Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Якущенко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Габріеле Куцско-Штадльмайер (<…>), Голова,

Йонко Грозєв (<…>),

Ладо Чантурія (<…>), судді,

та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 01 жовтня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 57706/10), яку 21 вересня 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Росії п. Вадим Єгорович Якущенко (далі - заявник).

2. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляли п. М. Тарахкало та пані О. Проценко - юристи, які практикують у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

3. 11 вересня 2018 року Уряд було повідомлено про скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо справедливості провадження та статтею 13 Конвенції, а решту скарг у заяві було оголошено неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду .

4. Уряд Росії, який було поінформовано про його право вступити у провадження (пункт 1 статті 36 Конвенції та правило 44 Регламенту Суду), повідомив, що не бажав скористатися цим правом.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1937 році та проживає у м. Гола Пристань, Україна. З кінця 1970-х років до 2001 року заявник проживав та працював у м. Південно-Сахалінську, Росія. Він мав квартиру у м. Одесі, Україна.

6. 26 вересня 2000 року знайомий заявника В.С. продав його квартиру Г.С. Цей договір був посвідчений українським нотаріусом у м. Одесі. В.С. діяв від імені заявника на підставі довіреності від 01 серпня 2000 року, засвідченої нотаріусом Корсаковського округу Сахалінської області (Росія).

7. 09 квітня 2001 року заявник звернувся з позовом до Іллічівського міського суду Одеської області (далі - суд першої інстанції), стверджуючи, серед іншого, що В.С. незаконно продав його квартиру, оскільки довіреність була підроблена, а заявник ніколи не мав наміру продавати квартиру.

8. Під час провадження суд першої інстанції просив нотаріуса Корсаковського округу (Сахалінська область, Росія) надати інформацію, чи засвідчувала вона оскаржувану довіреність від 01 серпня 2000 року. У квітні 2001 року нотаріус надала витяг з реєстру про реєстрацію нотаріальних дій за відповідний період часу, в якому запис про видачу цієї довіреності відсутній. Згідно з цим витягом нумерація нотаріальної дії відрізнялася від зазначеної на оскаржуваній довіреності. У листі до президента Сахалінської обласної нотаріальної палати вона стверджувала, що не засвідчувала оскаржувану довіреність. У подальшому цей лист було передано органам влади України та проаналізовано судом, який розглядав спір заявника.

9. Після того суд першої інстанції призначив експертизу, щоб встановити, серед іншого, підписував заявник довіреність від 01 серпня 2000 року чи ні. 22 жовтня 2001 року експерт дійшов висновку, що заявник не підписував цієї довіреності. Згідно з висновком експерту було надано фотокопію оскаржуваної довіреності.

10. 27 грудня 2001 року суд першої інстанції ухвалив рішення на користь заявника та визнав довіреність від 01 серпня 2000 року і договір купівлі-продажу від 26 вересня 2000 року недійсними.

11. 05 жовтня 2005 року Апеляційний суд Одеської області скасував це рішення на тій підставі, що один з відповідачів, покупець квартири, не був належним чином поінформований про судові засідання. Справу було передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

12. У березні 2007 року Г.С. подала зустрічний позов до суду першої інстанції, вимагаючи, серед іншого, визнати її право власності на квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 26 вересня 2000 року.

13. 06 березня 2009 року Малиновський районний суд міста Одеси, діючи як суд першої інстанції, відмовив у задоволенні позову заявника у зв’язку з необґрунтованістю та встановив, що Г.С. мала право власності на квартиру. Суд встановив, зокрема, що: (і) договір купівлі-продажу від 26 вересня 2000 року був належним чином посвідчений українським нотаріусом у м. Одесі, який прийняв надану В.С. довіреність, а (іі) експертиза від 22 жовтня 2001 року не могла бути підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу, оскільки експерту була надана копія довіреності від 01 серпня 2000 року, а не оригінал. Суд вважав, що не можна визнати документ недійсним, не дослідивши його оригінал у судовому засіданні, та без перевірки його оригіналу експертом. Щодо російського нотаріуса, яка, як стверджується, не засвідчувала довіреність, суд зазначив, що заявник не клопотав про її виклик як третьої сторони; до того ж, вона не засвідчила кожну сторінку витягу з реєстру про реєстрацію нотаріальних дій.

