його вимоги до ДСК "ЧМП". Проте водночас він відмовився включити їх до реєстру вимог кредиторів, встановивши, що це мало бути зроблено в рамках окремого провадження. Міністерство транспорту та зв’язку України подало касаційну скаргу, проте 10 листопада 2010 року ВГСУ залишив її без задоволення. Після цього постанова від 27 жовтня 2009 року набрала законної сили.

C. Від визнання вимог заявника до скасування цього рішення

31. 27 листопада 2009 року підприємство-заявник звернулося із заявою про включення його вимог до реєстру вимог кредиторів. Після початкової відмови у задоволенні заяви та її оскарження, 11 січня 2012 року господарський суд включив вимоги до реєстру. 08 серпня 2012 року апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу керуючого санацією та залишив цю ухвалу без змін.

32. 22 лютого 2013 року підприємство-заявник звернулося із заявою про відвід судді Б., яка на той час розглядала справу про банкрутство, та всього складу суддів господарського суду. Воно посилалося на листування голови суду з різними органами виконавчої влади (див. пункт 24). Крім того, підприємство-заявник зазначило, що господарський суд працював у будівлі в м. Одесі, яке раніше належало ДСК "ЧМП". Воно посилалося на опубліковану в 2001 році газетну статтю. У статті було зазначено, що під час пресконференції тодішній президент ДСК "ЧМП" повідомив, що компанія передавала цю будівлю суду з метою забезпечення йому умов для прискорення розгляду справ компанії (див. пункт 42). На думку підприємства-заявника, ці обставини ставили під сумнів безсторонність господарського суду.

33. Того дня суддя Б. відмовила у задоволенні заяви на тій підставі, що вона прийняла справу до свого провадження лише у липні 2011 року, а тому на неї не вплинули згадувані підприємством-заявником обставини 2006 року та попередніх років. До того ж, суддя встановила, що відповідно до національного законодавства можна було клопотати лише про відвід судді, який розглядав справу, а не всіх суддів суду.

34. 29 березня 2013 року канцелярія апеляційного суду отримала заяву ДСК "ЧМП" з проханням скасувати його постанову від 27 жовтня 2009 року про визнання вимог підприємства-заявника (див. пункт 30) у зв’язку з "нововиявленими обставинами". Зокрема, згідно з твердженнями ДСК "ЧМП" надіслані прокуратурою 18 жовтня 2012 року на адресу ДСК "ЧМП" документи доводили необґрунтованість заявлених підприємством-заявником вимог.

35. 15 травня 2013 року підприємство-заявник подало заяву про відвід колегії суддів апеляційного суду, яка розглядала заяву ДСК "ЧМП" про відновлення провадження. Воно, головним чином, зосередилося на твердженні, що кредитор не дотримався трирічного строку для подання заяви (див. пункт 49) і, що розглянувши таку подану із запізненням заяву, суд дискримінував підприємство-заявника та поставив державного боржника у привілейоване становище порівняно з іноземним підприємством.

36. 30 травня 2013 року апеляційний суд скасував свою постанову від 27 жовтня 2009 року у зв’язку з "нововиявленими обставинами". Суд зазначив, що ДСК "ЧМП" подала заяву у межах встановленого трирічного строку. По суті він встановив, що вимоги підприємства-заявника ґрунтувалися лише на укладених керівництвом ДСК "ЧМП" у період з 1997 по 2001 роки договорах, якими було визнано наявність певного боргу. Проте з виявлених у 2012 році прокуратурою документів вбачалося, що фактично жодних підстав для стверджуваної основної суми боргу не існувало: підприємство-заявник отримало право вимоги від компанії "Колумбус". У свою чергу, вимоги компанії "Колумбус" ґрунтувалися на договорах чартеру суден ДСК "ЧМП" (див. пункт 9 і 10). Апеляційний суд встановив, що фрахтувальники надали ДСК "ЧМП" необґрунтовані рахунки за експлуатаційні витрати суден, відповідальність за сплату яких покладалася на фрахтувальників. Суд дійшов висновку, що вимоги підприємства-заявника не могли бути визнані в провадженні у справі про банкрутство.

37. 17 червня 2013 року підприємство-заявник подало касаційну скаргу. Зокрема воно стверджувало, що від компанії "Колумбус" воно набуло лише права вимоги до ДСК "ЧМП", а не його зобов’язання visа-vis ДСК "ЧМП". До того ж договори чартеру, на які посилався апеляційний суд, регулювалися нормами Англійського права, а спори за ними мали вирішуватись арбітражем у м. Лондоні. Проте апеляційний суд не встановив, чи дійсно ДСК "ЧМП" мала законні вимоги до компанії "Колумбус" за цими договорами, і якщо так, чи намагалася вона вирішити їх в арбітражі. Крім того, обставини, якими апеляційний суд обґрунтував свою постанову, не були насправді "нововиявленими", оскільки судам було про них відомо щонайменше з 24 лютого 2006 року (див. пункт 20).

38. 08 жовтня 2013 року ВГСУ залишив касаційну скаргу без задоволення, а постанову від 30 травня 2013 року - без змін. Ухвалену раніше постанову підприємству-заявнику було вручено 12 листопада 2013 року.

39. 31 грудня 2013 року підприємство-заявник звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови ВГСУ (див. відповідні положення національного законодавства у пункті 47). Воно стверджувало, що: (і) оцінка судів нижчих інстанцій щодо наявності "нововиявлених" обставин у справі, які виправдовували перегляд справи, була помилковою, зокрема тому, що ДСК "ЧМП" не довела, що їй не було відомо про обставини, на які вона посилалась як на "нововиявлені"; (іі) суди помилилися у своїй оцінці доказів, встановивши, що ДСК "ЧМП" не пропустила трирічного строку для подання клопотання про перегляд справи; (ііі) висновки судів щодо характеру та походження його вимог до ДСК "ЧМП" були помилковими, оскільки не підтверджувалися наявними у матеріалах справи доказами; (iv) ВГСУ неоднаково застосовував загальні положення Господарського процесуального кодексу України щодо доказів і вимоги щодо законності судових рішень; (v) підприємство-заявник було піддано дискримінації з порушенням міжнародних договорів.

40. 11 лютого 2014 року колегія ВГСУ залишила без задоволення подану підприємством-заявником до Верховного Суду України заяву про перегляд. Вона встановила, що постанова ВГСУ стосувалася питання необхідності перегляду у зв’язку з нововиявленими обставинами, що скоріше було об’єктом процесуального, а не матеріального права. Отже, підстав для розгляду Верховним Судом України заперечення не було (див. відповідні положення національного законодавства у пункті 47).

41. Згідно з твердженнями підприємства-заявника про постанову від 11 лютого 2014 року йому стало відомо лише 15 липня 2014 року.

D. Будівля господарського суду

42. У травні 2005 року господарський та апеляційний суди переїхали до адміністративної будівлі за адресою: проспект Тараса Шевченка, 29, м. Одеса. Згідно з твердженнями підприємства-заявника раніше ця будівля належала ДСК "ЧМП" та залишалася на її балансі. Згідно з наданою підприємством-заявником вирізкою з одеської газети під час пресконференції у 2001 році тодішній президент ДСК "ЧМП" повідомив, що коли тривало провадження у справі про банкрутство ДСК "ЧМП" господарський суд шукав нове приміщення. Тому ДСК "ЧМП" передала цю будівлю суду, щоб забезпечити суду умови для прискорення розгляду справ компанії.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України 1996 року

43.Стаття 126 Конституції проголошує принцип незалежності суддів та передбачає, що вони можуть бути звільнені лише у випадках, визначених Конституцією, таких як закінчення строку їхнього призначення або обрання, неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров’я тощо.

B. Господарський процесуальний кодекс України 1991 року

44. На момент подій Кодекс містив такі положення.

45.Стаття 17 Кодексу передбачала, що у випадку неможливості розгляду справи господарським судом після задоволення клопотання про відвід судді, справа має бути передана на розгляд до іншого найближчого суду.

46.Стаття 20 передбачала, що суддя, пов’язаний зі сторонами або щодо неупередженості якого могли виникнути сумніви, підлягав самовідводу. З цих же підстав відвід судді могли заявити сторони провадження. У таких випадках склад суду, який розглядав справу, ухвалював рішення за заявою.

47. Законом України від 07 липня 2010 року до порядку перегляду рішень у господарських справах було внесено зміни.

Зміненими положеннями передбачався розгляд господарських справ у першій інстанції обласними господарськими судами, в апеляційній інстанції - апеляційними господарськими судами, а у касаційній інстанції - Вищим господарським судом України (далі - ВГСУ).

Після розгляду касаційної скарги ВГСУ сторони могли подати заяву про перегляд справи Верховним Судом України у випадках:

(i) неоднакового застосовування судами касаційної інстанції (на момент подій ВГСУ, Вищий адміністративний суд України та Вищий спеціалізований суд України з розгляду кримінальних і цивільних справ) одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення; або

(ii) встановлення міжнародною судовою установою порушення міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом (стаття 111-16).

Заяви могли бути подані упродовж трьох місяців з дня ухвалення відповідного рішення ВГСУ або упродовж одного року з дня його ухвалення, якщо розбіжності у практиці виявлено після ухвалення рішення (частина перша статті 111-17 Кодексу).

Питання про передання заяви на розгляд Верховному Суду України вирішувалося колегією у складі п’яти суддів ВГСУ. Колегія розглядала заяву у закритому судовому засіданні та упродовж п’ятнадцяти днів з дня надходження заяви мала постановити обґрунтовану ухвалу (стаття 111-21).

48. Положення, які до внесення змін у 2010 році регулювали перегляд рішень у господарських справах, наведені в ухвалі щодо прийнятності у справі "МПП "Голуб" проти України" (MPP Golub v. Ukraine), заява № 6778/05, від 18 жовтня 2005 року).

49. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 112 Кодексу "нововиявленими обставинами" є істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі стороні, яка звертається із заявою про перегляд, на час розгляду справи. Частина перша статті 113 Кодексу передбачала, що клопотання про перегляд справи за таких обставин могло бути подано лише протягом трьох років з дня набрання судовим рішенням законної сили.

I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ ПОДАНОЇ ДО СУДУ ЗАЯВИ

50. У своїй заяві від 25 вересня 2009 року підприємство-заявник скаржилося за пунктом 1 статті 6 Конвенції, стверджуючи, зокрема, що національні суди, які розглядали його справу, не були безсторонніми, оскільки вони нібито використовували будівлю боржника, а голова суду першої інстанції листувався з представниками органів виконавчої влади (як описано у пунктах 24 і 42). Воно також скаржилося на необґрунтовану тривалість провадження щодо визнання його вимог у справі про банкрутство.

У тій самій заяві підприємство-заявник також скаржилося за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на порушення його права на мирне володіння своїм майном у зв’язку з тим, що: (і) національні суди не визнали його вимоги до ДСК "ЧМП" в провадженні у справі про банкрутство та (іі) провадження у справі про банкрутство не було здатним само собою захистити його інтереси.

51. У листах від 19 листопада 2010 року, 29 квітня і 13 вересня 2011 року, 29 лютого, 25 липня і 28 грудня 2012 року, 30 квітня і 30 липня 2013 року та 21 січня і 07 липня 2014 року підприємство-заявник підтримало ці скарги, зазначивши, зокрема, що "жодних суттєвих змін" в провадженні у справі про банкрутство не було, а "українські суди всіх інстанцій не забезпечили справедливий, належний та законний судовий розгляд в провадженні у справі про банкрутство та не захистили майнові права заявника".

52. У своєму листі від 10 грудня 2014 року підприємство-заявник скаржилося на порушення його прав за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку зі скасуванням остаточної постанови апеляційного суду від 27 жовтня 2009 року, якою було визнано вимоги підприємства-заявника.

II. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

53. Підприємство-заявник скаржилося на небезсторонність національних судів, які розглядали його справу, та необґрунтовану тривалість провадження щодо визнання його вимог в провадженні у справі про банкрутство ДСК "ЧМП". Воно посилалося на пункт 1 статті 6 Конвенції, яка передбачає:

"Кожен має право на справедливий … розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру …".

A. Прийнятність

1. Доводи сторін

54. Уряд доводив, що скарги підприємства-заявника стосовно скасування постанови апеляційного суду від 27 жовтня 2009 року було подано із пропущенням строку, оскільки їх подали 10 грудня 2014 року (див. пункт 52), тобто більше ніж через шість місяців після ухвалення 08 жовтня 2012 року (див. пункт 38) ВГСУ остаточного рішення з цього питання.

55. Підприємство-заявник стверджувало, що його доводи стосовно скасування постанови, якою було визнано його вимоги, були всього лише доповненням і уточненням первинних скарг, які містилися у його заяві (див. пункт 50). Саме скасування було усього лише ще одним епізодом того, що, на їхню думку, було тривалою ситуацією - неефективного провадження у справі про банкрутство як процесу. У будь-якому разі у подальшому до Верховного Суду України було подано касаційну скаргу на постанову ВГСУ (див. пункт 47). Цей засіб юридичного захисту був ефективним у теорії, хоча на практиці виявився безрезультатним, оскільки ВГСУ відмовив у задоволенні заяви про перегляд справи Верховним Судом України, а про цю постанову поінформував підприємство-заявника лише 15 липня 2014 року (див. пункт 40). Оскільки Верховним Судом України досі не було ухвалено рішення по суті його заяви про перегляд, ситуація несправедливості продовжувалась.

2. Оцінка Суду

(a) Перегляд постанови про визнання вимог підприємства-заявника в провадженні у справі про банкрутство

56. Суд повторює, що ключовими при застосуванні правила шестимісячного строку вважаються стверджувані заявником факти, а не запропонована заявником їхня правова кваліфікація за Конвенцією (див. рішення у справі "Радомілья та інші проти Хорватії" [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 та № 22768/12, пункти 115 і 120, від 20 березня 2018 року). Сам факт, що у своїй заяві заявник посилався на статтю 6 Конвенції, не є достатнім, щоб вважати усі подальші скарги поданими за цим положенням, якщо спочатку не було зазначено фактологічного підґрунтя скарги та характеру стверджуваного порушення (див. рішення у справі "Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португалії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 55391/13 та 2 інші заяви, пункт 103, від 06 листопада 2018 року). Скарги, які заявник пропонує розглядати за статтею 6 Конвенції, повинні містити всі аспекти, необхідні Суду для визначення питання, яке він повинен буде розглянути, а також Уряду, якщо Суд вирішить запропонувати йому надати зауваження щодо прийнятності та/або суті справи (див. там само, пункт 104).