Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Горбатюк проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Сіофра О’Лірі (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Ладо Чантурія (<...>), судді,

та Мілан Блашко (<...>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 15 жовтня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 1848/16), яку 18 грудня 2015 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Олена Володимирівна Горбатюк (далі - заявниця).

2. Заявницю, якій було надано правову допомогу, переставляли п. М. Тарахкало, пані О. Проценко, пані В. Лебідь, пані Н. Волкова та пані А. Мартиновська - юристи, які практикують у м. Києві. Уряд України (далі- Уряд) представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

3. 20 вересня 2016 року про заяву було повідомлено Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця народилася у 1976 році та проживає у м. Хмельницькому.

5. У дитинстві заявниці діагностували дитячий церебральний параліч. Згодом вона пройшла стаціонарне психіатричне лікування.

6. Заявниця має двох доньок 1996 та 2004 років народження. Батьків обох доньок було позбавлено їхніх батьківських прав.

7. У вересні 2008 року батьки заявниці звернулися до органу опіки та піклування Котовської міської ради, вимагаючи визнання заявниці недієздатною. Орган опіки ініціював судове провадження про визнання заявниці недієздатною та встановлення опіки над її доньками.

8. 30 квітня 2009 року судово-психіатричний експерт встановив, що заявниця страждала на хронічний психічний розлад, спричинений порушенням роботи мозку. Експерт дійшов висновку, що заявниця не могла усвідомлювати або керувати своїми діями.

9. 15 травня 2009 року Котовський міськрайонний суд визнав заявницю недієздатною. Він також встановив, що через психічний розлад заявниці її доньки не отримували жодної батьківської опіки, а обоє батьків доньок були позбавлені батьківських прав. Суд призначив опікуном доньок заявниці її батька.

10. 25 травня 2015 року заявниця пройшла ще одну судово-психіатричну експертизу. Відповідно до виданого висновку вона страждала на психічний розлад, проте була здатна усвідомлювати та керувати своїми діями.

11. Заявниця працює прибиральницею та живе самостійно.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

12. Відповідне національне законодавство, чинне на момент подій, наведено в рішенні у справі "Наталія Михайленко проти України" (Nataliya Mikhaylenko v. Ukraine), заява № 49069/11, пункти 16-19, від 30 травня 2013 року. Зокрема, відповідно до Цивільного процесуального кодексу України 2004 року у редакції, чинній на момент подій, рішення суду про визнання фізичної особи повністю недієздатною могло бути скасовано, а дієздатність цієї особи поновлена іншим судовим рішенням, згідно з яким відповідна особа або видужала, або її психічний стан значно поліпшився. Таке рішення могло бути винесене за заявою опікуна або органу опіки та піклування, проте не особи, яку було визнано недієздатною, а також мало бути підтверджене відповідними висновками судово-психіатричного експерта (частина четверта статті 241). Після внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України, які набрали чинності 15 грудня 2017 року, стаття 300 наразі передбачає, inter alia, що судове рішення про визнання фізичної особи недієздатною може бути скасоване за заявою, поданою, серед інших, особою, яку було визнано недієздатною.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

13. Заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на відсутність у неї можливості безпосередньо звернутися до суду із заявою про поновлення її дієздатності.

14. Відповідна частина пункту 1 статті 6 Конвенції передбачає:

"Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ...".

A. Прийнятність

15. У своїх зауваженнях від 12 січня 2017 року Уряд стверджував, що після ухвалення рішення Суду у справі "Наталія Михайленко проти України" (Nataliya Mikhaylenko v. Ukraine), заява № 49069/11, від 30 травня 2013 року, Верховний Суд України скасував рішення судів нижчих інстанцій щодо цієї заявниці та направив справу на новий розгляд. Згідно з твердженнями Уряду це дало початок позитивній тенденції у національній судовій практиці щодо прийняття заяв, поданих недієздатними особами, незважаючи на існування на момент подій обмежуючих норм у національному законодавстві. Уряд посилався на аналогічний випадок у 2014 році та два аналогічні випадки у 2016 році і стверджував, що заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту у зв’язку з її скаргою.

16. Заявниця не погодилася та стверджувала, що на момент подання нею заяви до цього Суду у 2015 році перспектив успішного використання зазначеного Урядом засобу юридичного захисту не було. Заявниця стверджувала, що всупереч наведеним Урядом прикладам на момент подій було набагато більше справ, в яких суди, дотримуючись чітких і конкретних вимог Цивільного процесуального кодексу України, не розглядали заяви, подані недієздатними особами. В обґрунтування цих тверджень заявниця посилалася на шістнадцять судових рішень, ухвалених у 2014-2017 роках.

17. Суд повторює, що дотримання заявником вимоги про вичерпання національних засобів юридичного захисту зазвичай оцінюється з урахуванням дати, коли заяву було подано до Суду (див. рішення у справі"Мехмет Хасан Алтан проти Туреччини" (Mehmet Hasan Altan v. Turkey), заява № 13237/17, пункт 107, від 20 березня 2018 року). Існування засобів юридичного захисту має бути достатньо визначеним як на практиці, так і в теорії, оскільки без цього їм бракуватиме належної доступності та ефективності (див. рішення у справі "Салман проти Туреччини" [ВП] (Salman v. Turkey) [GC], заява № 21986/93, пункт 81, ЄСПЛ 2000-VII).

18. Суд зазначає, що на момент подій застосовні норми національного законодавства прямо виключали можливість безпосереднього звернення недієздатних осіб до суду (див. згадане рішення у справі "Наталія Михайленко проти України" (Nataliya Mikhaylenko v. Ukraine), пункти 17, 18 і 34). З огляду на доводи заявниці щодо численних прикладів з національної практики, які відповідають цим законодавчим обмеженням, Суд вважає, що засіб юридичного захисту, на який посилався Уряд, не був достатньо визначеним на практиці. Отже, заявниця не була зобов’язана використовувати його перед поданням своєї заяви до Суду у 2015 році. Отже, заперечення Уряду відхиляється.

19. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.