14. Заявник подав апеляційну скаргу, стверджуючи, серед іншого, що суд не розглянув належним чином витяг російського нотаріуса з реєстру про реєстрацію нотаріальних дій, який не містив жодної інформації щодо оскаржуваної довіреності. Заявник стверджував, що копія витягу була підготовлена російським нотаріусом належним чином, оскільки всі сторінки були склеєні, прошиті, а потім скріплені печаткою з підписом нотаріуса на останній сторінці. Крім того, суд взагалі не розглянув лист російського нотаріуса про те, що вона не засвідчувала оскаржувану довіреність. Заявник стверджував, що не було необхідності клопотати про виклик російського нотаріуса як третьої сторони, і що у будь-якому разі суд міг викликати її за власною ініціативою. Заявник також доводив, що його не можна було звинувачувати у ненаданні оригіналу довіреності, про підроблення якої він стверджував.

15. 11 листопада 2009 року Апеляційний суд Одеської області відмовив у задоволенні апеляційної скарги заявника та залишив без змін рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 06 березня 2009 року. Апеляційний суд зазначив, зокрема, що суд першої інстанції правильно встановив, що для експертизи 22 жовтня 2001 року оригінальну копію довіреності надано не було; втім, заявник не клопотав про проведення додаткової експертизи. Щодо письмових пояснень російського нотаріуса та витягу з реєстру про реєстрацію нотаріальних дій, то ці документи не дають підстав для визнання довіреності недійсною.

16. Заявник подав касаційну скаргу, в якій повторив свої аргументи щодо ненадання обґрунтування судами нижчих інстанцій. 14 травня 2010 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника, встановивши, що рішення були правомірними та обґрунтованими.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

17. Відповідне національне законодавство наведено в рішенні у справі "Мала проти України" (Mala v. Ukraine), заява № 4436/07, пункти 29 і 30, від 03 липня 2014 року.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

18. Заявник скаржився на те, що його відповідні та важливі аргументи не були належним чином розглянуті національними судами, що порушило пункт 1 статті 6 Конвенції.

19.Пункт 1 статті 6 Конвенції у відповідній частині передбачає:

"Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру …".

А. Прийнятність

20. Уряд стверджував, що заява була подана після закінчення шестимісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 35 Конвенції, оскільки остаточне рішення Верховного Суду України від 14 травня 2010 року було надіслано заявнику 21 травня 2010 року, а заяву до Суду заявник надіслав лише 17 грудня 2010 року (що було занадто пізно).

21. Заявник стверджував, що його первинна заява була подана до Суду 21 вересня 2010 року (тобто протягом шестимісячного періоду).

22. Суд зазначає, що на момент подій пункт 5 правила 47 Регламенту Суду передбачав:

"5. На підставі пункту 1 статті 35 Конвенції датою подання заяви вважається, як правило, дата першого повідомлення заявника, в якому викладено, принаймні стисло, предмет заяви, за умови, що належним чином заповнений бланк заяви буде подано у строки, встановлені Судом. Суд може, однак, вирішити, що виправданим буде вважати датою подання заяви іншу дату.".

23. Суд зазначає, що свій початковий лист, в якому заявник виклав факти та цю скаргу, він надіслав 21 вересня 2010 року (тобто протягом шестимісячного періоду, передбаченого пунктом 1 статті 35 Конвенції). Згодом, на прохання Суду, заявник подав належним чином заповнений формуляр заяви. Отже, заявник дотримався правила шестимісячного строку, і заперечення Уряду відхилено.

24. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав, Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть